БОНУС. Чумацький шлях

[ukrtrek]

Назва: Чумацький шлях
Автор:  MIlena Econ
Всесвіт: Star Trek: Alternate Original Series, AU
Рейтинг: G (через кілька лайливих слів рейтинг підвищувати не буду, Котляревський одобряє)
Жанр: джен, гумор, пригоди
Персонажі: намагалась по всім ніжно проїхатись підводою
Розмір: 1 354 слова
Відмова від прав: Канонічні герої – Родденберрі, а українська історія – українському народові
Стислий зміст: Зоряна ніч та чумацька мажа серед степу
Примітка: написано на Перший фестиваль української фанатської творчості “Чумацький шлях”

Широкий степ обійняла ніч. Зоряне покривало, виткане шовковими синіми нитками з гаптованим куділлям небесних овець-хмаринок, опустилось на втомлену літньою спекою землю. Лиш з заходу самий кінчик неба палав багрянцем, наче головешка, витягнута з купальського багаття та кинута на скелястий гранітний берег річки. Безкрайніми полями панував нині буйний вітер та тремтливі зорі, що ніби п’ятнадцятирічні дівчата, підморгували та одразу ховалися за бабусину спідницю.
- Буря буде, - пробуркотів дід та смачно причмокнув люлькою у роті, а потім переметнув її на бік рота, щоб нерозбірливо, але душевно затягнути своєї улюбленої:
- Ой чий то кінь стоїть,
Що сива гривонька?..
- Кірк стоїть?! – з ящика мажі (чумацький віз) виглянув чубатий хлопчина, лупнув блакитними оченятами, та перемайнув через борта на передок до старого. – Розкажи про полковника Кірка! Та про його першу сотню, що під виглядом чумаків через Ханство пройшли до самого Бахчисарая!
- Тьху ти, холєра, хто йому про того Кірка розпатякав? Вуса висмикну та позад чуба смальцем приліплю, - буркотів дід з потайною смішинкою в зелених очах.
- Ну розкажи! – заканючив парубок, виблискуючи посмішкою. Знає, малий кочет, що дід не встоє перед тою його посмішкою. Ніхто не встоє. От чортеня!
- Та слухай вже, - випустивши хмарку диму, здався старий. Зелені, трошки тьмяні від прожитого віку, очі спалахнули спогадами. Яскравими, живими, дорогими постатями та рідними душами.
- Кірк був козацького роду. Це виднілося в його статурі, жилистій, стрункій, трохи вертлявій та гнучкій. В синіх, як небо після полудня, очах, з проблисками чортячої хитринки. В обличчі, на якому залишила свій відбиток ВОЛЯ та СИЛА, та поцілувала в пухлі вуста ВДАЧА. Сонячного кольору блискучий чуб був таким довгим, що навіть солом'яний бриль не допомагав. А нахабне, як його господар, волося стирчало та самим кінчиком, ніби бісовим хвостиком, топорщилося на потилиці. От, як вхопиш його за той кінчик, як відтаскаєш за милу душу та по потилиці додаси… Аж легше стає опісля його вибриків!
Оповідник крекнув та струсив прогорілий тютюн.
- Спок був попом. Ото справжнісіньким попом! Стриженим під церковний горщик, навчаний різками в самому Києві, син посла польського, як про нього подейкували, та ніколи при ньому не споминали. Хлопчина всього добився сам, обравши за вітчизну Україну, неньчину рідну землю, відмовившись навчатися в Кракові та наслідувати батькове ймення. Закінчивши Києво-Могилянську Академію, за протекторатом гетьмана Сагайдачного, він пішов на Січ, бо ж українська кров не водиця, в глухих стінах не втримаєш. Так ото поглянеш, наче сама стриманість, а як до бою дійде, ой-ей! Де той його спокійний норов та смиренність?! Самий вулкан розбурханий! Сили мав багато та з розумом її ділив в тілі.
Дід чомусь посміхнувся, хитро блимнув на парубка та поважно відкинувся на передку.
- Поміж сотні тої ще був Леонард такий собі. Леонард був німець. Здоровий чолов’яга, потасканий вже життям по світу, з втомленими зеленими очима. Вигнаний відьмою-жінкою з власного дому, він пішов, куди ноги несли, та прийшов до війська Запорожського. Сильні руки однаково добре тримали шаблю та пістоль, а потім дбайливо зшивали товаришу шкіру на нутро під смачну лайку на трьох мовах. Крутого норову був чолов'яга, та щирішого друга а всілісінькому світі не знайти!
Дід крекнув та додав:
- Та й взагалі, коли треба було стусона дати по пустій макітрі Кірка, то тут вже Леонард був перший в лікарських методах. Спеціаліст, яких мало. І по шиї, і по сраці, і по вкотре зламаним ребрам. Багато куди мозок Кірка міг сховатися, та Леонард завжди його знаходив та на місце з хірургічною точністю управляв.
Парубок широко посміхнувся та потер потилицю, якій, ой, як часто-густо діставалося від дідової руки, що охолоджувала голову та обігрівала серце.
- О! Скотті! – згадав старий. - Монтгомері був англійський лицар. Як його занесло так далеко від дому він не міг згадати сорок вісім років, та останні вісім не надто вже й поривався. Очунявшого під порогом фортеці файного чолов'ягу в дивній червоній спідниці без білизни прихистили добрі люди, потім навчили по-людськи балакати, співати, курити люльку та воювати шаблюкою. Пити Скотті й сам умів. А ще умів Скотті будь який механізм ладнати та нове додавати. Чи то пістоля вдосконалить, чи то підводі п'яте колесо причепить, чи то перед кобилою вудлика з морквиною повісить. Слухалось його залізо та дерево, прислухався камінь, повинувався порох. А яку горілку він робив з усякого лайна! Боже мій! Та одну чарку тої гидоти в себе впхнеш, то Москву видно, чортам в пеклі привіти шлеш, а потім отямишся під лавкою вранці та наче знову на світ народився.
- А бабця Нійота?
- Нійота була мавританкою. Говірливою та ладною дівкою, яка сама прийшла на Січ по пригоди та подвиги. Босими ногами прийшла, брудними від земель всенької Європи та рідної Африки. Багато мов знала, багато звичаїв тримала в голові, чимало цікавого могла сказати нахабному чолов'язі с надто довгими руками. Любили її за ласкаве слово та м'яке серденько, вправні руки, крутий норов та казковий голос.
Змовкши на мить, набрав повні груди свіжого повітря, та ніжно-ніжно проспівав самому степу безкрайньому, що ще пам’ятав легку поступ сміливої жінки:
- Цвіте терен, цвіте терен,
а цвіт опадає…
Хто з любов'ю не знається,
Той горя не знає…
Останні слова забрав вітер кудись далеко-далеко, де лежить спечена сонцем Мавританія.
- О! Ще Пашка! Паша то москаль. Справжній москалик з кудрявою чубиною та блакитними впертими оченятами, що свято вірили в те, що горілку, шаблю та пістоль придумали в Новгороді, сало вперше зрізали зі свині в Ростові, а занюхувати такий натюрморт молодою цибулею почали при дворі цариці Катерини. Він міг не тільки послати до дідька на пиріжки, а ще й маршрута прокласти через Кудикину гору та грядочки з помідорами Бабці Яги. Талановитий хлопчина, палко любив зорі, а найлібше йому на них дивилося з українського степу безмежного, під скрип сідла, чи старого возу. Через день-два до його куреня доїдемо. От, відпочинемо!
А там і Хікару певно вже. Сулу наш татарченя. Чи то турченя. Чи то нінзя. Ніхто не знає, хто то такі нінзі, але Хікару міг років надцять тому з верещанням дикого степового кота стрибнути до самої стелі та зняти звідти в'язанку печериць, а потім ще й вберегти голову та спину від коромисла бабці Полі. А міг допомогли Галі зібрати яблука… з землі… опісля доброго стусана по деревині. А міг розполовинити супостата своєю національною шаблюкою швидше, ніж чорт через голкове вушко скоче. І запам'ятай, якщо серед ночі через село мчиться віз з трьома кіньми під лемент «Кій-йа-йа-йааааа!», то це Сулу Крістінці, Чаплинковій дочці, романтичний вечір проводить. А може ханських вивідачів на південь женуть…
Старий замовк, задивившись на небо, чмокнув люлькою, розпалюючи нову міру тютюну та пускаючи до неба ще одну хмарку. Колеса привітно заскрипіли до дощаного настилу містка, а той і відповів поважним гуркотом та стоном. Від мосту ріка розливалася широким плесом до самого неба. В тихій воді теж світили зорі, бігли хмари та нагострив роги молоденький місяць щоб позадиратись до втомлених волів.
- Діду-у-у, а розкажи ж ще як вони наших визволяли та додому в мішках з сіллю привезли, а в темницях лишили по самі вінця гі…
- Та трясучка тебе візьми! Ти що думаєш, що вся сотня ніченькою темною в ханський каземат справу робила?
- А люди говорять…
- Сотня стільки сала не вперіщить щоб потім ті ями залляти, - дід скривився невдоволено та потім посмішка запалахкотіла в самому кутку його губ. – То просто Кірк не міг не залишити по собі згадки. Поки Скотті з Чеховим розраховували де в міській каналізації найслабше місце, а ми зі Споком брали в полон гарем місцевого бея, той чортяка вмовляв улюблену дружину бея… хм…
- Діду Леонард, а на що вмовляв?
- От вернемося до Збаража, запитаєш в бабки, на що її дід твій вмовляв! Сорок років разом, а він все ті обіцянки не виконав та кожної річниці по хребтині оглоблею має стусанів. Холлллєра.
Місяць набикувався в небі та пішов задирати сонце за небокраєм, зорі геть розпустилися без поводиря та замиготіли ще жвавіше, а вітер віяв травами, гуляв полем, примушував кланятись йому буйними головами-цвітами до самої матінки-землі.
- А от було, що потрапили ми в немилість до батька-отамана, та відправив він нас на Кудикину гору, відьмі в дупу, на самий край світу, шукати нові племена та країни, нести слово козацьке туди, куди не ступала нога людини та підкова кобили. І мандрували ми всею сотнею цілісіньких п'ять років…
Парубок прихилив голову до дідова плеча та тихенько посапував, заколисаний байками, як у дитинстві.
- Спи, козак… Спи, малий, та рости отаманом.