Нещечко
Назва: П'ять хибних висновків Спока та один — Кірка
Автор: Хвосторожка
Бета: EarthlyWays
Всесвіт: Star Trek Reboot
Рейтинг: PG-13
Жанр: романс, AU
Персонажі: Кірк/Спок
Розмір: 3800 слів
Відмова від прав: відмовляюся
Стислий зміст: кожен автор в цьому фандомі має написати оповідку 5+1
Попередження: Академія AU
Примітка: написано на Перший фестиваль української фанатської творчості “Чумацький шлях”
Рішення вступити до Академії Зіркового Флоту було нерозважливим, і за свою нерозважливість Спок розплачувався роками. Батько очікував, що він стане взірцем, члени Вулканської Академії Наук прискіпливо стежили за його успіхами, і після декілька років студіювання винесли рішення щодо посилення інтеграції: наступного року в Академію мали відправити п’ятеро вулканських юнаків. Спок був першим і став кращим, навчання серед людей виявилось не таким важким, як він очікував, і, не враховуючи деяких комунікативних проблеми та низького ступеню асиміляції, почувався задовільно. Його життя було розплановано, і все йшло згідно розрахунків: аспірантура, захист наукової роботи, потім він збирався обійняти посаду на кораблі Ентерпрайз, отримати підвищення у рангу до чину капітана, пізніше — до адмірала, а в дев’яносто два роки вийти на пенсію і повернутися на рідну планету.
Єдиною дисципліною, в якій Спок пас задніх, була людська психологія, і тільки через це він погодився на прохання капітана Пайка взяти шефство над Джеймсом Т. Кірком. Позакласні заняття з першокурсником той обіцяв зараховувати як науковий практикум з людської психології.
Так довічний план Спока полетів шкереберть.
1.
Він почав шефство над Кірком з вивчення його анкети: вік, походження, характеристики, оцінки. Судячи з вивчених даних, кадет Кірк був неконтрольованим, імпульсивним, схильним до проявів непокори — інакше кажучи, був людиною. Спок вирішив зачекати в холі Академії, відрекомендуватись і запропонувати допомогу. Насправді він не мав уявлення, чим саме зміг би допомогти Кірку — в них була різна спеціалізація, до того ж Спок викладав курси ксенолінгвістики для обраних, обдарованих кадетів, а Кірк, якщо брати до уваги середній бал, був посередністю. Поміркувавши над цим питанням довгих сім секунд, Спок прийшов до висновку, що у Пайка є якісь свої, незрозумілі мотиви, а потім обернувся — і вперше побачив Кірка.
Ця мить, мабуть, стала відправною точкою його життя. Раніше Спок жодного разу не відчував жаги. Читав про неї, знав з дидактичних матеріалів, розмовляв про це з матір’ю, готувався до пон фарру та страхався його, як і належить, але не уявляв, що може за лічені секунди стати іншою особою. Його самоконтроль спливав крізь пальці. Рівень ендорфінів в крові підскочив миттєво, наднирники почали виробляти норадреналін, в роті стало сухо, щоки налилися кров’ю, серце билося, мов навіжене, і, головне — він не мав над собою влади. Його мозок фіксував побачене зі звичайною достеменністю, Спок намагався змусити тіло повернутися до звичного рівня гормонів, тиску та температури і не міг нічого вдіяти, разом з тим усвідомлюючи, що це не пон фарр. Це було щось інше — вірогідно, зовнішній вплив. Можливо, колір очей кадета Кірка, можливо, риси його обличчя чи невідомі інші фактори. Кірк не подобався Споку, бо виглядав як жебрак в своїй невипраній і непрасованій формі, його волосся було брудним, а підборіддя вкривала щетина, від нього тхнуло спиртовим духом, але чомусь, з якоїсь невідомої Споку причини, одного погляду вистачило, щоб відчути жагу.
— Сховайте своє гидування, професор, — прошипів хтось Споку на вухо. — Виглядаєте так, ніби вас зараз знудить.
Спок повільно повернув голову. Поруч стояв кадет в червоній формі, чоловік занадто дорослого віку, щоб вчитися в Академії.
— Я не давав вам дозволу говорити зі мною, — промовив Спок, знов дивлячись на Кірка. — Вільно.
— А я кажу, що якщо не подобається дивитись на людей, то ніхто вас тут не тримає.
Спок знов повернувся, насупився й рубанув:
— Ім’я та курс, кадет.
— Леонард Маккой, факультет медицини, перший курс. Можете написати на мене рапорт, а я теж напишу, що професор — як вас звуть, між іншим? — був помічений в прояві ксенофобії.
— Ви помиляєтесь. — Сама думка про те, що вулканець може проявляти ксенофобію, була абсурдною. — Мене звуть професор Спок. А кадет Кірк виглядає неохайно. І він вживав алкоголь не пізніше, ніж шість годин тому, що заборонено Кодексом Академії Зіркового флоту.
— В нього вчора був день народження, — сказав Маккой. — Двадцять друга річниця смерті його батька.
Спок обдумав питання та виніс судження: кадет Кірк мав право на жалобу за батьком — земляни використовували алкоголь як природне заспокійливе, а в деяких випадках заспокійливе вживали навіть вулканці; поведінка кадета Маккоя була незадовільною, навіть враховуючи обставини; він, взірець і зразковий вулканець, стриманий і розважливий, потрапив у халепу.
2.
Спок витратив на медитацію набагато більше часу, ніж звичайно, намагаючись проаналізувати свої фізичні відчуття, і тільки на третю добу почувався задовільно. Навіть спогади про особистість Кірка викликали виплеск гормонів, хоча подібне з вулканцями траплялося тільки під час пон фарру.
Прийшовши до ладу, Спок вирішив відрекомендуватися Кірку і запропонувати допомогу з навчанням, бо саме про це його попросив капітан Пайк. Судячи з трекінгових даних (відстеження переміщень кадетів було доступне всім викладачам, тому Спок не порушував ніяких правил), Кірк знаходився на третьому поверсі корпусу фізичної підготовки. Туди Спок и попростував.
Третій поверх використовували для індивідуальних занять, в вихідні дні там зазвичай було порожньо і тихо. Спок піднявся по сходах, заглянув в одну кімнату, в іншу та знайшов Кірка тільки в кінці коридору, у кутку біля комор. Той сидів на низькому підвіконні, а на його колінах, в свою чергу, зручно влаштувалася зеленошкіра оріонка. Спок знав, що її звуть Гейла Петровськи; вона була першою і єдиною оріонкою в Академії, і раніше Спок вважав, що в них є щось спільне, хоча жодного разу з нею не спілкувався. Побачивши Петровськи в обіймах Кірка, він втратив це почуття єдності і знов відчув жагу, на цей раз помножену на необґрунтований гнів. Спок знову не міг опанувати власне тіло, на додаток в скронях підвищився тиск, і бажання схопити кадета Петровськи та відшпурнути якнайдалі, прикре та незрозуміле, охопило його всуціль. Вулканці не застосовували проти живих істот фізичну силу без виняткових обставин, тож Спок розумів, що його бажання хворобливе, але знову, вже вдруге, нічого не міг вдіяти.
Він із силою скліпив зуби, глибоко вдихнув та промовив:
— Доброго дня, кадети.
Петровськи обернулася та хитнула головою, Кірк подивився на Спока крізь вії, спохмурнів та сказав:
— В нас вільний час, ми маємо право тут знаходитись.
Звісно, вирішив Спок, вони хочуть залишитись наодинці та продовжити свої пестощі. Від цієї думки вогонь гніву у грудях спалахнув ще сильніше.
— Так, ви маєте право знаходитись в навчальних приміщеннях Академії в вільний час, але тільки за умови, що за розкладом в вас позакласні заняття. Використовувати приміщення Академії для особистих справ заборонено. — Витягнувши свій падд з чохла, він ввів прізвище Петровськи і побачив, що в суботу в неї не було жодних позакласних занять. — Кадет Петровськи, розійтися. Кадет Кірк…
— Залиште нас у спокої, — повторив той, на цей раз голосніше. — Ви навіть не наш викладач.
— Джим. — Гейла спорхнула з його колін, обернулася обличчям до Кірка та спиною до Спока, що було черговим дрібним порушенням. — Все гаразд. Я піду, нам обом не потрібні неприємності.
Кірк хотів щось сказати, але Петровськи затулила його рота долонею, від чого до жаги та гніву Спока додалася ще й заздрість — найнеприродніше для вулканця почуття, — і покачала головою.
— Джим, я завтра до тебе зайду. Все гаразд, правда.
Обернувшись, вона формально вибачилась і попростувала коридором до ліфту. Кірк дивився на Спока з-під зведених на переніссі брів і виглядав обуреним.
— Хочете мені про щось повідомити, кадет? — спитав Спок. Тон вийшов грубішим, ніж він сподівався.
— Чекаю, поки ви дозволите мені піти.
Спок на мить замружився, намагаючись повернути тверезість думок, і видихнув:
— Ні.
— То ви мене не відпускаєте? — спитав Кірк.
Щось йшло не так. Спок спланував знайомство з Кірком, усе мало пройти задовільно. Наразі між ними немов струна напнулась.
— Вибачте, кадет. Я не мав намірів вас образити, — сказав він. — Я прийшов сюди, щоб відрекомендуватися і запропонувати допомогу в навчанні.
— Що-що? — перепитав Кірк недовірливо.
— Мене звуть Спок, я викладаю ксенолінгвістику та веду факультативні заняття з вулканської та ромуланської мов для обдарованих кадетів. Я закінчив Академію зіркового флоту з відзнакою і вважаю, що вам не завадить моя допомога.
Той насупонився.
— Ви помиляєтесь.
— Капітан Пайк попросив мене, щоб я…
— Дідька йому лисого, — перепинив його Кірк, недослухавши, — передайте капітану, що він мені не батько, нехай опікується власними дітьми. І, між іншим, — Кірк нарешті зіскочив з підвіконня, — ми з Гейлою не кохалися, а розмовляли. Її сестра досі на Оріоні, в неволі. Ми обмірковували, як можна допомогти і кого залучити до процесу перемов. Якщо наступного разу побачите оріонку і підпадете під вплив феромонів, намагайтесь думати мозком, а не капшучком.
Фактично Спока вдруге звинуватили в ксенофобії, і це пролунало досить образливо.
— Я не підпадав… — В горлі задряпало, і Спок кашлянув. — Я не підпадав під вплив. Я вулканець.
— І це багато чого пояснює, — сказав Кірк із гіркою посмішкою. — На все добре, професоре. — Він відсалютував і попрямував до ліфту, залишивши Спока у розпачі.
Що ж, хибний висновок був зумовлений обставинами, за яких Спок зустрів кадетів Кірка та Петровськи. Визнані хибні висновки вважались на Вулкані засобом особистого розвитку.
3.
Спока призначили лектором на курсі кібернетичної лінгвістики, він працював по дванадцять годин на день, потім щовечора медитував, намагаючись зрозуміти свій стан. Зазвичай чоловік, що стикався з пон фарром, відчував жагу й невгамовний потяг до спарювання, але Спок поки що не збирався подовжити свій рід, не прагнув будь-яким чином виплеснути сім'я і позбутися своїх бажань. Він хотів Кірка, саме його. Судячи з фізичних відчуттів та загального потягу, з ним трапився якийсь різновид пон фарру, досі невідомий науці, бо якщо б це був час жаги, то Спок мав бажати свою наречену Т’Прінг, а сама згадка про неї призводила до совісного безсилого розпачу. Жоден з медичних довідників не описував подібний стан.
Оскільки Кірк впливав на Спока незрозумілим чином, найпростішим рішенням було його уникати, поки вплив остаточно зійде нанівець. Базова логіка підказувала, що відсутність контакту буде найкращим способом лікування.
Сумлінна праця допомагала позбутись зайвих думок, медитація — фізичних проявів хвороби. Спок більше не шпортався, побачивши кадета з русявим волоссям, не завмирав, почувши голос, схожий тональністю на голос Кірка. Він повернувся до звичного стану спокою, зробив висновки і далі реалізовував свій план, старанно уникаючи зустрічей з капітаном Пайком. Не через провалене завдання з шефством, а тільки через своє знеохочення доповідати подробиці знайомства.
Все було гаразд, поки випадок не звів Спока з Кірком в бібліотеці. Вони опинилися в одному приміщенні на відстані в дванадцять цілих три десятих метра, жодного контакту, фізичного чи навіть зорового, не трапилось, хоча Спок, сидячи позаду, добре бачив, що саме робить Кірк на своєму терміналі. Робив той дещо заборонене.
Прорахувавши вірогідність і наслідки, Спок підвівся, підійшов до Кірка, щоб зробити зауваження — тільки для цього, не було ніякого бажання заводити з ним розмову , — і повідомив, що використання майна Академії для дій, пов’язаних з порушенням закону, карається виключенням. Уважність до деталей була однією з сильних сторін Спока, він завжди робив зауваження кадетам, які порушували Кодекс.
Кірк обернувся, посміхнувся, впізнавши його, і промуркотів:
— Професоре Спок…
Це було муркотіння. Спок ставився до котячих як і до всіх інших ссавців, хоча люди чомусь виділяли представників цього виду серед інших, і тільки зараз він зрозумів, чому саме. Від цього тону по спині пробігли мурашки, до щік прилинула кров, а мозок впав в кататонічний ступор.
— Дуже радий вас бачити, — додав Кірк, і Спок ледь не зомлів.
Відбувалось щось дуже дивне.
— Ви!.. — видихнув він. — Ви порушуєте Кодекс!
— Ні, — відповів Кірк весело, — не порушую.
— Код, який ви в даний момент пишете, включає заборонені команди злому паролів та витяг особистих даних з бази без права доступу. Ви порушуєте Карний кодекс та Кодекс Академії водночас. — Кірк посміхнувся ширше. Його губи були пухкими та рожевими, немов каліфорнійський світанок, і бажання Спока відчути їхній смак стало нестерпним. — На вас очікує покарання.
— Скажіть, в вас якийсь хист до хибних виводів, чи це я на вас так впливаю?
В Спока промайнула думка, що Кірк здогадується про його стан, хоча це було неможливо.
— Я бачу, які саме команди ви вводите до терміналу.
— Так, бачите. І робите хибні висновки. — Кірк від’їхав на своєму кріслі в сторону, звільнивши поле зору. Очі Спока невідривно стежили за ним. — Це моя курсова робота.
Споку знадобились деякі зусилля, щоб перевести погляд на термінал. Програма, якою Кірк користувався, виявилась текстовим редактором, а у заголовку значилось: «Захист доступу до урядових баз даних».
Знову, втретє, він несправедливо звинуватив Кірка, і це позначало суть проблеми.
— Вибачте, — сказав Спок, — я не маю намірів більше вам заважати, — розвернувся й на ватних ногах пішов до виходу з бібліотеки.
4.
Коли в двері постукали, Спок медитував шосту годину поспіль. Відкривши очі, він глянув на годинник, там світилося «11:03». В Сан-Франциско панувала ніч.
Він підвівся, запахнув халат та підійшов до дверей, плескаючись в післямедитативному умиротворінні; наразі ніщо не могло збити його з пантелику. Спок відкрив двері й застиг, бо на порозі його житла стояв Кірк власною персоною.
— Не спите, професоре?
Спок хитнув головою, гарячково розмірковуючи над причинами цього дивного візиту. Підозра щодо обізнаності Кірка ширилася; ще мить — і Спок би почав нервувати, чого зазвичай не траплялося з жодним з вулканців.
— Я тут порозкинув мізками та вирішив, що вам не вистачає друзів. Не хочете скласти мені компанію?
Пропозиція підняла підозри Спока на новий рівень.
— Вам щось від мене потрібно? — спитав він в Кірка. — Ви попередньо відмовились від моєї допомоги з навчанням. Не знаю, чим я можу бути корисним.
— Корисним? — перепитав Кірк. Спок помітив закономірність: той часто перепитував, заповнюючи таким чином паузи в розмові. — Чому б вам не припустити, професоре, що я просто шукаю вашої компанії?
— В нас немає нічого спільного, — сказав Спок; з’явилось відчуття, ніби то каже не він, а хтось інший, бо насправді він хотів компанії Кірка, дуже хотів, більше, ніж будь— чого в світі. — В мене багато справ, я не маю наміру витрачати час на вашу особу. — Завершивши промову, Спок закусив язика та подумки оплакав кожне слово і кожний звук, що вилетіли з його рота.
— А мені здається, що я вам подобаюсь, — сказав Кірк.
Спок відчув страх. Це було доречно: базові емоції не засуджувались, бо викликали фізіологічні зміни, що гартували характер. Кірк знав про його стан — і користувався цим знанням безсовісно.
— Ви мене шантажуєте?
— Цікаве припущення. Якби й так, то що б я мав вимагати? — Кірк посміхнувся, і від його посмішки у грудях Спока розлилося тепло.
Відштовхнувши це доволі приємне почуття, він відповів:
— Преференцій. Кредитів Федерації. Покращення оцінок з предметів, до тестування яких я маю відношення.
— Може, ви мені теж подобаєтесь? — продовжив Кірк.
Спок не вірив почутому. Він шість років жив між землян і кожну хвилину вивчав їх та намагався стати своїм серед чужинців. Йому багато разів пропонували близькість, дружбу, навіть шлюб — і завжди виявлялося, що це чергова спроба використати його зв’язки, знання чи його тіло. Люди були жорстокими та корисливими; Спок давно зневірився в гуманності людства, і єдине, що досі тримало його на Землі — це гідність. Він не міг собі дозволити повернутися на Вулкан, бо це означало б, що керівники ВАН праві в своїх прогнозах: йому нема місця серед людей. Кірк був людиною. Викликав дивні почуття, посміхався, був естетично приємним, але залишався людиною.
— Ні, — сказав Спок. — Вам щось від мене треба. Я вимагаю зазначити, що саме.
Кірк зиркнув з-під брів, зітхнув та зробив крок назад.
— Нічого. Я помилився, тож… вибачте.
Закривши за ним двері, Спок взяв в руки падд та прискіпливо перевірив його оцінки. Виявилось, що Кірк не просто обдарований студент, а один з найкращих. Низький середній бал був зумовлений пізнім вступом до Академії, через що по деяких дисциплінах, які Кірк не здав восени, автоматом проставили нулі.
Спок помилявся, помилявся в усьому, з першої і до останньої миті, виносив упереджені судження та поводився зверхньо як на логічну та помірковану особу. Найголовнішою його помилкою було небезстороннє ставлення до Кірка.
Прийшов час визнати, що Кірк був йому небайдужий.
5.
Спок вибіг в коридор одразу — босий, в халаті, чого раніше собі не дозволяв. На поверсі було порожньо, нікого. Кірк вже зник. Спок запахнув халат та гайнув до сходів; Кірк спускався двома поверхами нижче.
— Кадет! — вигукнув Спок; цього він раніше також не робив. — Кадет, стійте!
Кірк зупинився та озирнувся. Спок похапцем збіг по сходах та став поруч з ним у просвіті. Навіть перебування поблизу викликало почуття щастя — ендорфіни викидало в кровоток фонтаном. Хотілося щось сказати, пояснити, але слів не знаходилось.
— Слухаюсь, професоре, — сказав Кірк сухо. — Хочете щось додати?
— Так, так, я… — Спок хапнув повітря й зробив довгий видих. — Я був неправий.
— Що-що ви кажете?
— В вас проблеми зі слухом? — спитав Спок ввічливо.
— Ні, я хочу ще раз почути цю фразу. Враховуючи наш із вами попередній досвід, деяка моральна компенсація не завадить.
— Я був неправий, — повторив Спок. — Я хочу, щоб ми… — Слова знову зникли, а жага — бажання доторкнутися, обійняти, помітити і ще тисячі інших бажань — стало нестерпним.
Руки піднялися самі по собі, торкнулися шиї Кірка, а Спок дивився на власні рухи, немов на запис по головізору. Шкіра Кірка виявилася теплою і приємною на дотик, немов зігрітий сонцем оксамит, під долонями билися від пливу крові судини, а широко розплющені очі були синіми, як земне небо. Кірк втілював собою усі недоліки людства і разом з тим зачаровував так, що навіть дихати поруч з ним було важко.
Кірк хотів щось сказати, розтулив губи і тільки зітхнув тихенько. «Він не проти! — стукотіло у Спока в скронях. — Він теж, теж хоче, теж-теж-теж!» Тіло все ще не слухалось, але це більше не бентежило. По кінцівках та тулубу розливалося тепло, підіймалося зсередини назовні та заливало щоки.
Зважившись, Спок хитнувся уперед та торкнувся губ Кірка своїми — здається, саме таким чином люди виказували приязнь. Він хотів тільки спробувати, як воно — цілувати того, хто з ніг збиває своєю присутністю, але Кірк вирішив інакше: обхопив його у відповідь, притиснувся та поцілував Спока по-справжньому. Він випромінював настільки сильну жагу, що Спок одразу відкинув залишки сумнівів. Це була доля, це був його обраний, і, хоча таке трапляється тільки у казках, Споку пощастило знайти свого т’хіла. Вони відчували один одного, залежні на усіх рівнях свідомості, а тонесенька нитка зв’язку товщала, міцнішала і ставала нерозривною.
— Я вважав свої почуття неприродними, — промовив Спок, коли вони нарешті змогли розірвати поцілунок.
— Тут ти також помилявся, — сказав Кірк.
+1
Вони жили разом три роки, місяць, три дні, дев’ятнадцять годин та чотирнадцять хвилин, і увесь цей час Спок почувався щасливим. Вулканцям людське поняття щастя здавалося чимось ефемерним та вимушеним, вони висловлювалися з цього приводу чітко і ясно: люди звикли мріяти, щоб уникнути прийняття реальності з усіма її недоліками. З першого поцілунку Спок почав переглядати свої переконання, більшою мірою — завдяки Кірку, концепцію почуттів також переглянув, і щастя його було безмежним та неосяжним, немов космос. До зустрічі з Кірком — Джимом, тепер і назавжди він став Джимом, — головною рушійною силою Спока була відповідальність. Після першого поцілунку, перших відвертих зізнань сенсом існування для Спока став Джеймс Т. Кірк.
— Знов замріявся? — спитав Джим, що готувався до тесту «Кобаяші Мару», переглядаючи відеозаписи попередніх тестувань.
Скільки Спок не вмовляв його скласти зброю, Джим продовжував брати цей тест нахрапом, сподіваючись стати першим, хто здасть його на сто балів зі ста. Часом Споку здавалося, що Джиму це під силу. Він виявився не тільки невимовно принадливим, а ще й на диво розумним.
— Вулканці не мріють, — бовкнув Спок. — Я міркую.
— Поділись міркуваннями.
— Завтра прилітають мої батьки.
— Ти вже казав. Разів зі сто. Не нервуй, все буде добре.
— Вулканці не…
— …точно, і це я також знаю. — Джим підсів ближче та обійняв його за плечі. Як завжди, Спок спалахнув від його дотику, знову й знову дивуючись, як можливо настільки сильно залежати від іншої особи.
— Вони надіслали листа, що з ними летить Т’Прінг.
— Т’Прінг — це хто? Твоя бабуся? Тітка?
— Т’Прінг — моя дружина.
Джим задерев’янів, спохмурнів.
— Що-що? — «Що-що» він сказав у сто тридцять другий раз за час їх знайомства. Спок рахував.
— Моя дружина Т’Прінг прибуває завтра в космопорт Сан-Франциско разом з моїми батьками.
— В тебе є дружина? — Джим прибрав руку з його плеча та відсунувся. — Вулканка?
— Звичайно, в мене є дружина, — сказав Спок. — Вулканських дітей зв’язують у віці семи років.
— Тобто… — Він глибоко вдихнув повітря і зазирнув Споку у вічі. — Ти одружений?
— Так. — Задовільних пояснень не існувало — це було зумовлено і культурною різницею, і тим, що Спок підбирав кожне слово, сказане Джиму, неначе складав вірші. Пояснити ситуацію лаконічно і логічно було важкою задачею. — Я давно хотів тобі розповісти. Справа в тому, що…
Джим недослухав: підвівся та попрямував до дверей. Почуття провини, як і безліч інших, було неприроднім — Спок не зробив нічого поганого, — і все ж таки кожної миті розквітало. Між ними ніби щось попсувалося, зламалося, і на мить Спок припустив думку, що Джим пішов назавжди. Потім повернувся спокій и висновок про неможливість розриву: Джим належав йому, а він — Джиму. Так і мало бути.
Спок підвівся, настиг його в три кроки, скрутив в баранячій ріг та кинув на ліжко. Він не збирався чекати, поки хибний висновок остаточно зіпсує день для них обох, тому діяв чітко та зважено. Джим щось казав, але він не чув жодного слова через гуркіт крові в вухах: його пара, його половина, зміст його життя та найкращий друг хотів від нього піти. В Спока були переконливі аргументи і втроє більше сили. Через чотири хвилини боротьби, вигуків, задухи та злого пошепту вийшло втлумачити Джиму про Т’Прінг.
— Що-що? — перепитав той недовірливо. — Що?
— Я покликав її, щоб розірвати зв’язок, — повторив Спок. — Раніше в цьому не було потреби, але Т’Прінг зустріла чоловіка, з яким має намір завести сім’ю. Стонн — не найкращий представник нашої раси, хоча…
— Ти одружений! — вигукнув Кірк. — Вважаєш, що досить повідомити мене про розлучення?
Спок притиснув його до ліжка, примостився зручніше і зазирнув йому в очі.
— В нас з Т’Прінг не було жодних фізичніх стосунків. Ментальних, якщо тобі цікаво — також.
— Нецікаво.
— Джим, — промовив Спок. — Я розлучаюся, бо хочу створити зв’язок із тобою.
— Що-що?
— Я планував освідчитися трохи інакше, хоча потрібно було врахувати, що в твоїй присутності усі мої плани летять шкереберть.
— Освідчитися?
— Так, — підтвердив Спок терпляче. — Я хочу прожити з тобою усе життя і ніколи цього не приховував.
Джим недовірливо всміхнувся.
— На цей раз ти зробив хибні висновки, — зауважив Спок.
— Ти одружений!
— Це формальність.
Джим примружився ненадовго, а потім хитнув головою.
— Гаразд.
— Нагадую, що через дві години на планету спуститься шатл із моїми батьками, а через чотири години тридцять дві хвилини в тебе третій іспит з «Кобаяші Мару». Варто витрачати час на користь, — сказав Спок і поцілував Джима.
Той погодився — здається, Спок нарешті збагнув, як працює людська психологія.
Трохи згодом того ж дня вони вдвох не дали Нерону занурити у Вулкан бур та порушили усі його плани щодо знищення Федерації, пізніше здолали Хана, адмірала Маркуса, безліч ворожих інопланетних створінь та врятували декілька планет.
Довічний план довелося відредагувати, але Спока це чомусь зовсім не дратувало.
Для Обзорів
Автор: Хвосторожка
Бета: EarthlyWays
Всесвіт: Star Trek Reboot
Рейтинг: PG-13
Жанр: романс, AU
Персонажі: Кірк/Спок
Розмір: 3800 слів
Відмова від прав: відмовляюся
Стислий зміст: кожен автор в цьому фандомі має написати оповідку 5+1
Попередження: Академія AU
Примітка: написано на Перший фестиваль української фанатської творчості “Чумацький шлях”
Єдиною дисципліною, в якій Спок пас задніх, була людська психологія, і тільки через це він погодився на прохання капітана Пайка взяти шефство над Джеймсом Т. Кірком. Позакласні заняття з першокурсником той обіцяв зараховувати як науковий практикум з людської психології.
Так довічний план Спока полетів шкереберть.
1.
Він почав шефство над Кірком з вивчення його анкети: вік, походження, характеристики, оцінки. Судячи з вивчених даних, кадет Кірк був неконтрольованим, імпульсивним, схильним до проявів непокори — інакше кажучи, був людиною. Спок вирішив зачекати в холі Академії, відрекомендуватись і запропонувати допомогу. Насправді він не мав уявлення, чим саме зміг би допомогти Кірку — в них була різна спеціалізація, до того ж Спок викладав курси ксенолінгвістики для обраних, обдарованих кадетів, а Кірк, якщо брати до уваги середній бал, був посередністю. Поміркувавши над цим питанням довгих сім секунд, Спок прийшов до висновку, що у Пайка є якісь свої, незрозумілі мотиви, а потім обернувся — і вперше побачив Кірка.
Ця мить, мабуть, стала відправною точкою його життя. Раніше Спок жодного разу не відчував жаги. Читав про неї, знав з дидактичних матеріалів, розмовляв про це з матір’ю, готувався до пон фарру та страхався його, як і належить, але не уявляв, що може за лічені секунди стати іншою особою. Його самоконтроль спливав крізь пальці. Рівень ендорфінів в крові підскочив миттєво, наднирники почали виробляти норадреналін, в роті стало сухо, щоки налилися кров’ю, серце билося, мов навіжене, і, головне — він не мав над собою влади. Його мозок фіксував побачене зі звичайною достеменністю, Спок намагався змусити тіло повернутися до звичного рівня гормонів, тиску та температури і не міг нічого вдіяти, разом з тим усвідомлюючи, що це не пон фарр. Це було щось інше — вірогідно, зовнішній вплив. Можливо, колір очей кадета Кірка, можливо, риси його обличчя чи невідомі інші фактори. Кірк не подобався Споку, бо виглядав як жебрак в своїй невипраній і непрасованій формі, його волосся було брудним, а підборіддя вкривала щетина, від нього тхнуло спиртовим духом, але чомусь, з якоїсь невідомої Споку причини, одного погляду вистачило, щоб відчути жагу.
— Сховайте своє гидування, професор, — прошипів хтось Споку на вухо. — Виглядаєте так, ніби вас зараз знудить.
Спок повільно повернув голову. Поруч стояв кадет в червоній формі, чоловік занадто дорослого віку, щоб вчитися в Академії.
— Я не давав вам дозволу говорити зі мною, — промовив Спок, знов дивлячись на Кірка. — Вільно.
— А я кажу, що якщо не подобається дивитись на людей, то ніхто вас тут не тримає.
Спок знов повернувся, насупився й рубанув:
— Ім’я та курс, кадет.
— Леонард Маккой, факультет медицини, перший курс. Можете написати на мене рапорт, а я теж напишу, що професор — як вас звуть, між іншим? — був помічений в прояві ксенофобії.
— Ви помиляєтесь. — Сама думка про те, що вулканець може проявляти ксенофобію, була абсурдною. — Мене звуть професор Спок. А кадет Кірк виглядає неохайно. І він вживав алкоголь не пізніше, ніж шість годин тому, що заборонено Кодексом Академії Зіркового флоту.
— В нього вчора був день народження, — сказав Маккой. — Двадцять друга річниця смерті його батька.
Спок обдумав питання та виніс судження: кадет Кірк мав право на жалобу за батьком — земляни використовували алкоголь як природне заспокійливе, а в деяких випадках заспокійливе вживали навіть вулканці; поведінка кадета Маккоя була незадовільною, навіть враховуючи обставини; він, взірець і зразковий вулканець, стриманий і розважливий, потрапив у халепу.
2.
Спок витратив на медитацію набагато більше часу, ніж звичайно, намагаючись проаналізувати свої фізичні відчуття, і тільки на третю добу почувався задовільно. Навіть спогади про особистість Кірка викликали виплеск гормонів, хоча подібне з вулканцями траплялося тільки під час пон фарру.
Прийшовши до ладу, Спок вирішив відрекомендуватися Кірку і запропонувати допомогу з навчанням, бо саме про це його попросив капітан Пайк. Судячи з трекінгових даних (відстеження переміщень кадетів було доступне всім викладачам, тому Спок не порушував ніяких правил), Кірк знаходився на третьому поверсі корпусу фізичної підготовки. Туди Спок и попростував.
Третій поверх використовували для індивідуальних занять, в вихідні дні там зазвичай було порожньо і тихо. Спок піднявся по сходах, заглянув в одну кімнату, в іншу та знайшов Кірка тільки в кінці коридору, у кутку біля комор. Той сидів на низькому підвіконні, а на його колінах, в свою чергу, зручно влаштувалася зеленошкіра оріонка. Спок знав, що її звуть Гейла Петровськи; вона була першою і єдиною оріонкою в Академії, і раніше Спок вважав, що в них є щось спільне, хоча жодного разу з нею не спілкувався. Побачивши Петровськи в обіймах Кірка, він втратив це почуття єдності і знов відчув жагу, на цей раз помножену на необґрунтований гнів. Спок знову не міг опанувати власне тіло, на додаток в скронях підвищився тиск, і бажання схопити кадета Петровськи та відшпурнути якнайдалі, прикре та незрозуміле, охопило його всуціль. Вулканці не застосовували проти живих істот фізичну силу без виняткових обставин, тож Спок розумів, що його бажання хворобливе, але знову, вже вдруге, нічого не міг вдіяти.
Він із силою скліпив зуби, глибоко вдихнув та промовив:
— Доброго дня, кадети.
Петровськи обернулася та хитнула головою, Кірк подивився на Спока крізь вії, спохмурнів та сказав:
— В нас вільний час, ми маємо право тут знаходитись.
Звісно, вирішив Спок, вони хочуть залишитись наодинці та продовжити свої пестощі. Від цієї думки вогонь гніву у грудях спалахнув ще сильніше.
— Так, ви маєте право знаходитись в навчальних приміщеннях Академії в вільний час, але тільки за умови, що за розкладом в вас позакласні заняття. Використовувати приміщення Академії для особистих справ заборонено. — Витягнувши свій падд з чохла, він ввів прізвище Петровськи і побачив, що в суботу в неї не було жодних позакласних занять. — Кадет Петровськи, розійтися. Кадет Кірк…
— Залиште нас у спокої, — повторив той, на цей раз голосніше. — Ви навіть не наш викладач.
— Джим. — Гейла спорхнула з його колін, обернулася обличчям до Кірка та спиною до Спока, що було черговим дрібним порушенням. — Все гаразд. Я піду, нам обом не потрібні неприємності.
Кірк хотів щось сказати, але Петровськи затулила його рота долонею, від чого до жаги та гніву Спока додалася ще й заздрість — найнеприродніше для вулканця почуття, — і покачала головою.
— Джим, я завтра до тебе зайду. Все гаразд, правда.
Обернувшись, вона формально вибачилась і попростувала коридором до ліфту. Кірк дивився на Спока з-під зведених на переніссі брів і виглядав обуреним.
— Хочете мені про щось повідомити, кадет? — спитав Спок. Тон вийшов грубішим, ніж він сподівався.
— Чекаю, поки ви дозволите мені піти.
Спок на мить замружився, намагаючись повернути тверезість думок, і видихнув:
— Ні.
— То ви мене не відпускаєте? — спитав Кірк.
Щось йшло не так. Спок спланував знайомство з Кірком, усе мало пройти задовільно. Наразі між ними немов струна напнулась.
— Вибачте, кадет. Я не мав намірів вас образити, — сказав він. — Я прийшов сюди, щоб відрекомендуватися і запропонувати допомогу в навчанні.
— Що-що? — перепитав Кірк недовірливо.
— Мене звуть Спок, я викладаю ксенолінгвістику та веду факультативні заняття з вулканської та ромуланської мов для обдарованих кадетів. Я закінчив Академію зіркового флоту з відзнакою і вважаю, що вам не завадить моя допомога.
Той насупонився.
— Ви помиляєтесь.
— Капітан Пайк попросив мене, щоб я…
— Дідька йому лисого, — перепинив його Кірк, недослухавши, — передайте капітану, що він мені не батько, нехай опікується власними дітьми. І, між іншим, — Кірк нарешті зіскочив з підвіконня, — ми з Гейлою не кохалися, а розмовляли. Її сестра досі на Оріоні, в неволі. Ми обмірковували, як можна допомогти і кого залучити до процесу перемов. Якщо наступного разу побачите оріонку і підпадете під вплив феромонів, намагайтесь думати мозком, а не капшучком.
Фактично Спока вдруге звинуватили в ксенофобії, і це пролунало досить образливо.
— Я не підпадав… — В горлі задряпало, і Спок кашлянув. — Я не підпадав під вплив. Я вулканець.
— І це багато чого пояснює, — сказав Кірк із гіркою посмішкою. — На все добре, професоре. — Він відсалютував і попрямував до ліфту, залишивши Спока у розпачі.
Що ж, хибний висновок був зумовлений обставинами, за яких Спок зустрів кадетів Кірка та Петровськи. Визнані хибні висновки вважались на Вулкані засобом особистого розвитку.
3.
Спока призначили лектором на курсі кібернетичної лінгвістики, він працював по дванадцять годин на день, потім щовечора медитував, намагаючись зрозуміти свій стан. Зазвичай чоловік, що стикався з пон фарром, відчував жагу й невгамовний потяг до спарювання, але Спок поки що не збирався подовжити свій рід, не прагнув будь-яким чином виплеснути сім'я і позбутися своїх бажань. Він хотів Кірка, саме його. Судячи з фізичних відчуттів та загального потягу, з ним трапився якийсь різновид пон фарру, досі невідомий науці, бо якщо б це був час жаги, то Спок мав бажати свою наречену Т’Прінг, а сама згадка про неї призводила до совісного безсилого розпачу. Жоден з медичних довідників не описував подібний стан.
Оскільки Кірк впливав на Спока незрозумілим чином, найпростішим рішенням було його уникати, поки вплив остаточно зійде нанівець. Базова логіка підказувала, що відсутність контакту буде найкращим способом лікування.
Сумлінна праця допомагала позбутись зайвих думок, медитація — фізичних проявів хвороби. Спок більше не шпортався, побачивши кадета з русявим волоссям, не завмирав, почувши голос, схожий тональністю на голос Кірка. Він повернувся до звичного стану спокою, зробив висновки і далі реалізовував свій план, старанно уникаючи зустрічей з капітаном Пайком. Не через провалене завдання з шефством, а тільки через своє знеохочення доповідати подробиці знайомства.
Все було гаразд, поки випадок не звів Спока з Кірком в бібліотеці. Вони опинилися в одному приміщенні на відстані в дванадцять цілих три десятих метра, жодного контакту, фізичного чи навіть зорового, не трапилось, хоча Спок, сидячи позаду, добре бачив, що саме робить Кірк на своєму терміналі. Робив той дещо заборонене.
Прорахувавши вірогідність і наслідки, Спок підвівся, підійшов до Кірка, щоб зробити зауваження — тільки для цього, не було ніякого бажання заводити з ним розмову , — і повідомив, що використання майна Академії для дій, пов’язаних з порушенням закону, карається виключенням. Уважність до деталей була однією з сильних сторін Спока, він завжди робив зауваження кадетам, які порушували Кодекс.
Кірк обернувся, посміхнувся, впізнавши його, і промуркотів:
— Професоре Спок…
Це було муркотіння. Спок ставився до котячих як і до всіх інших ссавців, хоча люди чомусь виділяли представників цього виду серед інших, і тільки зараз він зрозумів, чому саме. Від цього тону по спині пробігли мурашки, до щік прилинула кров, а мозок впав в кататонічний ступор.
— Дуже радий вас бачити, — додав Кірк, і Спок ледь не зомлів.
Відбувалось щось дуже дивне.
— Ви!.. — видихнув він. — Ви порушуєте Кодекс!
— Ні, — відповів Кірк весело, — не порушую.
— Код, який ви в даний момент пишете, включає заборонені команди злому паролів та витяг особистих даних з бази без права доступу. Ви порушуєте Карний кодекс та Кодекс Академії водночас. — Кірк посміхнувся ширше. Його губи були пухкими та рожевими, немов каліфорнійський світанок, і бажання Спока відчути їхній смак стало нестерпним. — На вас очікує покарання.
— Скажіть, в вас якийсь хист до хибних виводів, чи це я на вас так впливаю?
В Спока промайнула думка, що Кірк здогадується про його стан, хоча це було неможливо.
— Я бачу, які саме команди ви вводите до терміналу.
— Так, бачите. І робите хибні висновки. — Кірк від’їхав на своєму кріслі в сторону, звільнивши поле зору. Очі Спока невідривно стежили за ним. — Це моя курсова робота.
Споку знадобились деякі зусилля, щоб перевести погляд на термінал. Програма, якою Кірк користувався, виявилась текстовим редактором, а у заголовку значилось: «Захист доступу до урядових баз даних».
Знову, втретє, він несправедливо звинуватив Кірка, і це позначало суть проблеми.
— Вибачте, — сказав Спок, — я не маю намірів більше вам заважати, — розвернувся й на ватних ногах пішов до виходу з бібліотеки.
4.
Коли в двері постукали, Спок медитував шосту годину поспіль. Відкривши очі, він глянув на годинник, там світилося «11:03». В Сан-Франциско панувала ніч.
Він підвівся, запахнув халат та підійшов до дверей, плескаючись в післямедитативному умиротворінні; наразі ніщо не могло збити його з пантелику. Спок відкрив двері й застиг, бо на порозі його житла стояв Кірк власною персоною.
— Не спите, професоре?
Спок хитнув головою, гарячково розмірковуючи над причинами цього дивного візиту. Підозра щодо обізнаності Кірка ширилася; ще мить — і Спок би почав нервувати, чого зазвичай не траплялося з жодним з вулканців.
— Я тут порозкинув мізками та вирішив, що вам не вистачає друзів. Не хочете скласти мені компанію?
Пропозиція підняла підозри Спока на новий рівень.
— Вам щось від мене потрібно? — спитав він в Кірка. — Ви попередньо відмовились від моєї допомоги з навчанням. Не знаю, чим я можу бути корисним.
— Корисним? — перепитав Кірк. Спок помітив закономірність: той часто перепитував, заповнюючи таким чином паузи в розмові. — Чому б вам не припустити, професоре, що я просто шукаю вашої компанії?
— В нас немає нічого спільного, — сказав Спок; з’явилось відчуття, ніби то каже не він, а хтось інший, бо насправді він хотів компанії Кірка, дуже хотів, більше, ніж будь— чого в світі. — В мене багато справ, я не маю наміру витрачати час на вашу особу. — Завершивши промову, Спок закусив язика та подумки оплакав кожне слово і кожний звук, що вилетіли з його рота.
— А мені здається, що я вам подобаюсь, — сказав Кірк.
Спок відчув страх. Це було доречно: базові емоції не засуджувались, бо викликали фізіологічні зміни, що гартували характер. Кірк знав про його стан — і користувався цим знанням безсовісно.
— Ви мене шантажуєте?
— Цікаве припущення. Якби й так, то що б я мав вимагати? — Кірк посміхнувся, і від його посмішки у грудях Спока розлилося тепло.
Відштовхнувши це доволі приємне почуття, він відповів:
— Преференцій. Кредитів Федерації. Покращення оцінок з предметів, до тестування яких я маю відношення.
— Може, ви мені теж подобаєтесь? — продовжив Кірк.
Спок не вірив почутому. Він шість років жив між землян і кожну хвилину вивчав їх та намагався стати своїм серед чужинців. Йому багато разів пропонували близькість, дружбу, навіть шлюб — і завжди виявлялося, що це чергова спроба використати його зв’язки, знання чи його тіло. Люди були жорстокими та корисливими; Спок давно зневірився в гуманності людства, і єдине, що досі тримало його на Землі — це гідність. Він не міг собі дозволити повернутися на Вулкан, бо це означало б, що керівники ВАН праві в своїх прогнозах: йому нема місця серед людей. Кірк був людиною. Викликав дивні почуття, посміхався, був естетично приємним, але залишався людиною.
— Ні, — сказав Спок. — Вам щось від мене треба. Я вимагаю зазначити, що саме.
Кірк зиркнув з-під брів, зітхнув та зробив крок назад.
— Нічого. Я помилився, тож… вибачте.
Закривши за ним двері, Спок взяв в руки падд та прискіпливо перевірив його оцінки. Виявилось, що Кірк не просто обдарований студент, а один з найкращих. Низький середній бал був зумовлений пізнім вступом до Академії, через що по деяких дисциплінах, які Кірк не здав восени, автоматом проставили нулі.
Спок помилявся, помилявся в усьому, з першої і до останньої миті, виносив упереджені судження та поводився зверхньо як на логічну та помірковану особу. Найголовнішою його помилкою було небезстороннє ставлення до Кірка.
Прийшов час визнати, що Кірк був йому небайдужий.
5.
Спок вибіг в коридор одразу — босий, в халаті, чого раніше собі не дозволяв. На поверсі було порожньо, нікого. Кірк вже зник. Спок запахнув халат та гайнув до сходів; Кірк спускався двома поверхами нижче.
— Кадет! — вигукнув Спок; цього він раніше також не робив. — Кадет, стійте!
Кірк зупинився та озирнувся. Спок похапцем збіг по сходах та став поруч з ним у просвіті. Навіть перебування поблизу викликало почуття щастя — ендорфіни викидало в кровоток фонтаном. Хотілося щось сказати, пояснити, але слів не знаходилось.
— Слухаюсь, професоре, — сказав Кірк сухо. — Хочете щось додати?
— Так, так, я… — Спок хапнув повітря й зробив довгий видих. — Я був неправий.
— Що-що ви кажете?
— В вас проблеми зі слухом? — спитав Спок ввічливо.
— Ні, я хочу ще раз почути цю фразу. Враховуючи наш із вами попередній досвід, деяка моральна компенсація не завадить.
— Я був неправий, — повторив Спок. — Я хочу, щоб ми… — Слова знову зникли, а жага — бажання доторкнутися, обійняти, помітити і ще тисячі інших бажань — стало нестерпним.
Руки піднялися самі по собі, торкнулися шиї Кірка, а Спок дивився на власні рухи, немов на запис по головізору. Шкіра Кірка виявилася теплою і приємною на дотик, немов зігрітий сонцем оксамит, під долонями билися від пливу крові судини, а широко розплющені очі були синіми, як земне небо. Кірк втілював собою усі недоліки людства і разом з тим зачаровував так, що навіть дихати поруч з ним було важко.
Кірк хотів щось сказати, розтулив губи і тільки зітхнув тихенько. «Він не проти! — стукотіло у Спока в скронях. — Він теж, теж хоче, теж-теж-теж!» Тіло все ще не слухалось, але це більше не бентежило. По кінцівках та тулубу розливалося тепло, підіймалося зсередини назовні та заливало щоки.
Зважившись, Спок хитнувся уперед та торкнувся губ Кірка своїми — здається, саме таким чином люди виказували приязнь. Він хотів тільки спробувати, як воно — цілувати того, хто з ніг збиває своєю присутністю, але Кірк вирішив інакше: обхопив його у відповідь, притиснувся та поцілував Спока по-справжньому. Він випромінював настільки сильну жагу, що Спок одразу відкинув залишки сумнівів. Це була доля, це був його обраний, і, хоча таке трапляється тільки у казках, Споку пощастило знайти свого т’хіла. Вони відчували один одного, залежні на усіх рівнях свідомості, а тонесенька нитка зв’язку товщала, міцнішала і ставала нерозривною.
— Я вважав свої почуття неприродними, — промовив Спок, коли вони нарешті змогли розірвати поцілунок.
— Тут ти також помилявся, — сказав Кірк.
+1
Вони жили разом три роки, місяць, три дні, дев’ятнадцять годин та чотирнадцять хвилин, і увесь цей час Спок почувався щасливим. Вулканцям людське поняття щастя здавалося чимось ефемерним та вимушеним, вони висловлювалися з цього приводу чітко і ясно: люди звикли мріяти, щоб уникнути прийняття реальності з усіма її недоліками. З першого поцілунку Спок почав переглядати свої переконання, більшою мірою — завдяки Кірку, концепцію почуттів також переглянув, і щастя його було безмежним та неосяжним, немов космос. До зустрічі з Кірком — Джимом, тепер і назавжди він став Джимом, — головною рушійною силою Спока була відповідальність. Після першого поцілунку, перших відвертих зізнань сенсом існування для Спока став Джеймс Т. Кірк.
— Знов замріявся? — спитав Джим, що готувався до тесту «Кобаяші Мару», переглядаючи відеозаписи попередніх тестувань.
Скільки Спок не вмовляв його скласти зброю, Джим продовжував брати цей тест нахрапом, сподіваючись стати першим, хто здасть його на сто балів зі ста. Часом Споку здавалося, що Джиму це під силу. Він виявився не тільки невимовно принадливим, а ще й на диво розумним.
— Вулканці не мріють, — бовкнув Спок. — Я міркую.
— Поділись міркуваннями.
— Завтра прилітають мої батьки.
— Ти вже казав. Разів зі сто. Не нервуй, все буде добре.
— Вулканці не…
— …точно, і це я також знаю. — Джим підсів ближче та обійняв його за плечі. Як завжди, Спок спалахнув від його дотику, знову й знову дивуючись, як можливо настільки сильно залежати від іншої особи.
— Вони надіслали листа, що з ними летить Т’Прінг.
— Т’Прінг — це хто? Твоя бабуся? Тітка?
— Т’Прінг — моя дружина.
Джим задерев’янів, спохмурнів.
— Що-що? — «Що-що» він сказав у сто тридцять другий раз за час їх знайомства. Спок рахував.
— Моя дружина Т’Прінг прибуває завтра в космопорт Сан-Франциско разом з моїми батьками.
— В тебе є дружина? — Джим прибрав руку з його плеча та відсунувся. — Вулканка?
— Звичайно, в мене є дружина, — сказав Спок. — Вулканських дітей зв’язують у віці семи років.
— Тобто… — Він глибоко вдихнув повітря і зазирнув Споку у вічі. — Ти одружений?
— Так. — Задовільних пояснень не існувало — це було зумовлено і культурною різницею, і тим, що Спок підбирав кожне слово, сказане Джиму, неначе складав вірші. Пояснити ситуацію лаконічно і логічно було важкою задачею. — Я давно хотів тобі розповісти. Справа в тому, що…
Джим недослухав: підвівся та попрямував до дверей. Почуття провини, як і безліч інших, було неприроднім — Спок не зробив нічого поганого, — і все ж таки кожної миті розквітало. Між ними ніби щось попсувалося, зламалося, і на мить Спок припустив думку, що Джим пішов назавжди. Потім повернувся спокій и висновок про неможливість розриву: Джим належав йому, а він — Джиму. Так і мало бути.
Спок підвівся, настиг його в три кроки, скрутив в баранячій ріг та кинув на ліжко. Він не збирався чекати, поки хибний висновок остаточно зіпсує день для них обох, тому діяв чітко та зважено. Джим щось казав, але він не чув жодного слова через гуркіт крові в вухах: його пара, його половина, зміст його життя та найкращий друг хотів від нього піти. В Спока були переконливі аргументи і втроє більше сили. Через чотири хвилини боротьби, вигуків, задухи та злого пошепту вийшло втлумачити Джиму про Т’Прінг.
— Що-що? — перепитав той недовірливо. — Що?
— Я покликав її, щоб розірвати зв’язок, — повторив Спок. — Раніше в цьому не було потреби, але Т’Прінг зустріла чоловіка, з яким має намір завести сім’ю. Стонн — не найкращий представник нашої раси, хоча…
— Ти одружений! — вигукнув Кірк. — Вважаєш, що досить повідомити мене про розлучення?
Спок притиснув його до ліжка, примостився зручніше і зазирнув йому в очі.
— В нас з Т’Прінг не було жодних фізичніх стосунків. Ментальних, якщо тобі цікаво — також.
— Нецікаво.
— Джим, — промовив Спок. — Я розлучаюся, бо хочу створити зв’язок із тобою.
— Що-що?
— Я планував освідчитися трохи інакше, хоча потрібно було врахувати, що в твоїй присутності усі мої плани летять шкереберть.
— Освідчитися?
— Так, — підтвердив Спок терпляче. — Я хочу прожити з тобою усе життя і ніколи цього не приховував.
Джим недовірливо всміхнувся.
— На цей раз ти зробив хибні висновки, — зауважив Спок.
— Ти одружений!
— Це формальність.
Джим примружився ненадовго, а потім хитнув головою.
— Гаразд.
— Нагадую, що через дві години на планету спуститься шатл із моїми батьками, а через чотири години тридцять дві хвилини в тебе третій іспит з «Кобаяші Мару». Варто витрачати час на користь, — сказав Спок і поцілував Джима.
Той погодився — здається, Спок нарешті збагнув, як працює людська психологія.
Трохи згодом того ж дня вони вдвох не дали Нерону занурити у Вулкан бур та порушили усі його плани щодо знищення Федерації, пізніше здолали Хана, адмірала Маркуса, безліч ворожих інопланетних створінь та врятували декілька планет.
Довічний план довелося відредагувати, але Спока це чомусь зовсім не дратувало.
Для Обзорів
@темы: Фик, Чумацький шлях 2014, PG-13
-
-
15.06.2014 в 18:36В Спока були переконливі аргументи і втроє більше сили.
мерлин, это прекрасно))
Нагадую, що через дві години на планету спуститься шатл із моїми батьками, а через чотири години тридцять дві хвилини в тебе третій іспит з «Кобаяші Мару». Варто витрачати час на користь, — сказав Спок і поцілував Джима.
верно обозначенные приоритеты, Спок прекрасен как всегда)))
-
-
15.06.2014 в 21:57-
-
15.06.2014 в 22:26-
-
15.06.2014 в 22:30-
-
15.06.2014 в 23:11-
-
16.06.2014 в 00:07Крихітний капець
-
-
16.06.2014 в 00:14-
-
16.06.2014 в 00:16-
-
16.06.2014 в 00:16-
-
16.06.2014 в 00:17-
-
16.06.2014 в 01:33-
-
16.06.2014 в 09:33-
-
16.06.2014 в 10:00Очень понравилось, спасибо!
-
-
16.06.2014 в 10:14-
-
16.06.2014 в 13:49-
-
16.06.2014 в 14:41намагайтесь думати мозком, а не капшучком. Фактично Спока вдруге звинуватили в ксенофобії, і це пролунало досить образливо.
по спині пробігли мурашки, до щік прилинула кров, а мозок впав в кататонічний ступор. як негідно!
Спок закусив язика та подумки оплакав кожне слово і кожний звук, що вилетіли з його рота. бідолаха)) як я його розумію))
Дуже, дуже сподобалося)) дякую!!
-
-
16.06.2014 в 15:43-
-
16.06.2014 в 16:21-
-
16.06.2014 в 18:48-
-
16.06.2014 в 19:10Дуже сподобалося, дякую! )))
Гумор доречний, мова насичена, в деяких сценах і поетична. Мені здається, українською мовою робити рейтинг пеже13 - це задоволення. героям, що будуть мати справу з енце17, заздалегідь щиро співчуваю
-
-
16.06.2014 в 19:41— Що-що ви кажете?
— В вас проблеми зі слухом? — спитав Спок ввічливо.
Спок, как всегда заботлив.
— Т’Прінг — це хто? Твоя бабуся? Тітка?
-
-
16.06.2014 в 19:51gavrusssha, тобі дякую за чудовий привід писати українською і за фест
ЖАРКИЙ ПОЛДЕНЬ, спасибі!
Мышиная Королева, дуже-дуже приємно таке чути, дякую!
Kimiko-chan, я вам дуже вдячна за такий теплий відгук, дякую сердечно
netttle,
Мені здається, українською мовою робити рейтинг пеже13 - це задоволення.
Так, мені дуже сподобалося. Вже кортить ще щось написати українскою
Дякую!
T*Jul, спасибо большое
-
-
16.06.2014 в 20:38-
-
16.06.2014 в 21:25-
-
16.06.2014 в 22:02-
-
16.06.2014 в 23:38Взагалі, із тексту хочеться набрати цитат та смакувати кожну із них - разом і поодинці!
Це просто чудовий текст!
невеличкий капчик
-
-
16.06.2014 в 23:58Очаровательные все! читать дальше
-
-
17.06.2014 в 13:05Дуже цікаво, незвично, заворожуюче читається фік українською. Такий собі зомліваючий від захоплення Кірком Спок - сама чарівність! Щоправда, як на мене, був зашвидкий розвиток подій від знайомства до ліжка. Але я забагто хочу від 5+1, та й мені просто мало вашої чарівної мови
-
-
17.06.2014 в 16:50Кожна помилка Спока була така непередбачувана! А сцена з "дружиною" мене підкорила остаточно
-
-
18.06.2014 в 17:18