22:51 

Гаряче перезарядження

ukrtrek
Викладається на прохання автора

Назва: Гаряче перезарядження
Автор: torchinca
Всесвіт: Star Trek Enterprise
Рейтинг: PG-13
Жанр: пригоди
Персонажі: Малкольм Рід/Чарльз Такер Третій
Розмір: міді, 4004 слова
Відмова від прав: всесвіт Зоряного Шляху належить не мені.
Стислий зміст: Тріпу не треба гратися з невідомими об’єктами.
Примітка: написано на фестиваль української фанатської творчості “Чумацький Шлях – 2015”


«Ентерпрайз» обертався навколо планети К832-II вже три години поспіль. Негостинна на вигляд жовтогаряча куля, що знаходилась лише в 100 мільйонах земних миль від зірки К83, була не придатна для життя. Занадто близько розташована до місцевого сонця, вдень вона розігрівалась так, що температура на її поверхні сягала майже 500 градусів за Цельсієм. Крім того, над планетою постійно вирували бурі, а швидкість вітру була неймовірною – потоки гарячого повітря зсували скелі, трощили каміння, перетираючи їх в пил. Тож посилати на планету людей годі було й думати. Проте Земля вимагала виконання завдання за будь-яких обставин.

Капітан Джонатан Арчер похмуро зітхнув і обернувся до свого офіцера з науки Т'пол. Вулканка незворушно сиділа за пультом, час від часу дивилася на екран візору, клацала якимсь тумблером чи натискала пару кнопок, але мовчала, чекаючи на рішення командира.

– Як вважаєте, Т'пол,– запитав Арчер, вказуючи на великій екран,– чи зможемо ми протриматися там хоча б хвилин з десять–п'ятнадцять, щоб встигнути закріпити буксирувальний трос?
– Навряд чи шатл зможе підлетіти на достатню відстань, щоб навіть спробувати влучити в ціль, капітан. Швидкість вітру в районі контейнерів становіть 80 метрів на секунду. Їх знесе, перш ніж екіпаж встигне щось зробити. Не кажучи вже про те, що тиск біля поверхні складає 92 атмосфери. Людина не в змозі витримати його навіть у скафандрі.
– Який висновок, Т’пол?
– Це неможливо, капітан, – великі сірі очі субкомандера спокійно зустріли стурбований погляд Арчера.
– Але ви ж розумієте, що Земля дала чіткі інструкції: необхідно врятувати це обладнання, і неважливо, яку ціну нам доведеться cплатити, – він скочив з крісла й почав вимірювати кроками місток, як робив завжди, коли виголошував надихаючу промову перед командою.

Малкольм Рід – офіцер безпеки корабля – тихенько кашлянув зі свого місця за тактичним пультом.

– Залишилося півтори години, сер, – промовив він, коли Арчер перервав свій марафон поміж членів екіпажу й обернувся до нього. – Контейнери витримають ще максимум дев’яносто хвилин, сер. Потім я не зможу гарантувати їхньої герметичності. Навіть зараз параметри, які я отримую з датчиків, не відповідають нормі. Занадто великий тиск та зовнішній вплив.
– Вплив! – головний інженер пирхнув, передражнюючи Ріда. – Кажи вже, що вантаж безперервно обстрілює важке каміння. Щастя ще, що він впав на полюсі. Якщо б ці коробки звалилися на екватор, гаплик би був усьому цьому обладнанню за хвилину чи дві. Ці нездари з «Торнхіла» могли б відстрелити вантаж й у напрямку зірки. Звісно, яка їм різниця, де він впаде? Прибуде «Ентерпрайз» і все владнає.
– Але ж то не їхня провина. Система наведення вийшла з ладу, а полагодити реле вони зможуть лише в доці на Юпітері. – Малкольм Рід зробив невдалу спробу вгамувати колегу.
– Дурня, – відмахнувся той від Ріда. – Ми з тобою з такими дрібницями справлялися за іграшки, і без усякого Юпітера. Було б бажання.

Капітан невдоволено хитнув головою. Чарльз Такер Третій був його другом і найталановитішим інженером усього Зоряного флоту. Але відчуття ситуації у нього ніколи не було. Ось і зараз, замість того, щоб надихати екіпаж, він чубився з офіцером безпеки, витрачав дорогоцінні хвилини, чудово розуміючи, що все одно доведеться щось вигадувати задля спасіння тих надцінних контейнерів із секретним обладнанням флоту.

– Досить, Тріп! – гримнув він. – Нам нема коли бавитися, треба щось робити. У тебе є якісь пропозиції?

Тріп щільно зціпив губи, як робив завжди, коли змушений був виправляти помилки недосвідчених енсінів з інженерного підрозділу. Ніс його легенько загострився, і Арчер зрозумів – ще секунда й командер Такер порушить субординацію прямо на містку.

– Перепрошую, – рульовий енсін Мейвізер несміливо підняв руку, немов школяр. – А чому ми не можемо перенести контейнери за допомогою транспортатору?

Інженер Такер закотив очі.

– Бо ці кляті контейнери постійно рухаються. Ба, більше! Рухаються вони хаотично, і ми не можемо точно виокремити їхній сигнал.
– А може… – Рід нерішуче глянув на Такера, потім перевів погляд на капітана, який знову припинив міряти кроками місток і уважно глянув на свого офіцера. – Може, спробуємо трохи розширити зону переносу? Ну, захопимо трохи ґрунту і каміння, яка різниця?
– Вулканські вчені категорично проти того, щоб транспортатор використовували в такий спосіб, – подала голос Т’пол. – З точки зору безпеки, це – нераціонально. Ми не знаємо, які загрози можуть містити ці породи.
– Але пропозиція цікава, – Арчер наблизився до Малкольма і Тріпа, глянув на монітор, на якому миготіли три зелені позначки. – Ми постійно беремо проби ґрунту в різних куточках квадранту, ізолюємо їх і вивчаємо в лабораторії. Не бачу суттєвої різниці.
– Розмір власне контейнерів складає шість кубічних метрів, – відповіла Т’пол, – якщо ми зробимо захват хоча б двох метрів з кожного боку, що дійсно теоретично дасть нам можливість провести перенос, до цього об’єму треба додати ще вісім кубічних метрів. Загалом – чотирнадцять. Як ви збираєтесь їх ізолювати?
– А якщо брати їх по одному за раз? – запитав капітан. Було видно, що ідея Малкольма прийшлася йому до вподоби, і він не збирався так просто від неї відмовлятися. – Ізолюємо третій бокс на палубі «сім» і зробимо його місцем карантину. А ґрунт, каміння та все інше відправлятимемо назад.
– Слушна думка, – кивнув Тріп. – Звичайно, треба буде кинути туди пару модулів з транспортаторної, та ще комусь сидіти весь час у тому боксі, спостерігати, чи все гаразд. Але, гадаю, це не проблема.
– І в разі чогось непередбаченого той, хто буде чатувати, зможе відстрелити бокс від корабля, – підхопив Малкольм Рід, якого завжди, в першу чергу, цікавила безпека. – Капітан, ви дозволите мені бути спостерігачем?

Арчер нарешті посміхнувся і схвально кивнув. Він завжди вірив у свій екіпаж, і той ніколи його не підводив.

– То як, субкомандер? Спробуємо цей іноваційний метод? Чи будемо покірно спостерігати, як цінне обладнання перетворюється на мотлох?
– Моя думка незмінна, капітан. Це ризиковано, – промовила Т’пол спокійно. Вона зробила те, що мала зробити, але якщо капітан прийняв рішення, – вона була готова виконувати наказ.

~

Температура в третьому боксі була нестерпна. Навіть у скафандрі Малкольм відчував, що потроху перетворюється на барбекю. Але Тріп наполіг на тому, що контейнери повинні були охолоджуватися поступово, інакше це могло погано позначитись на вантажі. Адже захисний термостійкий шар, нанесений на поверхню металу, від занадто довгого перебування на негостинній планеті потоншав до критичного значення. І те, що було в контейнерах, могло не витримати швидкої зміни температур.

– Третій! – гукнув Тріп, показуючи рукою, щоб Малкольм відійшов вбік. – Обережно, приймаємо!

Рід ледве встиг відскочити до стіни, біля якої порався командер Такер, пересуваючи важелі на пульті транспортатору. На тому місці, де мить тому тупцював офіцер безпеки, в ореолі дрібного брунатного пилу матеріалізувався великий сріблястий контейнер. Справжній дощ з піску, якоїсь невизначеної дрібноти та каміння різного розміру, кольору і форми просипався на металеву палубу, заколотив по стінах та скафандрах офіцерів.

– Нічого собі! – вигукнув Тріп, зачаровано дивлячись на те, як витанцьовує перед ним інопланетне мікроторнадо. – Цього разу щось занадто багато зачепили.
– Відправляймо все це буйство назад, – промимрив Малкольм в мікрофон, отримавши відчутного удару під дих добрячим каменем.

Удар був не те щоб дуже сильним, але настільки влучним, що Рід ледве втримався на ногах. В очах його відчайдушно миготіли червоні вогники. Малкольм закліпав повіками, як вчили його на практичному курсі з екстремальних ситуацій – раз в секунду, щоб хоч трохи розвиднілось.

–Що… що це в біса таке? – навіть спотворений крізь спікер навушника голос Тріпа звучав зацікавлено й збуджено.

Продовжуючи методично кліпати очима раз на секунду, Малкольм озирнувся на напарника. Той, в свою чергу, дивився прямо на нього, показуючи рукою на палубу просто перед ним. Камінь, який нещодавно так влучно вибив подих з офіцера безпеки «Ентерпрайзу», лежав собі на металевій підлозі боксу номер три і тихенько помахував якимось відростком, дуже схожим на гострий півметровий колінчастий хвіст.

– Відправляй це назад, – Рід вже не мимрив, навпаки, голос його звучав голосно й рішуче. – Все разом, Тріп. Негайно.
– Почекай, Малкольме, – інженер вже стояв поруч, простягаючи руку до загадкового каменя з хвостом. – Дивись, яка в нього структура. Це ж просто диво, немов кам’яне пір’я. Ми б могли залишити його собі…
– Ми не можемо, – Рід перехопив його руку за декілька сантиметрів від об’єкту, який раптом почав легенько вібрувати. – По-перше, це небезпечно для нас, а по-друге, якщо воно живе, ми не зможемо убезпечити його. Воно помре.
– Зробимо йому барокамеру з підігрівом, – продовжував наполягати Тріп, тягнучи руки. – Це ж справжнє наукове відкриття. Флокс буде в захваті, а Т’пол,мабуть, розлютиться, як чорт, бо її дорогоцінні вулканські вчені знають не все на світі, – він весело засміявся. – Я візьму…
– Тріп, ні!

Якщо б Малкольм не чекав цього, він би не встиг. Але він був досвідченим та аж занадто пунктуальним щодо правил й інструкцій. Інструкція ж була однозначною – будь-який об’єкт вважається небезпечним доти, доки не доведено зворотнє. Тож Малкольм Рід встиг відкинути Тріпа від живого каменю, який вже націлив свій «хвіст» інженеру просто в груди. Гострий, як жало сюрікена, кінцевий суглоб «хвоста» потвори розпоров рукав скафандра Ріда, немов папір, і увіп’явся в зап’ястя. Різкий біль збив Малкольма з ніг. Падаючи на розпечену палубу боксу, він тільки й встиг подумати, що руці, мабуть, хана, і провалився в густу червону темряву.

~

– Ні в якому разі, – лікар Флокс рішуче захитав головою, відсікаючи всі доводи, що наводив йому інженер Такер протягом цілої доби. – Ви туди не зайдете ні за яких обставин.
– Але, лікарю, – не вгамовувався той, намагаючись відтіснити кремезного денобуланця хоча б від віконця з броньованим склом, аби на свої очі побачити Малкольма Ріда, що вже більш як п’ятнадцять годин знаходився в найміцнішій ізоляційній камері корабля, – це все ще наш Малкольм. Ви ж чули його, він може контролювати себе.
– Є ж правила, командер Такер, – Флокс виразно подивився на Тріпа. – Якщо ви пригадаєте, з чого все це почалося, то зрозумієте – я не впущу вас туди, навіть маючи безпосередній наказ капітана. Тут моя зона відповідальності, і я кажу вам, що лейтенант Рід зостанеться в ізоляції, поки я не знайду хоча б якесь пояснення його стану.

Тріпу все ж таки вдалося продертися до вікна. Крізь товсте, злегка тоноване скло він побачив Малкольма, що сидів на голій підлозі, зовсім без одягу. У кутку неподалік валялося обгоріле ганчір’я – колишня форма офіцера безпеки і дві ковдри, які видали постраждалому для того, щоб вмоститися зручніше в камері. Розслаблена поза Ріда свідчила про те, що принаймні зараз почувався він добре. Тріп зітхнув з полегшенням – криза явно минула. Адже коли він бачив Малкольма востаннє, той кидався на стіни і волав, вимагаючи відчинити двері та звільнити від людей прохід до третього боксу.

Звичайно, нікуди його не випустили, бо третій бокс було опечатано відразу ж після інциденту. Разом з контейнерами й усіма трофеями, які прихопили з планети. Капітан не дозволив Тріпу навіть спробувати відіслати той мотлох назад, бо вважав, що він може знадобитися лікарю Флоксу для аналізів.

– Ми повинні зробити все, щоб допомогти Малкольму! – Арчер був налаштований дуже рішуче.

Рід витягнув руку, мабуть, ту, в яку поцілив проклятий камінь, і притиснув її до підлоги камери. Зроблена з адвентіуму – найновішого термостійкого сплаву, вона витримувала екстремально високу температуру й ніколи не міняла своїх властивостей навіть при трьохстах градусах за Цельсієм. Але зараз, під долонею Малкольма, вона несподівано розжарилася до червоного кольору і зробилася напрочуд пластичною. Рід легко встромив в підлогу пальці, поворушив ними і витягнув назовні, потім обережно розгладив поверхню, і підлога під його рукою здобула первісний охайний вигляд.

Робив він це з такою спокійною грацією, що Тріп замилувався його тренованою постаттю і точністю рухів. Коли ж Малкольм моргнув до нього, дивлячись просто у вічі, інженер Такер навіть почервонів. Лише трішечки. Бо ситуація була аж надто сумною, щоби він міг дозволити своїм думкам вийти з-під контролю.

– От бачиш, Тріп, – голос Малкольма звучав зовсім звично й спокійно, чутливі мікрофони і підсилювач дозволяли їм спілкуватися без зайвої напруги легенів, – я вже можу це контролювати й більше не бешкетуватиму і не спалюватиму одягу. Може, принесеш що-небудь накинути? Бо щось мені ніяково сидіти тут голяка під вашим пильним оком.
– Та ти й без одягу нівроку, – пожартував Такер, і Рід засміявся своїм трохи стриманим сміхом.
– Коли ви востаннє відчували напад жару? – встряв у бесіду Флокс. Він також із цікавістю спостерігав за витівками Ріда з адвентіумом.
– Напади припинились, лікарю. Я почуваюся просто чудово. Можна мені якусь одежину?
– Мені потрібно буде зробити аналіз структури ваших клітин, лейтенанте. Може, він щось підкаже. А поки що прийміть оту заспокійливу мікстуру, яку ви так наполегливо жбурляли протягом усього цього часу. Нам вже потрібно йти, командер, – звернувся Флокс до Тріпа і повернув до виходу.
– Так, лікарю, я зараз, – відповів той Флоксові у спину.
– Принеси мені хоча б штани, – зашепотів Малкольм тихенько. – Бо це просто нестерпно звертатися до капітана з голим задом.
– Та добре вже, мовчи, – промовив Тріп, побоюючись, що Флокс може повернутися будь-якої миті. – Принесу я тобі щось. Ти давай, слухай лікаря, і все буде добре.

Рід дивився, як зникає за дверима інженер Такер, і посмішка його швидко танула. Можливо, все ще й буде добре, друже. Ти тільки вертайся скоріш, бо часу вже практично не залишилося.

~

Капітан Джон Арчер вдивлявся у великий еліпсоїдний об’єкт, що займав більшу частину великого екрану рубки. Об’єкт з’явився несподівано і звідти, звідки його аж ніяк не очікували. Величезна кам’яна брила, вся посічена й покромсана, наблизилася до корабля на небезпечну відстань в три милі й завмерла, зберігаючи дистанцію незмінною.

– Ви певні, Т’пол, що він прибув від планети?
– Дані ясно вказують на це, – субкомандер схилилася над своїм пультом, щось перевірила й додала. – Ніяких сумнівів щодо цього, капітан.
– Але ж планета не придатна для життя. Це не може бути результатом якогось виверження?
– Навряд чи якийсь вулкан здатен запустити на орбіту бодай маленький камінець, не кажучи вже про багатотонну брилу. Крім того, ніякий вулкан не в змозі регулювати швидкість цієї брили під час польоту і керувати її маневрами.

Навіть за таких обставин Арчер би оцінив іронію вулканки, якби хоча б на мить припустив, що вона до неї здатна.

– Добре, тоді будемо виходити з припущення, що це – корабель розумних істот. Можливо, вони проводили дослідження цієї планети, а ми чомусь не помітили їх. Вам знайомий цей тип судна?
– Це не судно, капітане, – відповіла Т’пол. – Сканери фіксують кристалічну структуру не тільки на поверхні, але й в усій товщі об’єкту.

– Хай там що, ми спробуємо. Хоші, – звернувся він до офіцера зв’язку, – відкрийте канал.

Хоші Сато кивнула, підтверджуючи, що канал зв’язку відкритий.

– Говорить капітан земного корабля «Ентерпрайз» Джонатан Арчер, – почав капітан, рухаючись містком. – Ми знаходимося тут з мирною місією. Будь ласка, назвіть себе.

Відповіді не надійшло. Замість неї брила завібрувала й несподівано почала обертатися навколо себе. Спочатку повільно, а потім все швидше і швидше. На великому екрані було чудово видно, як від її поверхні почали відриватися шматки різного розміру та ваги, і як всі вони полетіли в бік корабля.

– Підняти захисні екрани! – вигукнув Арчер.
– Екрани піднято, сер!

Мейвізер зреагував миттєво, але відстань до агресивного об’єкта була дуже мала. І хоча більша частина великих каменів не долетіла до корабля, по обшивці судна заколотило, немов «Ентерпрайз» потрапив під рясний метеоритний дощ.

– Порушена герметичність трьох складських боксів на палубах «три» і «вісім», – рівним голосом доповіла Т’пол. – Ізолюємо.
– Воно не зупиняється, – Арчер вказав на екран, де брила продовжувала вібрувати і обертатися, відриваючи від себе все більші й більші шматки. Шматки ці якимось дивом спрямовувались у бік «Ентерпрайзу» і нікуди більше.
– Надходять дивні дані з палуб «чотири», «п’ять», «шість» і «сім», сер, – навіть зараз тон вулканки був незворушний. – Температура у коридорах цих палуб коливається в межах п’ятдесяти градусів за Цельсієм.
– Що?!

Арчер підбіг до пульту Т’пол й вирячився на екран сканеру. Екраном, дійсно, пересувалася температурна аномалія. І її шлях, позначений сканерами, йшов від ізоляційного боксу, в якому утримували постраждалого Малкольма Ріда, й аж до самісінького третього складського боксу палуби «сім», куди той самий Малкольм Рід так несамовито поривався учора.

– Т’пол, ви – зі мною до медвідсіку. Місток ваш, Мейвізер. Тримайте екрани на найбільшій потужності й готуйте торпеди. Але стріляти тільки за моєю командою.
– Слухаюсь, сер!

~

– Приніс? – Рід визирнув у віконце.
– Ось твої штани, – потрусив Тріп перед броньованим склом вінтажними синіми джинсами Малкольма. – Ти певен, що тобі не потрібна ще хоча б майка?
– Не потрібна, – швидко посміхнувся Рід. – Скоро зрозумієш. Давай-но їх сюди.

Тріп спробував відчинити засув, що замикав маленькі дверцята, крізь які Малкольму доставляли в бокс ліки і речі, але той не відчинявся. Здавалося, він був намертво приварений до дверей.

– Ну, чого забарився, давай скоріш, – почув він нетерплячий голос лейтенанта.
– Засув застряг.
– Так відчини двері, – буркнув Малкольм. – Зараз прийде Флокс і зовсім вижене тебе звідси. Ще й по голові надає. А я так і залишусь голяка.

Тріп вагався лише мить, адже Малкольм, все ж таки, був його другом. Він швидко набрав універсальний код, який мав знати головний інженер корабля на випадок непередбачуваної ситуації, і про який лікар Флокс навіть не здогадувався.

Щойно двері відчинилися, Малкольм підскочив до Такера і висмикнув штани у нього із рук.

– Гарна робота, – промовив він і додав пошепки, – вибачай, приятелю.

Тріп не встиг навіть подумати, за що міг вибачатися Рід, як той обійняв його за плечі і поцілував глибоко й гаряче. Навіть занадто гаряче, майнула думка за мить до того, як Чарльз Такер Третій відключився.

Він ніс непритомного Тріпа на руках, щосили притискаючи його до грудей і намагаючись не спалити собі джинси. Тіло інженера Такера пекло вогнем, крутилося й пручалося, але Малкольм знав, що принаймні зараз той нічого не відчуває. Мине не менш як півгодини, перш ніж до нього почне повертатися свідомість. І до того часу їм вкрай потрібно дістатися до клятої палуби «сім», до третього боксу, де Тріп так необачно спробував погратися із невідомим об’єктом з розпеченої планети.

~

Корабель трясло, немов він потрапив у велетенський барабан, який відчайдушно гамселив невідомий космічний циклоп. Брила час від часу відривала від себе все більші шматки, посилала їх до корабля, а потім забирала назад і поглинала поверхнею.

– Вона не зменшується, сер, – доповів Мейвізер по інтеркому. – Екрани ще тримають, але слабшають.
– Скільки у нас часу? – Арчер стояв біля заблокованих зсередини дверей третього боксу, за якими знаходилися вантажні контейнери, інопланетний матеріал і два члени його екіпажу в незрозумілому стані.
– Може, хвилин зо двадцять–тридцять, сер. Потім, гадаю, екрани відмовлять, і нам потрібно буде стріляти.
– Зрозуміло, – відповів капітан. – Тримайтеся і пам’ятайте, стріляти — лише за наказом. Ми ще не знаємо з чим маємо справу. Кінець зв’язку.

Т’пол, що поралася біля самих дверей, намагаючись відкрити їх за допомогою лома, перехопила погляд капітана й похитала головою.

– Лейтенанте Рід! – крикнув Арчер, і вкотре вже за вісім минулих хвилин загупав по металевій обшивці дверей складу. – Негайно знизьте температуру до 30 градусів та відчиніть двері. Ситуація вийшла з-під контролю. Я вимагаю від вас здатися просто зараз! Сподіваюсь, інженер Такер не постраждав!
– Перепрошую, капітане, – голос Малкольма з інтеркому звучав плоско й невиразно. – Я не можу знизити температуру, щоб ви увійшли, і не можу випустити інженера Такера. Він потрібен мені тут. Дайте нам декілька хвилин.
– У нас нема ані секунди, Рід! За півгодини або ми розтрощимо ту потвору, або вона нас знищить. Ви хоч розумієте це?!
– Я розумів це ще учора, коли просив вас пустити мене сюди, сер. Але ж мене не слухали.

Арчер ляснув долонею по металу:

– Добре, лейтенант. Я вас слухаю зараз. І якщо ви бодай щось знаєте, робіть що-небудь. Тільки швидко.

~

Тріп прийшов до тями, відчуваючи під боком щось металеве і ребристе. Сріблястий контейнер з поверхні К832-II, засипаний пилом і різноманітним камінням, нагадав йому про все, що відбулося тут і в ізоляторі. Він підняв голову й озирнувся. Неподалік від нього сидів Малкольм, поплескував долонею по незвичайному каменю з «пір’ям» і постукував по підлозі кулаком. Колінчастий «хвіст» потвори виписував хитромудрі вензелі, але не атакував Ріда. Навпаки, Тріп дивним чином зрозумів, що камінь чимось дуже задоволений. Раптом «хвіст» напружився і вказав у напрямку інженера. Такер завмер, побоюючись водночас і за себе, і за Малкольма, який був набагато ближче до істоти. Так, тепер Тріп відчував це чітко і ясно. Це була розумна істота, висмикнута їхньою технологією в інший світ, у вороже середовище. І щоб вижити та повернутися до своїх, вона була вимушена діяти, змінювати це середовище на свою користь.

– Як почуваєшся, друже? – Рід дивився на нього трохи стривожено.
– Наче мене щось висмоктало зсередини, – зітхнув Такер, підводячись з підлоги.
– Вибач, Тріп, – Малкольм винувато посміхнувся. – Ти був мені дуже потрібен, а вмовити тебе словами я вже не встигав.
– То вирішив вмовити мене поцілунком? До речі, непоганим, – пожартував той. – Але я, все одно не розумію, що сталося? І як, в біса, ми можемо тут знаходитися за такої температури? Ми повинні були вже сто разів перетворитися на вугілля – він глянув на термометр, що показував трохи менше ста градусів за Цельсієм.
– Це все біофізика, друже. Я сам на ній не дуже розуміюсь, може, Флокс пізніше пояснить. Але це створіння щось зробило з моїм метаболізмом, коли штрикнуло мене в руку. Мій організм ніби такий самий. В усякому разі, я не відчуваю, що перетворився на маленького зеленого монстра. Але ж ти сам бачиш, тепер він діє набагато ефективніше. Мабуть, це і врятувало мені життя, коли скафандр було розрізано. А я, здається, зробив те саме із тобою. Мені дуже не хотілося кусати тебе, то вирішив так…
– Нормально вирішив, – махнув рукою Тріп. – Але чи довго ми так протримаємося? Це ж дико виснажує.
– Ну, в тебе гарантовано є шістнадцять годин. Стільки протримався я. А про себе не знаю. Та якщо ми не поквапимося і не відправимо цю істоту назад на планету, це може бути неважливо. Її родичі зроблять з нашого судна м’якеньку металеву тирсу.

Тільки тепер Такер звернув увагу на те, що корабель здригається. Поштовхи ставали рідшими, але дедалі сильнішими.

– Це вони там гамселять?
– Воно. Це тільки авангард. Будуть ще. І набагато більші.
– Звідки ти знаєш? – здивувався Тріп.
– Поки ти тут валявся, я з ним порозумівся. Ну, як зміг, звичайно. Я ж не Хоші, все-таки.

Такер почухав потилицю. Зрозумівши задачу, він одразу почав розмірковувати, що треба зробити.

– Рід! – з інтеркома пролунав вкрай стурбований голос капітана, – Що там у вас відбувається?
– Інженер Такер прийшов до тями, сер! Ми зараз почнемо.
– Покваптеся, Рід. Ми на межі.
– Джон, – звернувся до капітана Такер. – Нам потрібно буде відключити захисні екрани. Без цього нам тую тварюку на планету не спустити. Екрани діють в обидва боки і не дозволять нам скористатися транспортатором.
– Тобі там зовсім мізки засмажило? Вона ж нас змете!
– Не змете, якщо встигнемо зробити все за тридцять секунд, поки вона збирається із силами. Це наш єдиний шанс.
– Чому це єдиний? Ми ще можемо випробувати на ній наші торпеди.
– То Малкольм тобі не розповів? Ця штука тут не одна. На всіх у нас торпед не вистачить.
– Крім того, – зауважив Рід, який пильно стежив за дискусією офіцерів, – вони живі, сер. Може, і не настільки розвинені, як ми, але чутливі й надзвичайні. І трохи володіють телепатією, сер. Ви й самі у цьому змогли б пересвідчитися, якби був час.

«Ентерпрайз» сильно здригнувся, перериваючи їхню бесіду.

– Ну, добре, Тріп, – погодився капітан. – Вимикаємо екрани за твоєю командою.

Отримавши дозвіл, Такер рвонув до модулів транспортатору, швидко перевіряючи налаштування й показники. Малкольм зостався з кам’яною істотою, заспокоюючи її.

– Ти певен, що вона тут одна?– запитав Тріп задля проформи. Він і сам якось знав, що істота була тут сама. Мабуть, діяла ота дурна телепатія.
– Ти знаєш відповідь, Тріп.
– Хочу впоратися за раз, – підморгнув Такер Ріду й мало не впав, такий страшний поштовх прокотився кораблем, – У бік, Малкольм!

Малкольм Рід відкотився від каменю, показуючи рукою, що все гаразд.

– Зараз, Джон! – заволав Тріп, сподіваючись, що Арчер чує його.

Тріп бачив, як тремтіли його пальці, коли він пересував важелі транспортуючого модулю, бачив, як поволі розчиняється в просторі колінчастий «хвіст» істоти.

– Ну, що там? – допитував капітан, – Можемо піднімати екрани?
– Ще трохи, заждіть, – мовив Такер, дивлячись на дивний малюнок брунатного «пір’я», що танув на його очах.
– Десять секунд до удару, Тріп! Дев’ять! Вісім! Сім! Шість!
– Можна! – гукнув інженер Такер. – Вже можна, – додав він зовсім тихо і глянув на Малкольма, що сидів біля сріблястого ребристого контейнеру, замислено дивлячись на місце, де хвилину тому вихляло колінчастим «хвостом» загадкове інопланетне створіння.

Тепер на металевій палубі боксу нічого не було. Порожньо. Навіть пил, що його притягли разом з контейнером з планети, повернувся туди, де йому і місце. Тріп зітхнув і почовгав було до термостату, щоб знизити температуру, та й застиг, не дійшовши до стіни. Тільки зараз він помітив, що був зовсім голий.

~

– …поціливши вам у руку, воно якимось чином змінило вид зв’язків ваших клітин на π-електронні.Це підвищило вашу… м-м-м теплостійкість і дозволило вижити при тій, будемо казати, аж занадто високій температурі.

Лікар Флокс походжав перед лейтенантом Рідом і головним інженером Такером, що сиділи перед ним в самій білизні та слухали цю захоплюючу лекцію, ані слова не розуміючи. Тим не менш, вони старанно кивали в потрібних, як їм здавалося, місцях, зважаючи на те, що десять хвилин тому денобуланець витяг їх обох зі своєї електрокоригуючої капсули цілком здоровими й нормальними.

– А що сталося зі мною, лікарю? – спитав Тріп, явно отримуючи задоволення від збентеженого вигляду Малкольма.
– Приблизно те ж саме. Тільки спосіб, так би мовити, «перезарядження» ваших клітин був менш радикальним. І, можливо, більш приємним. Піду принесу ваш одяг, джентльмени.

Флокс махнув рукою і вийшов. Чарльз Такер Третій тільки й зміг, що почервоніти і крякнути, а Малкольм Рід посміхнувся собі під ніс і тихенько прошепотів Тріпу просто в ухо:

– Але ж погодься, було гаряче.


@темы: Чумацький шлях 2015, Фик, PG-13

URL
Комментарии
2015-07-02 в 22:56 

mila007
Running on air
torchinca, ура, перша робота по Ентерпрайзу!! :crzfan: Круто! :vict:

2015-07-07 в 23:25 

torchinca
Спасибо за то, что воспользовались нашими каменными календарями
mila007, дякую :)

2015-07-12 в 23:33 

Лавушка
Go. Be great! (с)
torchinca, це справді був цікавий експеримент, отримала задоволення :red:

2015-07-12 в 23:40 

torchinca
Спасибо за то, что воспользовались нашими каменными календарями
Luvyshka, :squeeze: твоя підтримка дуже мені допомогла.

2015-07-12 в 23:43 

Лавушка
Go. Be great! (с)
torchinca, мені було приємно :kiss:

2015-07-12 в 23:47 

torchinca
Спасибо за то, что воспользовались нашими каменными календарями
   

Чумацький Шлях

главная