— Перепрошую. Я знаю, що питаю про особисте, але... Ви клінічно неврівноважений? — Можливо, але малоймовірно. А чого питаєш? — Ну. Тут або ви, або я.
Назва: Glee Trek
Автор: mila007
Бета: Ligress-Cat
Всесвіт: Star Trek AOS із елементами TOS'у, GLEE
Рейтинг: G
Жанр: кросовер, гумор, романс, флафф, шкільнеАУ
Персонажі:екіпаж хористи шкільного хору "New Enterprise" повним складом, містер Пайк, їхній викладач, та кілька поганців також засвітилися на плівці
Пари: макчех, дріботка спірку та ще кілька побічних пар, про котрі згадувати не обов'язково
Розмір: максі, ~16600 слів
Відмова від прав:усю траву усі права Джей-Джею та Мерфі (особливо останньому). О! І Брайану Адамсу!
Стислий зміст: Паша Чехов - новенький учень у школі імені Джонатана Арчера
Попередження: Коли вам здалося, що автор обожнює Брайана Адамса, то вам не здалося
Дисклеймер: Because it's GLEE!
Примітки: велика вдячність Die Glocke за все
Коли я тут почну перераховувати, за що саме, то це буде другий максі 
Також спасибі Рия Ареи.
І, звісно ж, написано на фестиваль української фанатської творчості “Чумацький Шлях – 2015”
Вивертаючи кермо, Паша випадково зачепив кнопку на панелі, і радіо зашипіло, перемикаючись на якусь одну з батькових улюблених хвиль. Паша скривився від акордів AC/DC, що різали вуха, але вирішив не відволікатися від паркування. Автівкою він керував вже кілька років, але повністю самостійно йому дозволили їздити лишень кілька тижнів тому, після переїзду до Ріверсайду – батько віддав свою машину, оскільки йому виділили службовий транспорт.
Тим часом радіо ніби знущалося із нього, оскільки наступним виконавцем стали Eagles.
There's talk on the street; it sounds so familiar
Great expectations, everybody's watching you
People you meet, they all seem to know you
Even your old friends treat you like you're something new*
Мимоволі Паша почав підспівувати простій мелодії.
Припаркувавшись, Павло подивився у дзеркало, розправив ретельно укладені кучерики, ще раз переконався, що шарф зав'язаний у охайно-недбалому стилі, і вийшов з автівки. Обігнувши сріблястий джип, він відчинив двері зі сторони пасажира і дістав свою сумку. Закинувши її на плече і важко зітхнувши, Паша подивився на своє відображення у дверцятах. На його думку, виглядав він більш, ніж пристойно – блакитний шарф, що підкреслює колір очей, жовтий жакет, чорні брюки і жовті напівчоботи. Вчепившись обома руками в ремінь сумки, Паша спробував усміхнутися своєму відображенню і додати зовнішності трохи впевненості. Вийшло не дуже. Гаразд, що має бути, того не минути.
Перше правило для новенького – не виділяйся. Злийся із натовпом і не відсвічуй, бо на тебе у будь-якому випадку звернуть увагу. Особливо в такій світоті, якою виявився Ріверсайд, штат Айова. Гордо піднесши голову, Паша пройшов крізь паркінг до головного входу до школи, не зважаючи на шепіт та свист, що лунав за його спиною. За свої шістнадцять років він звик до подібного прояву уваги з боку неандертальської сірої маси американських школярів.
Павло все життя знав, що він не такий, як більшість його однолітків. І не бачив необхідності в тому, щоб приховувати свою інакшість. Напевне, саме тому (а ще через часті батькові переїзди) він так і не обзавівся друзями. Часом він замислювався, як би склалося його життя, погодься він залишитися в Санкт-Петербурзі з бабусею. Втім, він не був упевнений, що в Росії йому було б легше. І хоча там він встиг закінчити тільки початкову школу і мало що про неї пам'ятав, але щось йому підказувало, що ідіотів вистачало у будь-якій країні.
У кабінеті директора було галасно від кондиціонеру, що працював на максимум, принтеру, що нескінченно випльовував жмутки паперу, та через його власника. Директор Маркус виявився моложавим і досить енергійним чоловіком. Із захопленням привітавши Пашу, він побажав йому якнайскоріше призвичаїтися до нової школи, висловив компліменти його особовій справі та виказав надію, що їхньої шкільної бази вистачить, аби Павло зміг без перешкод продовжувати свої фізичні експерименти.
– Загалом, синку, якщо тобі щось знадобиться – звертайся, – директор Маркус поплескав його по плечу і підштовхнув до виходу. – Свій базовий розклад візьмеш у секретаря, розклад занять шкільних секцій – на дошці в головному холі.
Паша ввічливо подякував, забрав свій розклад і помандрував шукати аудиторію англійської мови та літератури. Якщо він поспішить, то навіть не запізниться на початок уроку.
Друге правило новенького – склади у вчителя найкраще враження про себе. Пізніше це допоможе тобі навіть у тому випадку, якщо ти не будеш виконувати домашні завдання. Тобі зостанеться лишень привітно усміхнутися, подивитися своїми блакитними оченятами і сказати: "Вибачте, містер/міс <вставити потрібне ім'я>, я обов'язково виправлюся до наступного заняття!".
Третім уроком на сьогодні в його розкладі була фізика. Паша стримувався з усіх сил, він старанно відводив погляд від дошки і до болю в очах вчитувався у підручник лише для того, щоб знайти там підтвердження своїм же думкам. На дошці була помилка. Катастрофічна.
Він підняв руку.
– Містере... як вас там? Чеков?
– Чехов, сер.
– Чехов, так, – відмахнувся викладач. – Ти новенький, але я тобі скажу, якщо потрібно вийти, тихенько встаєш і виходиш.
– Я не хочу вийти. Я хочу... – він закусив губу. Містер Гаррісон уважно дивився на нього. – Я маю на увазі...
– Чехов, не тягніть вже!
– У вас на дошці помилка, – одним духом вимовив Чехов. – Третій закон Ньютона вчить – сили, що виникають при взаємодії двох тіл, є рівними за модулем і протилежними за напрямом. І у формулі m1 так відноситься до m2, як мінус a2 відноситься до a1. У вас же після мінусу навпаки – а1 відноситься до а2, – Паша замовк, закусивши губу і схвильовано споглядав учителя. Він не очікував такої злості, яка промайнула на обличчі містера Гаррісона після його слів.
– Чехов, залишитеся після занять, поговоримо, – коротко відповів той, гнівно роздуваючи ніздрі. – Всі інші – виправили формулу в конспектах.
Клас важко зітхнув, хтось видав задушений смішок. Під обуреним поглядом викладача Паша втягнув голову в плечі. Щось підказувало йому, що на них із містером Гаррісоном чекають веселі часи.
Третє правило новенького – уникай конфліктів. Будь-яких.
– Хлопці, чули про нашу новеньку? Кажуть, кучеряве янголятко!
Паша закляк від жаху, вчепившись в ручку туалетної кабінки. Він тільки-но збирався виходити, коли в туалет вступила, судячи з голосів, компанія з трьох осіб.
– Пф, жартуєш? Якщо вірити галасу, що його здійняв містер Гаррісон у кабінеті Маркуса, так що чутно навіть мені у приймальні було, він – невихований сатанинський виплодок.
– Гері, ти що, знову до старого Маркуса в гості ходив? Що на цей раз накоїв?
– Я – нічого. Це все наш ґазда капітан розпочав. Але хрін там мені повірили – Кірка, суку, знову Пайк відмазав, тож покарання за бійку на паркінгу знову нестиму тільки я. Тому що "Директор Маркус, я вас запевняю, Джим тут ні до чого. До того ж, у нас на порозі змагання, а Кірк – соліст!" – останнє напевно було цитатою, судячи із тону, яким воно прозвучало.
Паша перевів подих і потягнув на себе двері. Оскільки про нього більше не згадували, він сподівався прослизнути непоміченим. Та де там. На звук повернулись усі троє, і Паша зрозумів, що втрапив у халепу. Хлопці, що стояли перед ним, були одягнені у спортивні куртки і були представниками тієї самої фізично сильної, але розумово відсталої шкільної еліти, в стандарти якої ні за яких обставин не вписувався хлопець на кшталт Чехова.
– Ой, а хто у нас тут? – вишкірився здоровань, що стояв найближче за всіх до Павла. – Ніяк наша нова міс Росія?
Паша зітхнув і спробував обійти хлопця, та де там.
– І куди ти так поспішаєш? – Запитав другий – високий чорнявий красень, за чиїм голосом Паша впізнав у ньому того, кого називали Гері. – Не хочеш познайомитися ближче? Ти ж тут новенький, тобі потрібно заводити друзів.
Під час своєї промови Гері неухильно насувався на Пашу, відсторонюючи його від виходу і затискаючи між стіною та умивальником.
– Мене, наприклад, звуть Гері, – продовжував він. – А це – Стоун і Кекс, – він кивнув на хлопців за своєю спиною.
– Мене звуть Павло, приємно познайомитися, – кивнув Паша, спробувавши протиснутися між стіною та навислим над ним Гері. Однак Гері був напоготові. Чіпко схопивши Пашу за плече, він сильно штовхнув його до умивальників. Паша зашипів від болю в забитому стегні і зрадів тому, що не долетів до стіни – вдаритися головою об дзеркало було б, як мінімум, боляче.
– Куди ти так поспішаєш? – Під регіт дружків запитав Гері. – Ти ж знаєш, що ми повинні показати новенькому всю нашу гостинність!
У цей момент двері туалету відчинилися, і в приміщенні стало на двох представників спортивної еліти більше. Паша примружився в очікуванні неминучого. Проте подальші події його здивували.
– Мітчелле, якого біса тут відбувається? – Запитав один з новоприбулих.
– О, кеп, – зі знущанням у голосі сказав Гері. – Чув, у нас новенький у школі? Ми ось знайомимося. Його Павлом кличуть.
– Я щось таке чув, – відповів хлопець. – А ось чи чув ти, як я сказав, щоб не сміли чіпати новачків?
Паша розплющив очі і спробував через плече Гері подивитися на своїх потенційних рятівників. Один був класичним хлопцем з обкладинки – струнка фігура, біляві кучері, яскраві блакитні очі, і Паша міг забитися на що завгодно, коли той посміхався, у нього на щоках з'являлися ямочки. Зараз, однак, він сердився, і ця його злість відчувалася майже фізично. Проте, його супутник привернув більше Пашиної уваги – широкі плечі, більш міцна статура, темне волосся. Він стояв, переплівши руки на грудях, і дивився на всіх із виразом обличчя "Господи милосердний, чому ти допускаєш у цей світ ідіотів". Піймавши себе на тому, що вже кілька секунд, не відводячи погляду, витріщається на хлопця, Паша поспіхом перевів погляд.
– Ти забагато на себе взяв, співаючий пиріжечок! – злісно виплюнув Гері.
– Я твій капітан, якщо ти не забув! – сердито відказав білявий. Ага, значить, Кірк, якого вже згадували у розмові – це він.
– Як я можу забути про того, хто забрав моє місце в команді тільки аби наступного дня піти і записатися в хор лузерів!
– Хлопці, брейк! – Не витримав супутник Кірка. – Не час і не місце. Вам не вистачило сьогоднішньої догани від Маркуса?
– Маккою, то не твоя справа. І не справа Кірка. Валили б звідси з доброї волі співати свої пісеньки, поки ми з Павлом, – Гері знову схопив Пашу за плече, притягаючи до себе в псевдодружні обійми, – познайомимось і розповімо йому дещо про нашу школу.
– Відпусти хлопця, – наказав Кірк.
– Спробуй забери. Дивись, нас троє проти вас двох. Тобі не здається, Кірку, що перевага не на твоєму боці?
– Хтось відвідав уроки математики? Ну так я тобі рекомендую, поклич ще трьох, щоб сили зрівняти, – пирхнув Кірк, намагаючись кинутися в бійку. Однак Маккой втримав його, відкинув собі за спину, потім підійшов до Гері. Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного, потім Маккой скинув чужу руку з Пашиного плеча та відштовхнув Пашу до Кірка.
– Гері, ні тобі, ні мені не потрібні проблеми, – проникливо заговорив Маккой. – Тому давай вирішимо справу мирно. Ти не чіпаєш хлопця, а я не кажу директору, де ти ховаєш траву. Це і тебе стосується, Кексику, – кивнув він здорованю. – Ми вирішили питання?
Лице Гері перекосилося від злості.
– Ти коли-небудь нарвешся, Маккою.
– Я вже, – похмуро відповів той і, розвернувшись до Гері спиною, направив застиглого Пашу і розлюченого Кірка до виходу.
У коридор вони вийшли в повній тиші. Потім Паша зупинився, подивився на своїх рятівників і сказав:
– Спасибі.
– Нема за що, – злість миттєво покинула Кірка, і його обличчя освітилося стоваттною посмішкою. – Я Джим Кірк, – він простягнув руку і Паша її потиснув.
– Павло Чехов.
– А це похмуре непорозуміння, – кивнув на чорнявого Кірк, – яке тільки що зіпсувало мені всі веселощі, кличуть Леонардом Маккоєм.
– Якщо під "веселощами" ти маєш на увазі синець на половину обличчя і виключення зі школи на тиждень напередодні виступу, то вибач, що позбавив тебе подібного задоволення.
– Я говорив про те, що він страшенний зануда? – Усмішка Кірка не стала тьмянішою ні на пів-ватту.
Паша видавив із себе слабку посмішку і, повагавшись, простягнув руку Маккоєві. Той потиснув її, кивнув і швидко випустив.
– Якщо ми закінчили із церемонією знайомства, може, все ж таки розійдемося по своїх справах? – запитав Маккой. – Тому що я взагалі-то в туалет не просто так ішов.
Кірк зареготав:
– Не пощастило, Боунзе.Побігли на другий поверх. Окей, Павле, було приємно познайомитись. Якщо щось потрібно, звертайся!
Із цими словами Кірк дружньо поплескав його по плеу та потягнув Маккоя за собою в напрямку до сходів. Паша дивився їм услід, а потім перевів погляд на руку. Йому здавалося, що він досі відчуває фантомний дотик теплої, трохи шорсткої долоні Леонарда. Здається, він щойно досить успішно звів нанівець четверте правило новенького – не закохуватись в перший день у школі. Втім, у нього залишився ще п'ятий пункт у плані – завести друзів.
Перехопивши зручніше сумку, Паша рішуче покрокував до дошки оголошень, вивішеній у головному холі. Знайшовши лист запису в хоровий гурток "New Enterprise", Паша переконався, що в ньому присутні прізвища Маккоя та Кірка, дістав олівець і без зайвих роздумів вписав своє ім'я в останній вільний рядок.
________________________
* Eagles – New Kid In Town
Переклад:
Розмови на вулиці, усе звучить так знайомо.
Всі з очікуванням дивляться на тебе.
Здається, що всі люди, яких ти зустрічаєш, знають тебе.
Навіть твої старі друзі поводяться із тобою, ніби ти хтось новий.
Паша бився з дверцятами своєї шафки, що не воліли закриватися, коли його покликали:
– Містере Чехов?
– Так? – Він озирнувся і побачив містера Пайка, свого викладача з астрономії.
– Я бачив, що ви записалися в хоровий гурток...
– Якщо ви стурбовані, що я не буду встигати на додаткові заняття із фізики та астрономії, – перебив його Паша, – то можу вас запевнити, я...
Містер Пайк посміхнувся і похитав головою:
– Ні-ні, я не з цього приводу. Павло, чи не так?
– Можна просто Паша, – трохи розгублено кивнув Чехов, нервово вчепившись руками в ремінь сумки, яка висіла на його плечі.
– Пашо, я керівник нашого хорового гуртка. І хотів би просто дізнатися, коли ти зможеш прийти на прослуховування. Ми збираємося кожного дня о третій годині у хоровій кімнаті або в актовому залі. Власне, прослуховування у нас завжди в актовому проходять.
– О, – Паша кивнув. – Я... я власне ще не придумав, яку пісню співати. Але коли що, можу підготуватися на четвер.
– Відмінно! Тоді домовилися – у четвер о третій годині в актовій залі. Чекаю із нетерпінням. Успіхів, – містер Пайк підбадьорливо посміхнувся, поплескав Пашу по плечу та пішов.
Паша повернувся до шафки і кілька разів вдарився у неї лобом, тому що він дуже давно не співав. Він дуже давно не співав на сцені. І він не мав жодної гадки, яку пісню йому варто співати. І на все про все у нього залишалося лише три із половиною дні.
Гірко застогнавши, Паша ще раз стукнувся лобом об дверцята шафки. У відповідь на таке варварське ставлення вона нарешті зволіла стати на місце і закритися. Лихо не без добра.
Прямуючи до сходів, що вели на другий поверх, Паша побачив, як згори спускаються Мітчелл із друзяками. У його серці з’явилась надія, що вони його не встигли помітити, тож він розвернувся і блискавкою кинувся вздовж коридору, зупинившись перевести подих в одній з ніш за рядом шафок. Наступної миті пролунав дзвоник, і хол швидко знелюдів.
Після тієї пам'ятної зустрічі Паша намагався не потрапляти на очі нікому з трійці – застереження від Кірка та Маккоя, здавалося, лише роздражнили їх. Кілька разів після занять Паша вже бував викинутим до сміттєвого контейнера й облитим – "Звичайно ж, не навмисне, містере Гаррісоне, я просто послизнувся та не втримав тацю!" – супом у їдальні. Щоправда, варто було на горизонті з'явитися Джимові або Леонарду, як Пашу не чіпали. Та після того одного разу ні Кірк, ні Маккой не спілкувалися з ним, а сам Павло соромився підходити та заводити розмову з ними першим. Та він дуже сподівався, що після того, як приєднається до хору, у нього буде набагато більше можливостей спілкуватися зі своїми захисниками. Зокрема, із Леонардом.
Обережно визирнувши з-за шафок, Паша пригадав один з улюблених дідусевих виразів, за вживання котрого бабуся завжди погрожувала вимити йому рота із милом. Гері разом із Кексиком прямували в його бік. Поки що вони його не помітили, проте, рано чи пізно це трапиться – коридор був пустесенький. Думати треба було швидко. У чужий клас зараз не увірватися, туалет як притулок не розглядається... Паша подивився у кінець холу. Там були двері до бібліотеки. Порятунок.
Зробивши глибокий видих, і, більше не прислухаючись до чужих кроків, Паша виринув зі свого притулку та дуже швидким кроком попрямував у кінець холу.
– Агов, кицюню, куди поспішаєш? – залунало йому вслід.
Паша стиснув зуби і ще більше прискорився, радіючи із того, що сьогодні на ньому легкі ланвенівські кросівки, а не важкі бутси. Рятівні двері наблизилися і... ледь не збили його з ніг. Злякано відсахнувшись, Паша насилу втримався на ногах, коли його підхопили під лікоть.
– Вибач, я тебе не побачив, – пролунав знайомий голос.
Паша ризикнув підняти очі на хлопця, що втримав його від падіння, і мало не звалився на землю повторно. Перед ним стояв Леонард Маккой і дивився на нього найпрекраснішими у світі очима. Коли минуло кілька секунд, Паша зрозумів, що треба якось відреагувати.
– Ой. Нічого. Спасибі, що зловив, – він засяяв посмішкою. – Я саме...
– Привіт, Маккою, – почувся голос Гері. Паша здригнувся. – Що, продовжуєш рятувати прекрасних принцес?
Леонард уважно подивився на Пашу, потім на хлопців за його спиною.
– Ні, просто намагаюся бути ввічливим. Кажуть, корисна соціальна навичка. До речі, вам також не завадило б її розвинути.
– Ти... – насупився Кексик, роблячи крок вперед. Паша злякано завмер, а Леонард зміряв обох спорстменів спокійним поглядом:
– Я, так. І у мене зараз вільний час. А ось у вас – відпрацьовування у Гаррісона. На яке ви вже п'ять хвилин, як запізнилися.
– Справді, – кивнув Гері. – Було приємно поговорити, Павло, побачимося пізніше, і наостанок змірявши Пашу загрозливим поглядом, він потягнув однокласника за собою.
Коли вони відійшли, Паша перевів подих і відчув, як починають тремтіти коліна. Він не був боягузом, він не був слабким – батько не дарма ганяв його на тренування, – але він тверезо оцінював свої шанси вистояти проти двох здоровезних футболістів. Навіть у компанії з Леонардом вони не наближалися до рівних.
– І знову спасибі, – посміхнувся він, піднімаючи погляд на Леонарда. – Ти мене дуже виручив.
– Нема за що, – деякий час вони мовчки споглядали один одного. Потім Леонард, ніби відчувши незручність, скуйовдив волосся на потилиці. – Ммм... Ти йшов у бібліотеку?
– Ні... так! Так, в бібліотеку! За нотами, – на ходу вигадав Паша. – Бачиш, у мене в четвер прослуховування у хор. Ти не міг би показати мені, де у вас тут нотні зошити стоять? – Він дуже сподівався, що виглядає зараз не переляканим, а милим і наївним. І боявся, що Леонард, не приведи Господи, зрозуміє, що все це Паша вигадує лишень для того, аби провести з ним хоча б на одну хвилину більше.
Леонард опустив руку, для чогось обсмикнув свою спортивну куртку і мовчки розвернувся до дверей у бібліотеку. Відкривши їх, він озирнувся через плече:
– Ти йдеш?
Паша просяяв посмішкою:
– Так!
У вівторок після занять Паша завис у бібліотеці серед тонн журналів з нотами. Десь на другій годині вибору Тієї Самої Пісні Паша втратив ціль своїх пошуків, зачепившись за збірку пісень із диснеївських мюзиклів. Поринувши із головою у тексти, він не помітив, коли до нього підійшла дівчина.
– Привіт!
– Ой, – Паша злякано підстрибнув, коли вона поплескала його по плечу. Купа нот, які він тримав у руках, вислизнула та розлетілася по підлозі.
– Ой, вибач, я не хотіла, – дівчина наввипередки із ним кинулася збирати розсипані листки.
У чотири руки вони впоралися із завданням до появи бібліотекарки, і Паша радісно видихнув. Втратити на тиждень дозвіл відвідувати бібліотеку йому б зовсім не хотілося.
Втім дівчина, що його налякала, нікуди не ділася. Вона передала Паші останні листки і, дочекавшись, допоки він утрясе їх в охайну купку, простягла руку:
– Привіт. Я Крістіна Чепел.
– Павло Чехов, – Паша розгублено потиснув тендітну долоньку.
– Так, я знаю. Ми із тобою ходимо разом на французьку та англійську літературу.
Паша кивнув. Крістіну він візуально знав, але познайомитись раніше не виходило. Та й не надто прихильно до нього, новенького, ставилися шкільні старожили.
– Я бачила, що ти записався на прослуховування до нашого гуртка?
Паша знову кивнув.
– Тобі допомогти? Я знаю, як це складно – адаптуватися у новому оточенні. І я дивлюся, що ти сором'язливий і практично ні з ким не спілкуєшся, і... Коротше кажучи, давай дружити?
Чехов стояв, дивився на біляву дівчину і намагався зрозуміти, що взагалі відбувається. Йому здавалося, що так тільки в початковій школі друзів заводять. Мабуть, останню фразу він сказав вголос, бо Крістіна розсміялася.
– Ні, що ти, дурненький. Так друзів заводжу тільки я. Напевне, тому їх не так вже й багато, але вони усі – найкращі!
Стримати посмішку, дивлячись на неї, було неможливо.
– Отже, Павло, що ти будеш співати на прослуховуванні? Сподіваюся, не це, – вона кивнула на ноти, що лежали на горі купи "Girl worth fighting for".
– Ти що, – Паша здригнувся. – При всій моїй любові до Діснея та Мулан, ця пісня – одна з найгірших в історії дитячих мюзиклів, – вони з Крістіною обмінялися сповненими розуміння поглядами. – Я насправді ще не знаю, – чесно зізнався Паша. – Я шукав пісню, коли мені під руки ця добірка потрапила і я... відволікся. Слухай, Крістіно, а що взагалі співали у вас на прослуховуваннях?
– Багато чого, насправді. Дай-но пригадати… Нійота співала Арету Франклін, Кірк – "Glad You Came", він у нас взагалі любитель топових пісень. Керол співала щось з Кеті Перрі, здається, а Леонард – Брайана Адамса. Спок виконував "Englishman in NY", а я обрала "Think Of Me" з "Привида опери".
– Нічогенько. Дійсно, різноманітність у всіх її проявах, – розсміявся Паша. – Так я точно собі коло пошуку не окреслю.
– Співай те, що тобі подобається, – посміхнулася Крістіна. – І те, що розкриє тебе й твій голос.
У цей момент пролунав дзвінок.
– Ой, мені потрібно бігти на біологію, – схопилася дівчина. – Але давай зустрінемося після цього уроку в їдальні і разом подумаємо, що тобі виконати на прослуховуванні?
– Давай, – посміхнувся Паша, помахавши рукою услід дівчині. Він досі не міг зрозуміти, що це було, але дуже сподівався, що нарешті заведе справжніх друзів.
Із цими думками від поставив на місце каталог з піснями великого Діснея та рішуче попрямував до букви "А". Брайана Адамса він не сказати, щоб любив, але слухав. До того ж Адамс подобався мамі, і Паша частенько розучував його пісні і співав їх для неї під гітарний супровід. Хто ж знав, що це стане в нагоді при улаштуванні його особистого життя?
У четвер Павло нервував із самого ранку. Раніше вночі він довго не міг заснути, крутився в своєму ліжку, зітхав, дивлячись на гітарний футляр, що стояв у кріслі, та думав: "Боже, навіщо все це". Потім, щоправда, згадував прекрасні очі Леонарда та його чарівні руки, те, з якою ніжністю вони перебирали нотні листи в бібліотеці, і розумів, що п'ять хвилин ганьби – і офіційний, соціально схвалений дозвіл милуватися Маккоєм кожного дня на репетиціях буде у нього в кишені.
Втім, всі ці марення не допомогли йому вдосталь поспати. Тому збирався до школи Паша дуже швидко, та ще й по дорозі порушив ПДР, проїхавши перехрестя на червоне світло, що лише почало блимати.
Першим уроком була фізика, яку Чехов обожнював. Чого не можна було сказати про містера Гаррісона. Той вочевидь не був у захваті ні від свого предмету, ні від своїх учнів. Особливо від Павла. Тому Паші доводилося викладатися на двісті відсотків, не даючи викладачеві ні найменшого приводу засумніватися в його здібностях і знизити оцінку. Краще ославитися заучкою, ніж через сварку із викладачем пролетіти повз МІТівську стипендію.
Однак у четвер все йшло не так. І якби не Скотті, хто знає, чим би закінчився Пашин експеримент. Як мінімум – легким димком над контактами і вирубленими конденсаторами. Як максимум... Паша боявся думати в цей бік.
– Спасибі, Монтгомері, – посміхнувся Паша, перемикаючи контакти в правильному напрямку.
– Брр, я ж г'в'рив, шо можеш зв'ть м'не Ск’тті, – невиразно пробурмотів однокласник, стискаючи в зубах пучок проводів.
З Монтгомері Скоттом, студентом за обміном із Шотландії, Паша познайомився наприкінці свого першого тижня у новій школі. Скотті тоді сам виловив його в коридорі, представився і потиснув руку. Паша здивовано дивився на нього, поки той не пояснив:
– Я чув, що ти вказав Гаррісону на помилку. Якби не твій акцент, я б подумав, що ти теж родом із Шотландії. Тільки у нас такі нерозважливі і скажено сміливі хлопці водяться.
У траєкторію польоту думок Скотті Паша вписався не одразу. Але вже на наступному занятті той сам запропонував йому бути партнером на лабораторних роботах, і через п'ять хвилин заняття Паша зрозумів, чому. Скотті, як і сам Павло, обожнював фізику. Тільки якщо Чехов більше тяжів до теоретичної частини, то Скотті був практиком. І разом вони могли звернути гори. Ну, або зробити кишеньковий ядерний реактор – слава Тоні Старка не давала спокою невгамовному шотландцеві.
Після уроку Скотті із Пашею попрямували у бік їдальні – Паша не встиг поснідати, а Скотті просто ніколи не упускав нагоди зайвий раз перекусити.
– Ти чого сьогодні такий похмурий? – Запитав Скотті, завантажуючи тацю подвійною порцією смаженої картоплі, поглянувши на яку Паша відчув, як йому до горла піднімається нудота. Обмежившись салатом і пляшкою соку, він попрямував слідом за Скотті до вільного столика біля вікна.
Їм довелося оминути зграйку черлідерш, що згуртувалася біля стенду із черговим благодійним розпродажем якихось коржиків, і Скотті розплився в посмішці та пригальмував, побачивши гарну темношкіру дівчину.
– Привіт, Нійото!
Та удостоїла його лише поблажливим кивком і знову повернулася до перерваної розмови зі своєю рудою колежанкою. Паша уважно подивився на дівчат. Якщо він все правильно зрозумів, то це були Нійота Ухура та Гейла Петрова, Паша чув про них від Крістіни. Вони теж у хорі, а це значить, що вони будуть присутні на його прослуховуванні. Крива настрою, що нещодавно почала поступово виправлятися, знову стрімко поповзла донизу.
– Я не виспався, – відповів Паша, критично оглянув стілець і, визнавши його умовно чистим, сів за стіл. – І хвилююся.
– З приводу? – запитав Скотті, набиваючи рот їжею.
– У мене сьогодні прослуховування. У хоровий гурток. А я так давно не співав на публіці... я взагалі давно не співав.
– Пф, нішого не бійшя, – ковтаючи непережовану до кінця їжу, промовив Скотті. – Прослуховування в наш хор – абсолютно небоязка річ. Я взагалі не готувався, прийшов і заспівав "500 miles".
– Ти ж ба, – Паша тицьнув виделкою в брокколі. – Ти розумієш, що не надихаєш мене, від слова, зовсім?
– Ти, головне, щось місцеве і попсове співай, бо ці американці ні чорта не тямлять в хорошій музиці! Мені довелося співати а капела, тому що ніхто з музик не міг мені допомогти – бачте, вони вперше чують цю пісню! Спасибі, хоч на другому куплеті Кірк ритм підхопив і на барабанах відстукав.
– Я сам собі музика. Я гітару привіз із собою.
– О, так ти ще й граєш! – Скотті захоплено подивився на нього. – А я от тільки на волинці, але її мені провезти через кордон не дозволили. Тоді тобі взагалі нема про що хвилюватися! – Він закинув до рота останню порцію картоплі та задумливо її прожував. Потім подивився на Чехова.
– Пашо, може, ти вже почнеш їсти? Не скажу, щоб я любив цю капусту, але навіть мені боляче дивитися на те, як ти її мучиш своєї виделкою.
Паша вперше за цей день щиро розсміявся і взявся за їжу. Скотті правий, капусту потрібно рятувати.
Після занять Павло твердим кроком дійшов до автомобіля, дістав звідти свою гітару й так само гордовито, з широко розправленими плечима, пройшов у аудиторію на прослуховування. Втім, вся його рішучість зникла в ту саму мить, коли він вийшов з-за лаштунків на освітлену сцену та із жахом подивився у залу. У якій, крім містера Пайка, зібрався весь хоровий гурток. І всі вони в очікуванні дивилися на нього.
Кірк підморгнув і підбадьорливо посміхнувся. Серйозний хлопець з безглуздою зачіскою "під горщик" (здається, Крістіна казала, що його звуть Споком), який сидів по його праву руку, дивився байдуже-доброзичливо. Леонард сидів зліва від Кірка, схрестивши руки на грудях і похмуро дивлячись на трійку черлідерш, що розташувалися у першому ряду. Ухура із Гейлою про щось шепотілися, поки Маркус, донька шкільного директора, ім'я якої Паша забув, підпилювала свій і без того ідеальний манікюр. Крістіна підбадьорливо посміхалася Паші зі свого місця, а поруч із нею Скотті присвиснув і заплескав у долоні. Останнього хлопця східної зовнішності Паша поки не знав, але й уваги від знайомих йому було цілком достатньо.
Сковтнувши раптово ставшу гіркою слину, він прокашлявся та вимовив:
– Доброго дня. Мене звуть Павло Андрійович Чехов, і сьогодні я виконаю вам пісню Брайана Адамса "Summer of '69".
При оголошенні пісні народ помітно пожвавився: Кірк сплеснув у долоні, Спок підняв брову, а й без того емоційний Скотті підстрибнув у своєму кріслі. Леонард схрещених на грудях рук не опустив, але вперше подивився на сцену зацікавлено. Це надихнуло Пашу. Він узяв гітару, любовно провів рукою по грифу і почав:
– I got my first real six-string... *
Пісня була дійсно гарною, та й мама її дуже любила. Вже до кінця першого куплету Пашу охопив якийсь невимовний азарт. І наступні три з хвостиком хвилини Паша стрибав по сцені, рвав гітарні струни та співав, вкладаючи в слова всю душу.
Лише коли пролунав останній акорд і його луна пронеслася практично порожнім амфітеатром, Паша зважився повторно поглянути у залу. А наступної миті його оглушила хвиля овацій та вітальних вигуків.
Містер Пайк піднявся до нього на сцену і радісно поплескав по плечу:
– Ласкаво просимо в "New Enterprise", Павле Андрійовичу!
Усе ще на куражі від вдалого виступу, Паша знайшов очима Леонарда і, споглядаючи його схвильовану посмішку, відчув, як у грудях зароджується щось не менше за наднову.
О, так, це, безсумнівно, будуть кращі роки його життя!**
________________________
* Bryan Adams – Summer Of '69
Переклад:
Я отримав свою першу шестиструнну гітару ...
** Паша перефразував рядок з вищезгаданої пісні: Those were the best days of my life – Це були найкращі роки мого життя.
На уроці французької в якості домашнього читання задали Віктора Гюго. І це було першим дзвіночком. Паша радів, бо під недавній вихід екранізації одного з найкращих (на Пашину думку) мюзиклів усіх часів і народів він перечитав "Les Miserables" російською та англійською, і прочитати хоча б адаптованими шматками Гюго в оригіналі не виявлялося йому складним завданням.
З хористів разом з Пашею мову Бодлера і Рембо вивчали Крістіна, Ухура та Спок. Паша деякий час думав піти з французької та записатися на додаткову біологію, яку відвідували Леонард і Крістіна (з якою Паша дуже потоваришував; і не тільки тому, що вона була прекрасним джерелом пліток і новин про Маккоя), але у тверезому роздумі вирішив, що любов любов'ю, а освіта дорожче. Якби тато знав про його метання, він би точно пишався таким розважливим підходом сина до свого майбутнього.
Втім, вся розсудливість вилітала із Пашиної голови, коли він перетинав поріг хорової кімнати й бачив Леонарда. Мозок розм'якав та витікав кудись крізь вуха, якими він слухав чергову пісню в його виконанні. Навіть те, що репертуар Леонарда, якби не завдання від містера Пайка, цілком і повністю складався із музики, яку слухав Пашин батько (і не слухав Чехов-молодший), не було перешкодою закоханому серцю.
Другим дзвіночком став тиждень гендерсвітчних соло (самій ідеї Паша аплодував стоячи). Із величезним задоволенням, коли дійшла його черга, Паша обрав "On My Own" з улюбленого Les Mis. Заспівати пісню безнадійно закоханої дівчини, адресуючи її кудись у порожнечу між Леонардом та Ухурою, котрі сиділи поруч – що може бути краще? На словах же "I love him" Паша дивився прямо на Леонарда, виправдовуючи себе тим, що не співати ж йому такі слова Ухурі. Вона і в пику за це дати може. А Леонард всього лише засовався на стільці, злегка почервонів і чомусь уникав з'являтися в хоровій цілих два дні під приводами додаткових занять.
Проте, пропуски не завадили наприкінці тижня Леонарду ідеально заспівати "It's A Heartache", після чого Керол чомусь розлютилася та пішла з хорової гримнувши дверима. А Паша поставив собі уявну пташку – запитати у Крістіни, в чому тут справа.
Третім дзвіночком (навіть не дзвіночком, а величезним Дзвоном Свободи) став Кірк. Коли після французької Паша з Крістіною та Споком прийшли до хорової кімнати, то знайшли там лише Джима, зануреного в читання. І читав він не більше й не менше, як самого Гюго. Потім спустив окуляри в роговій оправі на ніс, подивився поверх них на Спока і сказав:
– Я зрозумів, чому тобі подобається ця книга. До речі, ти правий, вона краща за фільм. Але, тим не менш, у мене пропозиція – давайте поставимо "Знедолених" шкільним мюзиклом цього року!
Спок, здавалося, проігнорував Джимову тираду, але Паша вже досить добре обізнавсь зі своїм однокласником, щоб помітити і легку посмішку, і задоволення від того, що Кірк прислухався до його слів. Паша взагалі любив спостерігати за Кірком і Споком. Їхні котячі ігри його веселили. А ще він довго задавався питанням, як Спок терпить Джимові загули по дівчатах (чутки про місцевого Казанову були одними з перших, які він почув у новій школі), допоки Крістіна не пояснила йому, що вони не зустрічаються. Паша сильно здивувався, а Крістіна лише зітхнула. Судячи із того, що Кірк був не з її ліги, зітхала вона за Споком.
Проте, як майже будь-яка навіжена Джимова ідея, ця впала в благодатний ґрунт. Тим більше, що лишень минулого року була прем'єра екранізації, багато шуму в пресі, три "Оскари" (Паша дуже засмутився, що не чотири – він би дав статуетку Х'ю Джекману без питань; він би взагалі дав Х'ю Джекману, тут навіть закоханість у Леонарда не завадила б) і відмінний каст... Загалом, про цей мюзикл чув навіть далекий від Бродвею Скотті. Хоча, як підозрював Паша, Джим так наполягав саме на цій постановці через те, що вона була однією з улюблених у Спока. У будь-якому випадку не Чехову звинувачувати когось за упередженість у виборі репертуару.
Після короткого та фактично одностайного голосування (за єдиним утриманням від Сулу, котрому недодали східних персонажів у каноні) було прийняте рішення ставити в цьому році "Знедолених". Усі закричали трикратне "Ура!" і... І тоді почалася кривава баня. Тому що розподіл ролей у кожному творчому колективі – це пекло та чистилище в одному місці.
У підсумку єдиними ролями, за які суперечок не було, стали ролі Вальжана, Жавера та Фантіни. Усі погодилися, що краще Кірка і Спока типажі ще пошукати, а Ухура, як солістка хору, безсумнівно гідна оскароносної ролі. Кірк радісно повис на Спокові і запропонував почати репетиції вже сьогодні, за вечерею в "Верфі". Спок уважно подивився на руку Кірка, яка лежала на його плечі, та сказав, що у нього недороблений проект з генетики, і сьогодні ввечері аж ніяк не вийде скласти компанію Джимові. Посмішка Кірка згасла, але ентузіазм нікуди не подівся.
На роль Козетти виявилося аж дві претендентки – Крістіна та Керол, причому обидві хотіли грати її дорослішу версію. Втім, коли містер Пайк затвердив Спока на роль Жавера, а роль Маріуса була запропонована Маккою, бажання Крістіни забрати собі цю роль суттєво похитнулося.
Ось тут Паша відчув азарт. Він підняв руку й запитав:
– Містере Пайк, я хочу роль Епоніни, – трохи збентежений своєю зухвалістю і загальною увагою, яку привернув до себе, Паша заторохтів: – Як ви могли вже переконатися тижнем раніше, її соло я виконую ідеально. До того ж, перевдягнутися чоловіком мені буде легше, ніж, скажімо, Гейлі, – при цих словах Гейла взялася за боки, ще більше виставляючи на огляд свої нічогенькі груди, а Паша трішки почервонів.
– Павле, – обережно почав містер Пайк. – Я дійсно всіляко підтримую новаторські ініціативи, але, боюся, директор Маркус навряд чи буде у захваті від цього. Він досить... – він подивився на Керол і закінчив, – досить консервативна людина. І до того ж, на мою думку, роль Гавроша ідеально підходить тобі.
– Але, містере Пайк!..
– Паша, я знаю, що твій голос неймовірний, що розкрити його повністю в бродвейських постановках може лише жіноча партія, але... ні. І дискусія на цьому закінчена, – жорстко відказав містер Пайк. Потім повернувся до всіх інших. – Отже, домашнє завдання – перегляньте короткий зміст мюзиклу та подумайте, які ролі ви б хотіли зіграти. У випадку, коли на одну роль у нас буде кілька претендентів, ми будемо влаштовувати прослуховування. Крістіна, Керол, завтра ваша черга.
Пролунав дзвоник і всі почали збиратися. Засмучений Паша зібрав речі в сумку та понуро рушив до виходу, не чуючи окликів Крістіни.
Крістіна наздогнала його вже біля шафок. Спершись на сусідню із Пашиною, вона в очікуванні подивилася на нього:
– Ну?
– Що "ну"? – Не зрозумів Паша, розставляючи підручники по полицях.
– Що з тобою діється, друже мій? Ти закохався?
Паша зашарівся і занадто швидко відповів:
– Ні. З чого ти це взагалі взяла?
– Твоє "ні" звучить як "так", – усміхнулася Крістіна.
У цей момент з хорової вийшли Джим із Леонардом, і Паша мимоволі задивився на предмет своїх мрій, не вслухаючись у слова Крістіни, яка продовжувала допитуватись:
– І хто ж, якщо не секрет, тривожить твоє серце? – Не чекаючи відповіді, вона простежила за Пашиним поглядом, і вираз обличчя її змінився із зацікавленого на перелякане. – О, ні!
– Чому ні? – Скромно посміхнувся Паша, дивлячись на подругу. – Як це правильно англійською... Він – в біса привабливий, я – привабливий, так чому б і ні?..
– Паша, скажи мені, що ти не запав на Кірка! – Сплеснула руками Крістіна, нахиляючись до Паші і знижуючи свій голос до ледве чутного шепоту. – Серйозно, більшого бабія ще й пошукати варто. Плюс ...
– Кірк? – Павло розсміявся і похитав головою. – Ні, Кріс, я про Леонарда.
Бровки Крістіни в подиві піднялися. Потім вона ще раз зміряла поглядом спортсменів, що стояли неподалік, і знову подивилася на Пашу.
– Маккой... Із ним все складно.
– Що саме? – Запитав Паша, закриваючи шафку.
– О, любий, не було тебе тут торік! – Крістіна підхопила Пашу під лікоть і потягла за собою в бік їдальні. – Така драма була!
– Ну? – Паша весь перетворився на слух.
– Ти ж в курсі, хто така Керол Маркус?
– Фарбована в блонд директорська дочка?
Крістіна пхеркнула:
– Саме так, вона. Ти тільки їй в обличчя таке не бовкни – вона всіх переконує в тому, що це її натуральний колір. Загалом, минулого року вона зустрічалася з Леонардом. Там любов-любов була, жах та й годі! Леонард окрім неї нікого не бачив. А потім вона завагітніла. Тільки от не від Маккоя, а від його найкращого друга Кірка.
– Ого, – Паша від несподіванки аж спіткнувся на рівному місці.
– Ага. Ти б бачив, що діялося тоді! – Вони увійшли до їдальні, та Крістіні довелося підвищити голос, щоб перекричати шум і гам, що там стояв. – Я кілька днів до хорової кімнати взагалі заходити побоювалась.
– Вони побилися?
– Ні. У тому то й річ. Джим із Леонардом з'ясували це якось поміж собою і стали не розлий вода. Ігнорували Керол. Правда, тільки до тих пір, поки її не спробували дражнити інші хлопці. Джимові тоді довелося ґрунтовно кілька разів декому пики набити, містер Пайк ледве його відмазав від виправної колонії.
– Ось як, – Паша задумався. Інформація була більш ніж цікавою. – Слухай, Кріс, а ти не знаєш, як Леонард щодо хлопців?
– Не знаю, – чесно зізналася Крістіна, беручи тацю і прямуючи до роздачі. – Усім відомо, що Джим періодично гуляє і наліво теж, а от про Леонарда нічого сказати не можу. Хоча чутки про них із Кірком ходили, але я б їм не вірила. Вони дружать з першого класу. Якби там була така любов, Джим би не поводився... так, як він зазвичай себе веде.
– Таке, – Паша зачепився поглядом за меню, однак думки його були далекі від їжі. – І що мені тепер робити, Кріс?
– Бери собі хавку та не затримуй чергу, – сердито пхнули його в спину. Паша схаменувся і, не розмінюючись на вибачення з хлопцем, який його штовхнув, попрямував слідом за Крістіною до їхнього столика біля вікна.
Прослуховування на наступний день було цікавим. І якщо Крістіна обрала для нього чисто бродвейську "On the Steps of the Palace", то Керол вирішила бити важкою артилерією, виконавши "Applause". Паша щиро засмутився від того, що їх із Кріс співклубники замість того, щоб виказати належну повагу генію Сондхайма, повелися на одномоментну попсову пісеньку. Проте, щоб там не було, загальним голосуванням кращою була визнана Керол Маркус.
– Отже, Крістіно, Гейло, подумайте, які ролі ви б хотіли – у нас залишилися Епоніна та мадам Тенардьє, – сказав містер Пайк, коли шум трохи влігся.
– Я буду мадам Тенардьє! – Підскочила Гейла. – Мені здається, ця роль вдасться мені краще за всіх інших, – вона підморгнула містеру Пайку.
– Що ж, чудово, – містер Пайк подивився на сидячих поруч Крістіну і Пашу. – Кріс? У Епоніни прекрасний сольний номер і...
– Містере Пайк, – раптово подав голос Леонард. – А ви не будете розглядати кандидатуру Паші? Він дійсно ідеально виконує партію Епоніни.
У хоровій повисла тиша. Скотті нестримано присвиснув. Навіть Кірк виринув із телефону, в якому колупавсь останні п'ять хвилин.
– Леонарде, бачиш... – почав було містер Пайк.
– Спасибі, Леонарде, – подав голос Паша. Він відчував, як горять його щоки, чув биття свого серця десь у горлі. Леонард! Заступився за нього! Сам!!! – Мені дуже приємно те, як високо ти оцінив мій талант. Але, я думаю, містер Пайк правий – не варто розбурхувати наше консервативне суспільство новаторством постановки. Якщо ніхто не заперечує, то я візьму собі роль Гавроша.
– Як знаєш, – знизав плечима Леонард, роблено байдуже відкидаючись на спинку стільця.
– Що ж, – посміхнувся містер Пайк, – тоді ми вирішили? Кріс – Епоніна, а ти, Паша, будеш Гаврошем?
– Якщо ніхто не проти, – ніяковіючи, усміхнувся Паша.
– Я б хотів роль Маріуса, – подав голос Сулу. – І перш ніж ви знову виголосите ваші расистські лозунги...
– Ні, я вважаю, що це чудова ідея! – знову заговорив Маккой. – Твій голос ідеально ляже в партії Маріуса.
– Та, Леонарде, а як же ти? – запитала Керол. – У нас із тобою виходять ідеальні дуети, і я сподівалася...
– Я б хотів роль єпископа Міріеля, – перебив її Леонард. – Насправді, його особистість подобається мені набагато більше особистості Маріуса.
– До того ж там не потрібно вчити так багато слів, – зареготав Кірк. – Наставите мене на шлях істинний, святий отче?
– Іди й не гріши, чадо, – начепивши на обличчя сувору маску, пробубонів Леонард. Всі розсміялися.
– Чудово, – сплеснув долонями містер Пайк. – Ні в кого заперечень немає?
Всі дружно помотали головами. Скотті підняв руку:
– Містере Пі, можна я буду грати Тернадьє?
– Тенардьє, – педантично виправив Спок. Паша аж здригнувся, почувши його голос – той все заняття просидів тихесенько й непомітно, наче миша, і Павло встиг забути про його присутність.
– Ну, Тенардье, яка різниця? Мені себе називати не доведеться, – зареготав Скотті.
– Так що, вокальних дуелей за ролі більше не буде? – насупилася Ухура.
– Виходить, що ні. Якщо всіх влаштовують їхні партії, – дочекавшись позитивної відповіді, містер Пайк щасливо закінчив: – тоді я нас вітаю, у нас підібрано просто зірковий каст! Залишилося тільки домовитися з театральним гуртком про масовку, і наступного тижня приступаємо до репетицій. У когось є ідеї з приводу костюмів?
– Так! – підскочив Паша. – У мене, і не одна!
– Що ж, містере Чехов, – посміхнувся Пайк. – Прошу вас на сцену. Ми вас уважно вислухаємо.
Чим радувала постановка "Знедолених" – відсутністю танців. Хлопці іх жахом згадували торішню "Вест-сайдську історію" і те, скільки крові і поту було пролито на репетиціях. Паша в глибині душі їхню радість поділяв – танцювати він умів, але особливо не любив. Щоправда, це не позбавляло його пари акробатичних номерів та усілякого здирання по візках і псевдобаррикадах, та ж лазити сходами і співати – це одне, а стрибати, крутитися і одночасно намагатися потрапляти в ритм і в ноти під час танцю – зовсім інше.
У цілому репетиції проходили пречудово. І вони ще більше згуртовували і без цього дружний хоровий гурток. Особливо Паша любив суботні репетиції, після котрих вони всією юрбою йшли до "Верфі", або в одну з місцевих піцерій, або в гості до Кріс. Останнє особисто Паша любив найбільше – її батьки були музичними фанатами, й у них була ціла кімната для домашніх концертів та репетицій. І, незважаючи на чотиригодинні вокальні муки, від караоке не відмовлявся ніхто. У такі моменти вперше в житті Паша відчував себе на своєму місці, серед людей, яким не все одно, яким важливий він і його присутність. І хоча з моменту його переведення пройшло всього кілька місяців, хоровий гурток став йому до болю рідним. Це не беручи до уваги те, що репетиції та посиденьки після них давали Паші ще два додаткових приводи знаходитися поруч із Леонардом.
Власне, це була їхня остання суботня репетиція перед прем'єрою в майбутній четвер. Вони робили другий прогін мюзиклу за день і першу на сьогодні репетицію в костюмах. Паша хвацько зрушив свій берет набакир і розправив стрічку на грудях. Його вихід через пару хвилин. Нервів не було, а в серці жевріла боязка надія, що цей дао-спокій пробуде із ним весь тиждень, особливо в день прем'єри.
– Нервуєш? – Запитали з-за спини. Паша здригнувся, повертаючись і дивлячись на Леонарда. На пальцях однієї руки можна було перерахувати, як часто Леонард першим заговорював із Пашею. Тому, не вірячи своєму щастю, Паша тупив, а Лен терпляче чекав на його відповідь.
Нарешті, оживши і для чогось знову виправивши і без того ідеальну революційну стрічку, Паша похитав головою:
– Ні-і. Спокійний, як удав, – він посміхнувся.
Леонард посміхнувся у відповідь:
– Круто! Тому що я кожного разу перед виходом трясуся.
– Дуже даремно! З тебе вийшов просто ідеальний...
– Пашо, твій вихід через тридцять секунд! – засичала на нього Керол, що підбігла із іншої куліси.
– Ой, – схопився Паша. Він знову посміхнувся Леонардові, зрушив берет на іншу сторону та поспішив на сцену, вливаючись у натовп футболістів, що пританцьовували навколо майбутніх "барикад". Джим Кірк явно був дуже авторитетним капітаном – брати участь у постановці погодилася вся команда. Ну, за винятком Гері з двома його друзяками. Та Паша ні на йоту не засмутився із цього приводу.
Його номер був одним з найбільш травмонебезпечних через те, що від Паші було потрібно швидко переміщатися рухомими конструкціями. Містер Пайк сам особисто ставив кожен Пашин рух, змушуючи його опрацьовувати їх спочатку на статиці, потім у динаміці, потім у взаємодії з іншими хлопцями. І все одно він щоразу трусився над Пашею. Чехов у відповідь лише посміхався.
З тією ж посмішкою Паша завів свою пісню та почав дертися вгору сходами. Все було відпрацьовано до автоматизму. Тому в ту мить, коли його нога зустріла порожнечу там, де повинна була бути опора, Паша розгубився. Він відверто не очікував такого. Також не чекав він на втрату рівноваги і, як результат, падіння.
Наступні події розвивалися для нього як у сповільненій зйомці. Паша ніби з боку бачив свої спроби вхопитися рукою за верх сходової конструкції, який стрімко віддалявся від нього. Бачив, як яскраво сяють софіти під стелею актового залу. Чув страшний крик Крістіни, але не встиг повернути голову в її бік. А потім він відчув удар. Але не такий, як очікувано. Він вкарбувався у щось велике та відносно м'яке. Це щось спромоглося загасити інерцію його падіння (в голові чомусь роїлися формули найпростішої механіки та розрахунковий час падіння предметів, кинутих з різної висоти) і повалилося на сцену разом із ним. У цей момент ніби клацнув якийсь невидимий тумблер, і світ навколо знову прискорився.
До Паші бігли люди. Він тряс головою в шоці. Тіло під ним важко дихало. Паша вивернув шию, щоб наступної миті стрімко скотитися з лежачого під ним Леонарда. Скотився він не дуже вдало – в'їхавши ліктем Лену в живіт, від чого той ледве помітно скривився.
– Як ти?! – Питання вигукнулося одночасно. Ось тільки Сулу та Кріс, котрі похапцем підбігли до них, запитували це у Паші, а сам Чехов – у свого новоспеченого рятівника.
Леонард тяжко видихнув і підвівся на ліктях. Його брови злегка насупились, щоки розчервонілися і загалом він виглядав не найкращим чином. Павло готовий був заприсягтися, що не бачив нічого прекраснішого у своєму житті.
– Так. Ти там не забився?
Паша похитав головою. Леонард сів, плутаючись у довгому подолі сутани. Вона, слава Богу, не порвалася, але підлогу собою витерла ґрунтовно.
– Дякую, – сказав Паша. – Я...
Леонард махнув рукою, перериваючи його слова, важко підвівся і подав руку Павлу, який все ще сидів на підлозі.
Коли до них підлетів абсолютно білий містер Пайк, вони обидва вже стояли на ногах і відмахувалися від настирливих друзів. Втім, містер Пайк все одно відрядив їх у медпункт. І не даремно – у Паші виявився відбитий лікоть, а Леонард помітно накульгував на ліву ногу. Коли Паша запитав, що із ним, Лен відповів, що невдало відштовхнувся під час стрибка вперед у спробі зловити його. Як висловити свою подяку, Паша не знав, тому просто мовчки йшов поруч, так близько, як тільки можна, насолоджуючись моментом, незважаючи ні на що. Леонард, всупереч своєму звичаю, не відсторонився.
Чи варто говорити, що в наступний четвер, незважаючи на прикульгуючого на ліву ногу єпископа, прем'єра “Знедолених” пройшла чисто – голки не підточиш. Коли ж після свого номеру Паша попрямував за куліси, першим, хто його там зустрів, виявився Леонард і його схвальне бурчання: мовляв, спасибі, що пошкодував мою другу ногу.
Паша ще ніколи в житті не відчував себе таким щасливим.
Закінчення в коментарях
Обзорам
Автор: mila007
Бета: Ligress-Cat
Всесвіт: Star Trek AOS із елементами TOS'у, GLEE
Рейтинг: G
Жанр: кросовер, гумор, романс, флафф, шкільнеАУ
Персонажі:
Пари: макчех, дріботка спірку та ще кілька побічних пар, про котрі згадувати не обов'язково
Розмір: максі, ~16600 слів
Відмова від прав:
Стислий зміст: Паша Чехов - новенький учень у школі імені Джонатана Арчера
Попередження: Коли вам здалося, що автор обожнює Брайана Адамса, то вам не здалося
Дисклеймер: Because it's GLEE!
Примітки: велика вдячність Die Glocke за все
Коли я тут почну перераховувати, за що саме, то це буде другий максі Також спасибі Рия Ареи.І, звісно ж, написано на фестиваль української фанатської творчості “Чумацький Шлях – 2015”
Episode 1. New Kid In Town
Вивертаючи кермо, Паша випадково зачепив кнопку на панелі, і радіо зашипіло, перемикаючись на якусь одну з батькових улюблених хвиль. Паша скривився від акордів AC/DC, що різали вуха, але вирішив не відволікатися від паркування. Автівкою він керував вже кілька років, але повністю самостійно йому дозволили їздити лишень кілька тижнів тому, після переїзду до Ріверсайду – батько віддав свою машину, оскільки йому виділили службовий транспорт.
Тим часом радіо ніби знущалося із нього, оскільки наступним виконавцем стали Eagles.
There's talk on the street; it sounds so familiar
Great expectations, everybody's watching you
People you meet, they all seem to know you
Even your old friends treat you like you're something new*
Мимоволі Паша почав підспівувати простій мелодії.
Припаркувавшись, Павло подивився у дзеркало, розправив ретельно укладені кучерики, ще раз переконався, що шарф зав'язаний у охайно-недбалому стилі, і вийшов з автівки. Обігнувши сріблястий джип, він відчинив двері зі сторони пасажира і дістав свою сумку. Закинувши її на плече і важко зітхнувши, Паша подивився на своє відображення у дверцятах. На його думку, виглядав він більш, ніж пристойно – блакитний шарф, що підкреслює колір очей, жовтий жакет, чорні брюки і жовті напівчоботи. Вчепившись обома руками в ремінь сумки, Паша спробував усміхнутися своєму відображенню і додати зовнішності трохи впевненості. Вийшло не дуже. Гаразд, що має бути, того не минути.
Перше правило для новенького – не виділяйся. Злийся із натовпом і не відсвічуй, бо на тебе у будь-якому випадку звернуть увагу. Особливо в такій світоті, якою виявився Ріверсайд, штат Айова. Гордо піднесши голову, Паша пройшов крізь паркінг до головного входу до школи, не зважаючи на шепіт та свист, що лунав за його спиною. За свої шістнадцять років він звик до подібного прояву уваги з боку неандертальської сірої маси американських школярів.
Павло все життя знав, що він не такий, як більшість його однолітків. І не бачив необхідності в тому, щоб приховувати свою інакшість. Напевне, саме тому (а ще через часті батькові переїзди) він так і не обзавівся друзями. Часом він замислювався, як би склалося його життя, погодься він залишитися в Санкт-Петербурзі з бабусею. Втім, він не був упевнений, що в Росії йому було б легше. І хоча там він встиг закінчити тільки початкову школу і мало що про неї пам'ятав, але щось йому підказувало, що ідіотів вистачало у будь-якій країні.
У кабінеті директора було галасно від кондиціонеру, що працював на максимум, принтеру, що нескінченно випльовував жмутки паперу, та через його власника. Директор Маркус виявився моложавим і досить енергійним чоловіком. Із захопленням привітавши Пашу, він побажав йому якнайскоріше призвичаїтися до нової школи, висловив компліменти його особовій справі та виказав надію, що їхньої шкільної бази вистачить, аби Павло зміг без перешкод продовжувати свої фізичні експерименти.
– Загалом, синку, якщо тобі щось знадобиться – звертайся, – директор Маркус поплескав його по плечу і підштовхнув до виходу. – Свій базовий розклад візьмеш у секретаря, розклад занять шкільних секцій – на дошці в головному холі.
Паша ввічливо подякував, забрав свій розклад і помандрував шукати аудиторію англійської мови та літератури. Якщо він поспішить, то навіть не запізниться на початок уроку.
Друге правило новенького – склади у вчителя найкраще враження про себе. Пізніше це допоможе тобі навіть у тому випадку, якщо ти не будеш виконувати домашні завдання. Тобі зостанеться лишень привітно усміхнутися, подивитися своїми блакитними оченятами і сказати: "Вибачте, містер/міс <вставити потрібне ім'я>, я обов'язково виправлюся до наступного заняття!".
Третім уроком на сьогодні в його розкладі була фізика. Паша стримувався з усіх сил, він старанно відводив погляд від дошки і до болю в очах вчитувався у підручник лише для того, щоб знайти там підтвердження своїм же думкам. На дошці була помилка. Катастрофічна.
Він підняв руку.
– Містере... як вас там? Чеков?
– Чехов, сер.
– Чехов, так, – відмахнувся викладач. – Ти новенький, але я тобі скажу, якщо потрібно вийти, тихенько встаєш і виходиш.
– Я не хочу вийти. Я хочу... – він закусив губу. Містер Гаррісон уважно дивився на нього. – Я маю на увазі...
– Чехов, не тягніть вже!
– У вас на дошці помилка, – одним духом вимовив Чехов. – Третій закон Ньютона вчить – сили, що виникають при взаємодії двох тіл, є рівними за модулем і протилежними за напрямом. І у формулі m1 так відноситься до m2, як мінус a2 відноситься до a1. У вас же після мінусу навпаки – а1 відноситься до а2, – Паша замовк, закусивши губу і схвильовано споглядав учителя. Він не очікував такої злості, яка промайнула на обличчі містера Гаррісона після його слів.
– Чехов, залишитеся після занять, поговоримо, – коротко відповів той, гнівно роздуваючи ніздрі. – Всі інші – виправили формулу в конспектах.
Клас важко зітхнув, хтось видав задушений смішок. Під обуреним поглядом викладача Паша втягнув голову в плечі. Щось підказувало йому, що на них із містером Гаррісоном чекають веселі часи.
Третє правило новенького – уникай конфліктів. Будь-яких.
– Хлопці, чули про нашу новеньку? Кажуть, кучеряве янголятко!
Паша закляк від жаху, вчепившись в ручку туалетної кабінки. Він тільки-но збирався виходити, коли в туалет вступила, судячи з голосів, компанія з трьох осіб.
– Пф, жартуєш? Якщо вірити галасу, що його здійняв містер Гаррісон у кабінеті Маркуса, так що чутно навіть мені у приймальні було, він – невихований сатанинський виплодок.
– Гері, ти що, знову до старого Маркуса в гості ходив? Що на цей раз накоїв?
– Я – нічого. Це все наш ґазда капітан розпочав. Але хрін там мені повірили – Кірка, суку, знову Пайк відмазав, тож покарання за бійку на паркінгу знову нестиму тільки я. Тому що "Директор Маркус, я вас запевняю, Джим тут ні до чого. До того ж, у нас на порозі змагання, а Кірк – соліст!" – останнє напевно було цитатою, судячи із тону, яким воно прозвучало.
Паша перевів подих і потягнув на себе двері. Оскільки про нього більше не згадували, він сподівався прослизнути непоміченим. Та де там. На звук повернулись усі троє, і Паша зрозумів, що втрапив у халепу. Хлопці, що стояли перед ним, були одягнені у спортивні куртки і були представниками тієї самої фізично сильної, але розумово відсталої шкільної еліти, в стандарти якої ні за яких обставин не вписувався хлопець на кшталт Чехова.
– Ой, а хто у нас тут? – вишкірився здоровань, що стояв найближче за всіх до Павла. – Ніяк наша нова міс Росія?
Паша зітхнув і спробував обійти хлопця, та де там.
– І куди ти так поспішаєш? – Запитав другий – високий чорнявий красень, за чиїм голосом Паша впізнав у ньому того, кого називали Гері. – Не хочеш познайомитися ближче? Ти ж тут новенький, тобі потрібно заводити друзів.
Під час своєї промови Гері неухильно насувався на Пашу, відсторонюючи його від виходу і затискаючи між стіною та умивальником.
– Мене, наприклад, звуть Гері, – продовжував він. – А це – Стоун і Кекс, – він кивнув на хлопців за своєю спиною.
– Мене звуть Павло, приємно познайомитися, – кивнув Паша, спробувавши протиснутися між стіною та навислим над ним Гері. Однак Гері був напоготові. Чіпко схопивши Пашу за плече, він сильно штовхнув його до умивальників. Паша зашипів від болю в забитому стегні і зрадів тому, що не долетів до стіни – вдаритися головою об дзеркало було б, як мінімум, боляче.
– Куди ти так поспішаєш? – Під регіт дружків запитав Гері. – Ти ж знаєш, що ми повинні показати новенькому всю нашу гостинність!
У цей момент двері туалету відчинилися, і в приміщенні стало на двох представників спортивної еліти більше. Паша примружився в очікуванні неминучого. Проте подальші події його здивували.
– Мітчелле, якого біса тут відбувається? – Запитав один з новоприбулих.
– О, кеп, – зі знущанням у голосі сказав Гері. – Чув, у нас новенький у школі? Ми ось знайомимося. Його Павлом кличуть.
– Я щось таке чув, – відповів хлопець. – А ось чи чув ти, як я сказав, щоб не сміли чіпати новачків?
Паша розплющив очі і спробував через плече Гері подивитися на своїх потенційних рятівників. Один був класичним хлопцем з обкладинки – струнка фігура, біляві кучері, яскраві блакитні очі, і Паша міг забитися на що завгодно, коли той посміхався, у нього на щоках з'являлися ямочки. Зараз, однак, він сердився, і ця його злість відчувалася майже фізично. Проте, його супутник привернув більше Пашиної уваги – широкі плечі, більш міцна статура, темне волосся. Він стояв, переплівши руки на грудях, і дивився на всіх із виразом обличчя "Господи милосердний, чому ти допускаєш у цей світ ідіотів". Піймавши себе на тому, що вже кілька секунд, не відводячи погляду, витріщається на хлопця, Паша поспіхом перевів погляд.
– Ти забагато на себе взяв, співаючий пиріжечок! – злісно виплюнув Гері.
– Я твій капітан, якщо ти не забув! – сердито відказав білявий. Ага, значить, Кірк, якого вже згадували у розмові – це він.
– Як я можу забути про того, хто забрав моє місце в команді тільки аби наступного дня піти і записатися в хор лузерів!
– Хлопці, брейк! – Не витримав супутник Кірка. – Не час і не місце. Вам не вистачило сьогоднішньої догани від Маркуса?
– Маккою, то не твоя справа. І не справа Кірка. Валили б звідси з доброї волі співати свої пісеньки, поки ми з Павлом, – Гері знову схопив Пашу за плече, притягаючи до себе в псевдодружні обійми, – познайомимось і розповімо йому дещо про нашу школу.
– Відпусти хлопця, – наказав Кірк.
– Спробуй забери. Дивись, нас троє проти вас двох. Тобі не здається, Кірку, що перевага не на твоєму боці?
– Хтось відвідав уроки математики? Ну так я тобі рекомендую, поклич ще трьох, щоб сили зрівняти, – пирхнув Кірк, намагаючись кинутися в бійку. Однак Маккой втримав його, відкинув собі за спину, потім підійшов до Гері. Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного, потім Маккой скинув чужу руку з Пашиного плеча та відштовхнув Пашу до Кірка.
– Гері, ні тобі, ні мені не потрібні проблеми, – проникливо заговорив Маккой. – Тому давай вирішимо справу мирно. Ти не чіпаєш хлопця, а я не кажу директору, де ти ховаєш траву. Це і тебе стосується, Кексику, – кивнув він здорованю. – Ми вирішили питання?
Лице Гері перекосилося від злості.
– Ти коли-небудь нарвешся, Маккою.
– Я вже, – похмуро відповів той і, розвернувшись до Гері спиною, направив застиглого Пашу і розлюченого Кірка до виходу.
У коридор вони вийшли в повній тиші. Потім Паша зупинився, подивився на своїх рятівників і сказав:
– Спасибі.
– Нема за що, – злість миттєво покинула Кірка, і його обличчя освітилося стоваттною посмішкою. – Я Джим Кірк, – він простягнув руку і Паша її потиснув.
– Павло Чехов.
– А це похмуре непорозуміння, – кивнув на чорнявого Кірк, – яке тільки що зіпсувало мені всі веселощі, кличуть Леонардом Маккоєм.
– Якщо під "веселощами" ти маєш на увазі синець на половину обличчя і виключення зі школи на тиждень напередодні виступу, то вибач, що позбавив тебе подібного задоволення.
– Я говорив про те, що він страшенний зануда? – Усмішка Кірка не стала тьмянішою ні на пів-ватту.
Паша видавив із себе слабку посмішку і, повагавшись, простягнув руку Маккоєві. Той потиснув її, кивнув і швидко випустив.
– Якщо ми закінчили із церемонією знайомства, може, все ж таки розійдемося по своїх справах? – запитав Маккой. – Тому що я взагалі-то в туалет не просто так ішов.
Кірк зареготав:
– Не пощастило, Боунзе.Побігли на другий поверх. Окей, Павле, було приємно познайомитись. Якщо щось потрібно, звертайся!
Із цими словами Кірк дружньо поплескав його по плеу та потягнув Маккоя за собою в напрямку до сходів. Паша дивився їм услід, а потім перевів погляд на руку. Йому здавалося, що він досі відчуває фантомний дотик теплої, трохи шорсткої долоні Леонарда. Здається, він щойно досить успішно звів нанівець четверте правило новенького – не закохуватись в перший день у школі. Втім, у нього залишився ще п'ятий пункт у плані – завести друзів.
Перехопивши зручніше сумку, Паша рішуче покрокував до дошки оголошень, вивішеній у головному холі. Знайшовши лист запису в хоровий гурток "New Enterprise", Паша переконався, що в ньому присутні прізвища Маккоя та Кірка, дістав олівець і без зайвих роздумів вписав своє ім'я в останній вільний рядок.
________________________
* Eagles – New Kid In Town
Переклад:
Розмови на вулиці, усе звучить так знайомо.
Всі з очікуванням дивляться на тебе.
Здається, що всі люди, яких ти зустрічаєш, знають тебе.
Навіть твої старі друзі поводяться із тобою, ніби ти хтось новий.
Episode 2. Me and some guys from school had a band
Паша бився з дверцятами своєї шафки, що не воліли закриватися, коли його покликали:
– Містере Чехов?
– Так? – Він озирнувся і побачив містера Пайка, свого викладача з астрономії.
– Я бачив, що ви записалися в хоровий гурток...
– Якщо ви стурбовані, що я не буду встигати на додаткові заняття із фізики та астрономії, – перебив його Паша, – то можу вас запевнити, я...
Містер Пайк посміхнувся і похитав головою:
– Ні-ні, я не з цього приводу. Павло, чи не так?
– Можна просто Паша, – трохи розгублено кивнув Чехов, нервово вчепившись руками в ремінь сумки, яка висіла на його плечі.
– Пашо, я керівник нашого хорового гуртка. І хотів би просто дізнатися, коли ти зможеш прийти на прослуховування. Ми збираємося кожного дня о третій годині у хоровій кімнаті або в актовому залі. Власне, прослуховування у нас завжди в актовому проходять.
– О, – Паша кивнув. – Я... я власне ще не придумав, яку пісню співати. Але коли що, можу підготуватися на четвер.
– Відмінно! Тоді домовилися – у четвер о третій годині в актовій залі. Чекаю із нетерпінням. Успіхів, – містер Пайк підбадьорливо посміхнувся, поплескав Пашу по плечу та пішов.
Паша повернувся до шафки і кілька разів вдарився у неї лобом, тому що він дуже давно не співав. Він дуже давно не співав на сцені. І він не мав жодної гадки, яку пісню йому варто співати. І на все про все у нього залишалося лише три із половиною дні.
Гірко застогнавши, Паша ще раз стукнувся лобом об дверцята шафки. У відповідь на таке варварське ставлення вона нарешті зволіла стати на місце і закритися. Лихо не без добра.
Прямуючи до сходів, що вели на другий поверх, Паша побачив, як згори спускаються Мітчелл із друзяками. У його серці з’явилась надія, що вони його не встигли помітити, тож він розвернувся і блискавкою кинувся вздовж коридору, зупинившись перевести подих в одній з ніш за рядом шафок. Наступної миті пролунав дзвоник, і хол швидко знелюдів.
Після тієї пам'ятної зустрічі Паша намагався не потрапляти на очі нікому з трійці – застереження від Кірка та Маккоя, здавалося, лише роздражнили їх. Кілька разів після занять Паша вже бував викинутим до сміттєвого контейнера й облитим – "Звичайно ж, не навмисне, містере Гаррісоне, я просто послизнувся та не втримав тацю!" – супом у їдальні. Щоправда, варто було на горизонті з'явитися Джимові або Леонарду, як Пашу не чіпали. Та після того одного разу ні Кірк, ні Маккой не спілкувалися з ним, а сам Павло соромився підходити та заводити розмову з ними першим. Та він дуже сподівався, що після того, як приєднається до хору, у нього буде набагато більше можливостей спілкуватися зі своїми захисниками. Зокрема, із Леонардом.
Обережно визирнувши з-за шафок, Паша пригадав один з улюблених дідусевих виразів, за вживання котрого бабуся завжди погрожувала вимити йому рота із милом. Гері разом із Кексиком прямували в його бік. Поки що вони його не помітили, проте, рано чи пізно це трапиться – коридор був пустесенький. Думати треба було швидко. У чужий клас зараз не увірватися, туалет як притулок не розглядається... Паша подивився у кінець холу. Там були двері до бібліотеки. Порятунок.
Зробивши глибокий видих, і, більше не прислухаючись до чужих кроків, Паша виринув зі свого притулку та дуже швидким кроком попрямував у кінець холу.
– Агов, кицюню, куди поспішаєш? – залунало йому вслід.
Паша стиснув зуби і ще більше прискорився, радіючи із того, що сьогодні на ньому легкі ланвенівські кросівки, а не важкі бутси. Рятівні двері наблизилися і... ледь не збили його з ніг. Злякано відсахнувшись, Паша насилу втримався на ногах, коли його підхопили під лікоть.
– Вибач, я тебе не побачив, – пролунав знайомий голос.
Паша ризикнув підняти очі на хлопця, що втримав його від падіння, і мало не звалився на землю повторно. Перед ним стояв Леонард Маккой і дивився на нього найпрекраснішими у світі очима. Коли минуло кілька секунд, Паша зрозумів, що треба якось відреагувати.
– Ой. Нічого. Спасибі, що зловив, – він засяяв посмішкою. – Я саме...
– Привіт, Маккою, – почувся голос Гері. Паша здригнувся. – Що, продовжуєш рятувати прекрасних принцес?
Леонард уважно подивився на Пашу, потім на хлопців за його спиною.
– Ні, просто намагаюся бути ввічливим. Кажуть, корисна соціальна навичка. До речі, вам також не завадило б її розвинути.
– Ти... – насупився Кексик, роблячи крок вперед. Паша злякано завмер, а Леонард зміряв обох спорстменів спокійним поглядом:
– Я, так. І у мене зараз вільний час. А ось у вас – відпрацьовування у Гаррісона. На яке ви вже п'ять хвилин, як запізнилися.
– Справді, – кивнув Гері. – Було приємно поговорити, Павло, побачимося пізніше, і наостанок змірявши Пашу загрозливим поглядом, він потягнув однокласника за собою.
Коли вони відійшли, Паша перевів подих і відчув, як починають тремтіти коліна. Він не був боягузом, він не був слабким – батько не дарма ганяв його на тренування, – але він тверезо оцінював свої шанси вистояти проти двох здоровезних футболістів. Навіть у компанії з Леонардом вони не наближалися до рівних.
– І знову спасибі, – посміхнувся він, піднімаючи погляд на Леонарда. – Ти мене дуже виручив.
– Нема за що, – деякий час вони мовчки споглядали один одного. Потім Леонард, ніби відчувши незручність, скуйовдив волосся на потилиці. – Ммм... Ти йшов у бібліотеку?
– Ні... так! Так, в бібліотеку! За нотами, – на ходу вигадав Паша. – Бачиш, у мене в четвер прослуховування у хор. Ти не міг би показати мені, де у вас тут нотні зошити стоять? – Він дуже сподівався, що виглядає зараз не переляканим, а милим і наївним. І боявся, що Леонард, не приведи Господи, зрозуміє, що все це Паша вигадує лишень для того, аби провести з ним хоча б на одну хвилину більше.
Леонард опустив руку, для чогось обсмикнув свою спортивну куртку і мовчки розвернувся до дверей у бібліотеку. Відкривши їх, він озирнувся через плече:
– Ти йдеш?
Паша просяяв посмішкою:
– Так!
У вівторок після занять Паша завис у бібліотеці серед тонн журналів з нотами. Десь на другій годині вибору Тієї Самої Пісні Паша втратив ціль своїх пошуків, зачепившись за збірку пісень із диснеївських мюзиклів. Поринувши із головою у тексти, він не помітив, коли до нього підійшла дівчина.
– Привіт!
– Ой, – Паша злякано підстрибнув, коли вона поплескала його по плечу. Купа нот, які він тримав у руках, вислизнула та розлетілася по підлозі.
– Ой, вибач, я не хотіла, – дівчина наввипередки із ним кинулася збирати розсипані листки.
У чотири руки вони впоралися із завданням до появи бібліотекарки, і Паша радісно видихнув. Втратити на тиждень дозвіл відвідувати бібліотеку йому б зовсім не хотілося.
Втім дівчина, що його налякала, нікуди не ділася. Вона передала Паші останні листки і, дочекавшись, допоки він утрясе їх в охайну купку, простягла руку:
– Привіт. Я Крістіна Чепел.
– Павло Чехов, – Паша розгублено потиснув тендітну долоньку.
– Так, я знаю. Ми із тобою ходимо разом на французьку та англійську літературу.
Паша кивнув. Крістіну він візуально знав, але познайомитись раніше не виходило. Та й не надто прихильно до нього, новенького, ставилися шкільні старожили.
– Я бачила, що ти записався на прослуховування до нашого гуртка?
Паша знову кивнув.
– Тобі допомогти? Я знаю, як це складно – адаптуватися у новому оточенні. І я дивлюся, що ти сором'язливий і практично ні з ким не спілкуєшся, і... Коротше кажучи, давай дружити?
Чехов стояв, дивився на біляву дівчину і намагався зрозуміти, що взагалі відбувається. Йому здавалося, що так тільки в початковій школі друзів заводять. Мабуть, останню фразу він сказав вголос, бо Крістіна розсміялася.
– Ні, що ти, дурненький. Так друзів заводжу тільки я. Напевне, тому їх не так вже й багато, але вони усі – найкращі!
Стримати посмішку, дивлячись на неї, було неможливо.
– Отже, Павло, що ти будеш співати на прослуховуванні? Сподіваюся, не це, – вона кивнула на ноти, що лежали на горі купи "Girl worth fighting for".
– Ти що, – Паша здригнувся. – При всій моїй любові до Діснея та Мулан, ця пісня – одна з найгірших в історії дитячих мюзиклів, – вони з Крістіною обмінялися сповненими розуміння поглядами. – Я насправді ще не знаю, – чесно зізнався Паша. – Я шукав пісню, коли мені під руки ця добірка потрапила і я... відволікся. Слухай, Крістіно, а що взагалі співали у вас на прослуховуваннях?
– Багато чого, насправді. Дай-но пригадати… Нійота співала Арету Франклін, Кірк – "Glad You Came", він у нас взагалі любитель топових пісень. Керол співала щось з Кеті Перрі, здається, а Леонард – Брайана Адамса. Спок виконував "Englishman in NY", а я обрала "Think Of Me" з "Привида опери".
– Нічогенько. Дійсно, різноманітність у всіх її проявах, – розсміявся Паша. – Так я точно собі коло пошуку не окреслю.
– Співай те, що тобі подобається, – посміхнулася Крістіна. – І те, що розкриє тебе й твій голос.
У цей момент пролунав дзвінок.
– Ой, мені потрібно бігти на біологію, – схопилася дівчина. – Але давай зустрінемося після цього уроку в їдальні і разом подумаємо, що тобі виконати на прослуховуванні?
– Давай, – посміхнувся Паша, помахавши рукою услід дівчині. Він досі не міг зрозуміти, що це було, але дуже сподівався, що нарешті заведе справжніх друзів.
Із цими думками від поставив на місце каталог з піснями великого Діснея та рішуче попрямував до букви "А". Брайана Адамса він не сказати, щоб любив, але слухав. До того ж Адамс подобався мамі, і Паша частенько розучував його пісні і співав їх для неї під гітарний супровід. Хто ж знав, що це стане в нагоді при улаштуванні його особистого життя?
У четвер Павло нервував із самого ранку. Раніше вночі він довго не міг заснути, крутився в своєму ліжку, зітхав, дивлячись на гітарний футляр, що стояв у кріслі, та думав: "Боже, навіщо все це". Потім, щоправда, згадував прекрасні очі Леонарда та його чарівні руки, те, з якою ніжністю вони перебирали нотні листи в бібліотеці, і розумів, що п'ять хвилин ганьби – і офіційний, соціально схвалений дозвіл милуватися Маккоєм кожного дня на репетиціях буде у нього в кишені.
Втім, всі ці марення не допомогли йому вдосталь поспати. Тому збирався до школи Паша дуже швидко, та ще й по дорозі порушив ПДР, проїхавши перехрестя на червоне світло, що лише почало блимати.
Першим уроком була фізика, яку Чехов обожнював. Чого не можна було сказати про містера Гаррісона. Той вочевидь не був у захваті ні від свого предмету, ні від своїх учнів. Особливо від Павла. Тому Паші доводилося викладатися на двісті відсотків, не даючи викладачеві ні найменшого приводу засумніватися в його здібностях і знизити оцінку. Краще ославитися заучкою, ніж через сварку із викладачем пролетіти повз МІТівську стипендію.
Однак у четвер все йшло не так. І якби не Скотті, хто знає, чим би закінчився Пашин експеримент. Як мінімум – легким димком над контактами і вирубленими конденсаторами. Як максимум... Паша боявся думати в цей бік.
– Спасибі, Монтгомері, – посміхнувся Паша, перемикаючи контакти в правильному напрямку.
– Брр, я ж г'в'рив, шо можеш зв'ть м'не Ск’тті, – невиразно пробурмотів однокласник, стискаючи в зубах пучок проводів.
З Монтгомері Скоттом, студентом за обміном із Шотландії, Паша познайомився наприкінці свого першого тижня у новій школі. Скотті тоді сам виловив його в коридорі, представився і потиснув руку. Паша здивовано дивився на нього, поки той не пояснив:
– Я чув, що ти вказав Гаррісону на помилку. Якби не твій акцент, я б подумав, що ти теж родом із Шотландії. Тільки у нас такі нерозважливі і скажено сміливі хлопці водяться.
У траєкторію польоту думок Скотті Паша вписався не одразу. Але вже на наступному занятті той сам запропонував йому бути партнером на лабораторних роботах, і через п'ять хвилин заняття Паша зрозумів, чому. Скотті, як і сам Павло, обожнював фізику. Тільки якщо Чехов більше тяжів до теоретичної частини, то Скотті був практиком. І разом вони могли звернути гори. Ну, або зробити кишеньковий ядерний реактор – слава Тоні Старка не давала спокою невгамовному шотландцеві.
Після уроку Скотті із Пашею попрямували у бік їдальні – Паша не встиг поснідати, а Скотті просто ніколи не упускав нагоди зайвий раз перекусити.
– Ти чого сьогодні такий похмурий? – Запитав Скотті, завантажуючи тацю подвійною порцією смаженої картоплі, поглянувши на яку Паша відчув, як йому до горла піднімається нудота. Обмежившись салатом і пляшкою соку, він попрямував слідом за Скотті до вільного столика біля вікна.
Їм довелося оминути зграйку черлідерш, що згуртувалася біля стенду із черговим благодійним розпродажем якихось коржиків, і Скотті розплився в посмішці та пригальмував, побачивши гарну темношкіру дівчину.
– Привіт, Нійото!
Та удостоїла його лише поблажливим кивком і знову повернулася до перерваної розмови зі своєю рудою колежанкою. Паша уважно подивився на дівчат. Якщо він все правильно зрозумів, то це були Нійота Ухура та Гейла Петрова, Паша чув про них від Крістіни. Вони теж у хорі, а це значить, що вони будуть присутні на його прослуховуванні. Крива настрою, що нещодавно почала поступово виправлятися, знову стрімко поповзла донизу.
– Я не виспався, – відповів Паша, критично оглянув стілець і, визнавши його умовно чистим, сів за стіл. – І хвилююся.
– З приводу? – запитав Скотті, набиваючи рот їжею.
– У мене сьогодні прослуховування. У хоровий гурток. А я так давно не співав на публіці... я взагалі давно не співав.
– Пф, нішого не бійшя, – ковтаючи непережовану до кінця їжу, промовив Скотті. – Прослуховування в наш хор – абсолютно небоязка річ. Я взагалі не готувався, прийшов і заспівав "500 miles".
– Ти ж ба, – Паша тицьнув виделкою в брокколі. – Ти розумієш, що не надихаєш мене, від слова, зовсім?
– Ти, головне, щось місцеве і попсове співай, бо ці американці ні чорта не тямлять в хорошій музиці! Мені довелося співати а капела, тому що ніхто з музик не міг мені допомогти – бачте, вони вперше чують цю пісню! Спасибі, хоч на другому куплеті Кірк ритм підхопив і на барабанах відстукав.
– Я сам собі музика. Я гітару привіз із собою.
– О, так ти ще й граєш! – Скотті захоплено подивився на нього. – А я от тільки на волинці, але її мені провезти через кордон не дозволили. Тоді тобі взагалі нема про що хвилюватися! – Він закинув до рота останню порцію картоплі та задумливо її прожував. Потім подивився на Чехова.
– Пашо, може, ти вже почнеш їсти? Не скажу, щоб я любив цю капусту, але навіть мені боляче дивитися на те, як ти її мучиш своєї виделкою.
Паша вперше за цей день щиро розсміявся і взявся за їжу. Скотті правий, капусту потрібно рятувати.
Після занять Павло твердим кроком дійшов до автомобіля, дістав звідти свою гітару й так само гордовито, з широко розправленими плечима, пройшов у аудиторію на прослуховування. Втім, вся його рішучість зникла в ту саму мить, коли він вийшов з-за лаштунків на освітлену сцену та із жахом подивився у залу. У якій, крім містера Пайка, зібрався весь хоровий гурток. І всі вони в очікуванні дивилися на нього.
Кірк підморгнув і підбадьорливо посміхнувся. Серйозний хлопець з безглуздою зачіскою "під горщик" (здається, Крістіна казала, що його звуть Споком), який сидів по його праву руку, дивився байдуже-доброзичливо. Леонард сидів зліва від Кірка, схрестивши руки на грудях і похмуро дивлячись на трійку черлідерш, що розташувалися у першому ряду. Ухура із Гейлою про щось шепотілися, поки Маркус, донька шкільного директора, ім'я якої Паша забув, підпилювала свій і без того ідеальний манікюр. Крістіна підбадьорливо посміхалася Паші зі свого місця, а поруч із нею Скотті присвиснув і заплескав у долоні. Останнього хлопця східної зовнішності Паша поки не знав, але й уваги від знайомих йому було цілком достатньо.
Сковтнувши раптово ставшу гіркою слину, він прокашлявся та вимовив:
– Доброго дня. Мене звуть Павло Андрійович Чехов, і сьогодні я виконаю вам пісню Брайана Адамса "Summer of '69".
При оголошенні пісні народ помітно пожвавився: Кірк сплеснув у долоні, Спок підняв брову, а й без того емоційний Скотті підстрибнув у своєму кріслі. Леонард схрещених на грудях рук не опустив, але вперше подивився на сцену зацікавлено. Це надихнуло Пашу. Він узяв гітару, любовно провів рукою по грифу і почав:
– I got my first real six-string... *
Пісня була дійсно гарною, та й мама її дуже любила. Вже до кінця першого куплету Пашу охопив якийсь невимовний азарт. І наступні три з хвостиком хвилини Паша стрибав по сцені, рвав гітарні струни та співав, вкладаючи в слова всю душу.
Лише коли пролунав останній акорд і його луна пронеслася практично порожнім амфітеатром, Паша зважився повторно поглянути у залу. А наступної миті його оглушила хвиля овацій та вітальних вигуків.
Містер Пайк піднявся до нього на сцену і радісно поплескав по плечу:
– Ласкаво просимо в "New Enterprise", Павле Андрійовичу!
Усе ще на куражі від вдалого виступу, Паша знайшов очима Леонарда і, споглядаючи його схвильовану посмішку, відчув, як у грудях зароджується щось не менше за наднову.
О, так, це, безсумнівно, будуть кращі роки його життя!**
________________________
* Bryan Adams – Summer Of '69
Переклад:
Я отримав свою першу шестиструнну гітару ...
** Паша перефразував рядок з вищезгаданої пісні: Those were the best days of my life – Це були найкращі роки мого життя.
Episode 3. One Day More
На уроці французької в якості домашнього читання задали Віктора Гюго. І це було першим дзвіночком. Паша радів, бо під недавній вихід екранізації одного з найкращих (на Пашину думку) мюзиклів усіх часів і народів він перечитав "Les Miserables" російською та англійською, і прочитати хоча б адаптованими шматками Гюго в оригіналі не виявлялося йому складним завданням.
З хористів разом з Пашею мову Бодлера і Рембо вивчали Крістіна, Ухура та Спок. Паша деякий час думав піти з французької та записатися на додаткову біологію, яку відвідували Леонард і Крістіна (з якою Паша дуже потоваришував; і не тільки тому, що вона була прекрасним джерелом пліток і новин про Маккоя), але у тверезому роздумі вирішив, що любов любов'ю, а освіта дорожче. Якби тато знав про його метання, він би точно пишався таким розважливим підходом сина до свого майбутнього.
Втім, вся розсудливість вилітала із Пашиної голови, коли він перетинав поріг хорової кімнати й бачив Леонарда. Мозок розм'якав та витікав кудись крізь вуха, якими він слухав чергову пісню в його виконанні. Навіть те, що репертуар Леонарда, якби не завдання від містера Пайка, цілком і повністю складався із музики, яку слухав Пашин батько (і не слухав Чехов-молодший), не було перешкодою закоханому серцю.
Другим дзвіночком став тиждень гендерсвітчних соло (самій ідеї Паша аплодував стоячи). Із величезним задоволенням, коли дійшла його черга, Паша обрав "On My Own" з улюбленого Les Mis. Заспівати пісню безнадійно закоханої дівчини, адресуючи її кудись у порожнечу між Леонардом та Ухурою, котрі сиділи поруч – що може бути краще? На словах же "I love him" Паша дивився прямо на Леонарда, виправдовуючи себе тим, що не співати ж йому такі слова Ухурі. Вона і в пику за це дати може. А Леонард всього лише засовався на стільці, злегка почервонів і чомусь уникав з'являтися в хоровій цілих два дні під приводами додаткових занять.
Проте, пропуски не завадили наприкінці тижня Леонарду ідеально заспівати "It's A Heartache", після чого Керол чомусь розлютилася та пішла з хорової гримнувши дверима. А Паша поставив собі уявну пташку – запитати у Крістіни, в чому тут справа.
Третім дзвіночком (навіть не дзвіночком, а величезним Дзвоном Свободи) став Кірк. Коли після французької Паша з Крістіною та Споком прийшли до хорової кімнати, то знайшли там лише Джима, зануреного в читання. І читав він не більше й не менше, як самого Гюго. Потім спустив окуляри в роговій оправі на ніс, подивився поверх них на Спока і сказав:
– Я зрозумів, чому тобі подобається ця книга. До речі, ти правий, вона краща за фільм. Але, тим не менш, у мене пропозиція – давайте поставимо "Знедолених" шкільним мюзиклом цього року!
Спок, здавалося, проігнорував Джимову тираду, але Паша вже досить добре обізнавсь зі своїм однокласником, щоб помітити і легку посмішку, і задоволення від того, що Кірк прислухався до його слів. Паша взагалі любив спостерігати за Кірком і Споком. Їхні котячі ігри його веселили. А ще він довго задавався питанням, як Спок терпить Джимові загули по дівчатах (чутки про місцевого Казанову були одними з перших, які він почув у новій школі), допоки Крістіна не пояснила йому, що вони не зустрічаються. Паша сильно здивувався, а Крістіна лише зітхнула. Судячи із того, що Кірк був не з її ліги, зітхала вона за Споком.
Проте, як майже будь-яка навіжена Джимова ідея, ця впала в благодатний ґрунт. Тим більше, що лишень минулого року була прем'єра екранізації, багато шуму в пресі, три "Оскари" (Паша дуже засмутився, що не чотири – він би дав статуетку Х'ю Джекману без питань; він би взагалі дав Х'ю Джекману, тут навіть закоханість у Леонарда не завадила б) і відмінний каст... Загалом, про цей мюзикл чув навіть далекий від Бродвею Скотті. Хоча, як підозрював Паша, Джим так наполягав саме на цій постановці через те, що вона була однією з улюблених у Спока. У будь-якому випадку не Чехову звинувачувати когось за упередженість у виборі репертуару.
Після короткого та фактично одностайного голосування (за єдиним утриманням від Сулу, котрому недодали східних персонажів у каноні) було прийняте рішення ставити в цьому році "Знедолених". Усі закричали трикратне "Ура!" і... І тоді почалася кривава баня. Тому що розподіл ролей у кожному творчому колективі – це пекло та чистилище в одному місці.
У підсумку єдиними ролями, за які суперечок не було, стали ролі Вальжана, Жавера та Фантіни. Усі погодилися, що краще Кірка і Спока типажі ще пошукати, а Ухура, як солістка хору, безсумнівно гідна оскароносної ролі. Кірк радісно повис на Спокові і запропонував почати репетиції вже сьогодні, за вечерею в "Верфі". Спок уважно подивився на руку Кірка, яка лежала на його плечі, та сказав, що у нього недороблений проект з генетики, і сьогодні ввечері аж ніяк не вийде скласти компанію Джимові. Посмішка Кірка згасла, але ентузіазм нікуди не подівся.
На роль Козетти виявилося аж дві претендентки – Крістіна та Керол, причому обидві хотіли грати її дорослішу версію. Втім, коли містер Пайк затвердив Спока на роль Жавера, а роль Маріуса була запропонована Маккою, бажання Крістіни забрати собі цю роль суттєво похитнулося.
Ось тут Паша відчув азарт. Він підняв руку й запитав:
– Містере Пайк, я хочу роль Епоніни, – трохи збентежений своєю зухвалістю і загальною увагою, яку привернув до себе, Паша заторохтів: – Як ви могли вже переконатися тижнем раніше, її соло я виконую ідеально. До того ж, перевдягнутися чоловіком мені буде легше, ніж, скажімо, Гейлі, – при цих словах Гейла взялася за боки, ще більше виставляючи на огляд свої нічогенькі груди, а Паша трішки почервонів.
– Павле, – обережно почав містер Пайк. – Я дійсно всіляко підтримую новаторські ініціативи, але, боюся, директор Маркус навряд чи буде у захваті від цього. Він досить... – він подивився на Керол і закінчив, – досить консервативна людина. І до того ж, на мою думку, роль Гавроша ідеально підходить тобі.
– Але, містере Пайк!..
– Паша, я знаю, що твій голос неймовірний, що розкрити його повністю в бродвейських постановках може лише жіноча партія, але... ні. І дискусія на цьому закінчена, – жорстко відказав містер Пайк. Потім повернувся до всіх інших. – Отже, домашнє завдання – перегляньте короткий зміст мюзиклу та подумайте, які ролі ви б хотіли зіграти. У випадку, коли на одну роль у нас буде кілька претендентів, ми будемо влаштовувати прослуховування. Крістіна, Керол, завтра ваша черга.
Пролунав дзвоник і всі почали збиратися. Засмучений Паша зібрав речі в сумку та понуро рушив до виходу, не чуючи окликів Крістіни.
Крістіна наздогнала його вже біля шафок. Спершись на сусідню із Пашиною, вона в очікуванні подивилася на нього:
– Ну?
– Що "ну"? – Не зрозумів Паша, розставляючи підручники по полицях.
– Що з тобою діється, друже мій? Ти закохався?
Паша зашарівся і занадто швидко відповів:
– Ні. З чого ти це взагалі взяла?
– Твоє "ні" звучить як "так", – усміхнулася Крістіна.
У цей момент з хорової вийшли Джим із Леонардом, і Паша мимоволі задивився на предмет своїх мрій, не вслухаючись у слова Крістіни, яка продовжувала допитуватись:
– І хто ж, якщо не секрет, тривожить твоє серце? – Не чекаючи відповіді, вона простежила за Пашиним поглядом, і вираз обличчя її змінився із зацікавленого на перелякане. – О, ні!
– Чому ні? – Скромно посміхнувся Паша, дивлячись на подругу. – Як це правильно англійською... Він – в біса привабливий, я – привабливий, так чому б і ні?..
– Паша, скажи мені, що ти не запав на Кірка! – Сплеснула руками Крістіна, нахиляючись до Паші і знижуючи свій голос до ледве чутного шепоту. – Серйозно, більшого бабія ще й пошукати варто. Плюс ...
– Кірк? – Павло розсміявся і похитав головою. – Ні, Кріс, я про Леонарда.
Бровки Крістіни в подиві піднялися. Потім вона ще раз зміряла поглядом спортсменів, що стояли неподалік, і знову подивилася на Пашу.
– Маккой... Із ним все складно.
– Що саме? – Запитав Паша, закриваючи шафку.
– О, любий, не було тебе тут торік! – Крістіна підхопила Пашу під лікоть і потягла за собою в бік їдальні. – Така драма була!
– Ну? – Паша весь перетворився на слух.
– Ти ж в курсі, хто така Керол Маркус?
– Фарбована в блонд директорська дочка?
Крістіна пхеркнула:
– Саме так, вона. Ти тільки їй в обличчя таке не бовкни – вона всіх переконує в тому, що це її натуральний колір. Загалом, минулого року вона зустрічалася з Леонардом. Там любов-любов була, жах та й годі! Леонард окрім неї нікого не бачив. А потім вона завагітніла. Тільки от не від Маккоя, а від його найкращого друга Кірка.
– Ого, – Паша від несподіванки аж спіткнувся на рівному місці.
– Ага. Ти б бачив, що діялося тоді! – Вони увійшли до їдальні, та Крістіні довелося підвищити голос, щоб перекричати шум і гам, що там стояв. – Я кілька днів до хорової кімнати взагалі заходити побоювалась.
– Вони побилися?
– Ні. У тому то й річ. Джим із Леонардом з'ясували це якось поміж собою і стали не розлий вода. Ігнорували Керол. Правда, тільки до тих пір, поки її не спробували дражнити інші хлопці. Джимові тоді довелося ґрунтовно кілька разів декому пики набити, містер Пайк ледве його відмазав від виправної колонії.
– Ось як, – Паша задумався. Інформація була більш ніж цікавою. – Слухай, Кріс, а ти не знаєш, як Леонард щодо хлопців?
– Не знаю, – чесно зізналася Крістіна, беручи тацю і прямуючи до роздачі. – Усім відомо, що Джим періодично гуляє і наліво теж, а от про Леонарда нічого сказати не можу. Хоча чутки про них із Кірком ходили, але я б їм не вірила. Вони дружать з першого класу. Якби там була така любов, Джим би не поводився... так, як він зазвичай себе веде.
– Таке, – Паша зачепився поглядом за меню, однак думки його були далекі від їжі. – І що мені тепер робити, Кріс?
– Бери собі хавку та не затримуй чергу, – сердито пхнули його в спину. Паша схаменувся і, не розмінюючись на вибачення з хлопцем, який його штовхнув, попрямував слідом за Крістіною до їхнього столика біля вікна.
Прослуховування на наступний день було цікавим. І якщо Крістіна обрала для нього чисто бродвейську "On the Steps of the Palace", то Керол вирішила бити важкою артилерією, виконавши "Applause". Паша щиро засмутився від того, що їх із Кріс співклубники замість того, щоб виказати належну повагу генію Сондхайма, повелися на одномоментну попсову пісеньку. Проте, щоб там не було, загальним голосуванням кращою була визнана Керол Маркус.
– Отже, Крістіно, Гейло, подумайте, які ролі ви б хотіли – у нас залишилися Епоніна та мадам Тенардьє, – сказав містер Пайк, коли шум трохи влігся.
– Я буду мадам Тенардьє! – Підскочила Гейла. – Мені здається, ця роль вдасться мені краще за всіх інших, – вона підморгнула містеру Пайку.
– Що ж, чудово, – містер Пайк подивився на сидячих поруч Крістіну і Пашу. – Кріс? У Епоніни прекрасний сольний номер і...
– Містере Пайк, – раптово подав голос Леонард. – А ви не будете розглядати кандидатуру Паші? Він дійсно ідеально виконує партію Епоніни.
У хоровій повисла тиша. Скотті нестримано присвиснув. Навіть Кірк виринув із телефону, в якому колупавсь останні п'ять хвилин.
– Леонарде, бачиш... – почав було містер Пайк.
– Спасибі, Леонарде, – подав голос Паша. Він відчував, як горять його щоки, чув биття свого серця десь у горлі. Леонард! Заступився за нього! Сам!!! – Мені дуже приємно те, як високо ти оцінив мій талант. Але, я думаю, містер Пайк правий – не варто розбурхувати наше консервативне суспільство новаторством постановки. Якщо ніхто не заперечує, то я візьму собі роль Гавроша.
– Як знаєш, – знизав плечима Леонард, роблено байдуже відкидаючись на спинку стільця.
– Що ж, – посміхнувся містер Пайк, – тоді ми вирішили? Кріс – Епоніна, а ти, Паша, будеш Гаврошем?
– Якщо ніхто не проти, – ніяковіючи, усміхнувся Паша.
– Я б хотів роль Маріуса, – подав голос Сулу. – І перш ніж ви знову виголосите ваші расистські лозунги...
– Ні, я вважаю, що це чудова ідея! – знову заговорив Маккой. – Твій голос ідеально ляже в партії Маріуса.
– Та, Леонарде, а як же ти? – запитала Керол. – У нас із тобою виходять ідеальні дуети, і я сподівалася...
– Я б хотів роль єпископа Міріеля, – перебив її Леонард. – Насправді, його особистість подобається мені набагато більше особистості Маріуса.
– До того ж там не потрібно вчити так багато слів, – зареготав Кірк. – Наставите мене на шлях істинний, святий отче?
– Іди й не гріши, чадо, – начепивши на обличчя сувору маску, пробубонів Леонард. Всі розсміялися.
– Чудово, – сплеснув долонями містер Пайк. – Ні в кого заперечень немає?
Всі дружно помотали головами. Скотті підняв руку:
– Містере Пі, можна я буду грати Тернадьє?
– Тенардьє, – педантично виправив Спок. Паша аж здригнувся, почувши його голос – той все заняття просидів тихесенько й непомітно, наче миша, і Павло встиг забути про його присутність.
– Ну, Тенардье, яка різниця? Мені себе називати не доведеться, – зареготав Скотті.
– Так що, вокальних дуелей за ролі більше не буде? – насупилася Ухура.
– Виходить, що ні. Якщо всіх влаштовують їхні партії, – дочекавшись позитивної відповіді, містер Пайк щасливо закінчив: – тоді я нас вітаю, у нас підібрано просто зірковий каст! Залишилося тільки домовитися з театральним гуртком про масовку, і наступного тижня приступаємо до репетицій. У когось є ідеї з приводу костюмів?
– Так! – підскочив Паша. – У мене, і не одна!
– Що ж, містере Чехов, – посміхнувся Пайк. – Прошу вас на сцену. Ми вас уважно вислухаємо.
Чим радувала постановка "Знедолених" – відсутністю танців. Хлопці іх жахом згадували торішню "Вест-сайдську історію" і те, скільки крові і поту було пролито на репетиціях. Паша в глибині душі їхню радість поділяв – танцювати він умів, але особливо не любив. Щоправда, це не позбавляло його пари акробатичних номерів та усілякого здирання по візках і псевдобаррикадах, та ж лазити сходами і співати – це одне, а стрибати, крутитися і одночасно намагатися потрапляти в ритм і в ноти під час танцю – зовсім інше.
У цілому репетиції проходили пречудово. І вони ще більше згуртовували і без цього дружний хоровий гурток. Особливо Паша любив суботні репетиції, після котрих вони всією юрбою йшли до "Верфі", або в одну з місцевих піцерій, або в гості до Кріс. Останнє особисто Паша любив найбільше – її батьки були музичними фанатами, й у них була ціла кімната для домашніх концертів та репетицій. І, незважаючи на чотиригодинні вокальні муки, від караоке не відмовлявся ніхто. У такі моменти вперше в житті Паша відчував себе на своєму місці, серед людей, яким не все одно, яким важливий він і його присутність. І хоча з моменту його переведення пройшло всього кілька місяців, хоровий гурток став йому до болю рідним. Це не беручи до уваги те, що репетиції та посиденьки після них давали Паші ще два додаткових приводи знаходитися поруч із Леонардом.
Власне, це була їхня остання суботня репетиція перед прем'єрою в майбутній четвер. Вони робили другий прогін мюзиклу за день і першу на сьогодні репетицію в костюмах. Паша хвацько зрушив свій берет набакир і розправив стрічку на грудях. Його вихід через пару хвилин. Нервів не було, а в серці жевріла боязка надія, що цей дао-спокій пробуде із ним весь тиждень, особливо в день прем'єри.
– Нервуєш? – Запитали з-за спини. Паша здригнувся, повертаючись і дивлячись на Леонарда. На пальцях однієї руки можна було перерахувати, як часто Леонард першим заговорював із Пашею. Тому, не вірячи своєму щастю, Паша тупив, а Лен терпляче чекав на його відповідь.
Нарешті, оживши і для чогось знову виправивши і без того ідеальну революційну стрічку, Паша похитав головою:
– Ні-і. Спокійний, як удав, – він посміхнувся.
Леонард посміхнувся у відповідь:
– Круто! Тому що я кожного разу перед виходом трясуся.
– Дуже даремно! З тебе вийшов просто ідеальний...
– Пашо, твій вихід через тридцять секунд! – засичала на нього Керол, що підбігла із іншої куліси.
– Ой, – схопився Паша. Він знову посміхнувся Леонардові, зрушив берет на іншу сторону та поспішив на сцену, вливаючись у натовп футболістів, що пританцьовували навколо майбутніх "барикад". Джим Кірк явно був дуже авторитетним капітаном – брати участь у постановці погодилася вся команда. Ну, за винятком Гері з двома його друзяками. Та Паша ні на йоту не засмутився із цього приводу.
Його номер був одним з найбільш травмонебезпечних через те, що від Паші було потрібно швидко переміщатися рухомими конструкціями. Містер Пайк сам особисто ставив кожен Пашин рух, змушуючи його опрацьовувати їх спочатку на статиці, потім у динаміці, потім у взаємодії з іншими хлопцями. І все одно він щоразу трусився над Пашею. Чехов у відповідь лише посміхався.
З тією ж посмішкою Паша завів свою пісню та почав дертися вгору сходами. Все було відпрацьовано до автоматизму. Тому в ту мить, коли його нога зустріла порожнечу там, де повинна була бути опора, Паша розгубився. Він відверто не очікував такого. Також не чекав він на втрату рівноваги і, як результат, падіння.
Наступні події розвивалися для нього як у сповільненій зйомці. Паша ніби з боку бачив свої спроби вхопитися рукою за верх сходової конструкції, який стрімко віддалявся від нього. Бачив, як яскраво сяють софіти під стелею актового залу. Чув страшний крик Крістіни, але не встиг повернути голову в її бік. А потім він відчув удар. Але не такий, як очікувано. Він вкарбувався у щось велике та відносно м'яке. Це щось спромоглося загасити інерцію його падіння (в голові чомусь роїлися формули найпростішої механіки та розрахунковий час падіння предметів, кинутих з різної висоти) і повалилося на сцену разом із ним. У цей момент ніби клацнув якийсь невидимий тумблер, і світ навколо знову прискорився.
До Паші бігли люди. Він тряс головою в шоці. Тіло під ним важко дихало. Паша вивернув шию, щоб наступної миті стрімко скотитися з лежачого під ним Леонарда. Скотився він не дуже вдало – в'їхавши ліктем Лену в живіт, від чого той ледве помітно скривився.
– Як ти?! – Питання вигукнулося одночасно. Ось тільки Сулу та Кріс, котрі похапцем підбігли до них, запитували це у Паші, а сам Чехов – у свого новоспеченого рятівника.
Леонард тяжко видихнув і підвівся на ліктях. Його брови злегка насупились, щоки розчервонілися і загалом він виглядав не найкращим чином. Павло готовий був заприсягтися, що не бачив нічого прекраснішого у своєму житті.
– Так. Ти там не забився?
Паша похитав головою. Леонард сів, плутаючись у довгому подолі сутани. Вона, слава Богу, не порвалася, але підлогу собою витерла ґрунтовно.
– Дякую, – сказав Паша. – Я...
Леонард махнув рукою, перериваючи його слова, важко підвівся і подав руку Павлу, який все ще сидів на підлозі.
Коли до них підлетів абсолютно білий містер Пайк, вони обидва вже стояли на ногах і відмахувалися від настирливих друзів. Втім, містер Пайк все одно відрядив їх у медпункт. І не даремно – у Паші виявився відбитий лікоть, а Леонард помітно накульгував на ліву ногу. Коли Паша запитав, що із ним, Лен відповів, що невдало відштовхнувся під час стрибка вперед у спробі зловити його. Як висловити свою подяку, Паша не знав, тому просто мовчки йшов поруч, так близько, як тільки можна, насолоджуючись моментом, незважаючи ні на що. Леонард, всупереч своєму звичаю, не відсторонився.
Чи варто говорити, що в наступний четвер, незважаючи на прикульгуючого на ліву ногу єпископа, прем'єра “Знедолених” пройшла чисто – голки не підточиш. Коли ж після свого номеру Паша попрямував за куліси, першим, хто його там зустрів, виявився Леонард і його схвальне бурчання: мовляв, спасибі, що пошкодував мою другу ногу.
Паша ще ніколи в житті не відчував себе таким щасливим.
Закінчення в коментарях
Обзорам
@темы: Фик, Чумацький шлях 2015, G
-
-
30.06.2015 в 00:00-
-
30.06.2015 в 00:00-
-
30.06.2015 в 00:01-
-
30.06.2015 в 00:01-
-
30.06.2015 в 00:02-
-
30.06.2015 в 00:02-
-
30.06.2015 в 00:03-
-
30.06.2015 в 00:16-
-
30.06.2015 в 00:23-
-
30.06.2015 в 07:08-
-
30.06.2015 в 07:48-
-
30.06.2015 в 08:29Download Queen We Are The Champions for free from pleer.com
-
-
30.06.2015 в 09:25**Анна Каренина**, воно саме таке вийшло
Die Glocke,
-
-
30.06.2015 в 10:37This is so cute
-
-
30.06.2015 в 10:58Дякую
-
-
30.06.2015 в 13:12-
-
30.06.2015 в 14:39-
-
30.06.2015 в 15:25-
-
30.06.2015 в 16:09-
-
30.06.2015 в 18:45-
-
30.06.2015 в 20:03