The paragon of lame (c)
Назва: Надто особиста інформація
Автори: Finkay та Die Glocke
Бета: Эльфена
Всесвіт: Star Trek Reboot
Рейтинг: PG
Жанр: пригоди, ненав'язливий слеш
Пари: Маккой/Чехов, натяки на Кірк/Спок
Розмір: ~5700 слів
Відмова від прав: відмовляємося
Стислий зміст: якщо одного разу Маккою вдасться заглянути на п'ятнадцять років уперед, що несподівано нового зможе він дізнатися про своє майбутнє?
Примітка: написано на Перший фестиваль української фанатської творчості «Чумацький шлях»
— Ваші пальці, доктор, — сипло видихнув Чехов і сильніше прогнувся в попереку.
— Будуть переламані в двох місцях кожен, якщо ви, енсіне, зараз упустите цю панель, — так само сипло прохрипів Маккой у якості попередження.
Павло згідно кивнув і сильніше уперся плечем у виступ біля самісінького краю кришки. Ця панель важила, напевно, більше сотні фунтів, але Чехов не мав вибору або можливості помінятися з кимось місцями.
Часу не вистачало катастрофічно, і температура в збройовому відсіку піднімалася занадто швидко. Повітря, яким вони дихали, того й гляди погрожувало спалити легені. Доктор був мокрий мов хлющ, сорочка просочилася потом, а пальці зісковзували з металевих гвинтів, на які він накручував ламкі троси проводів. Руки у Чехова теж спітніли, і попередження доктора тримати міцніше було не зайвим. Йому не хотілося приєднатися до Скотті на лаві запасних.
— Блоки С3 і Р7 налаштовані. Що далі, містере Скотт? — крикнув у бік комунікатора на стіні Павло та помотав головою з боку в бік, безрезультатно намагаючись скинути пасма, які прилипали до мокрих скронь і щік.
— Потрібно поміняти Р6 і А7 місцями, — чітко визначив завдання інженер і трохи винувато побажав: — Тримайтеся там!
— Виживемо — поголюся налисо, — пообіцяв усім присутнім Чехов. І майже відразу його перебив капітан на сусідній лінії.
— Покваптеся. Кораблі літар знову з'явилися на радарах.
— Не підганяй, Джиме, — гаркнув лікар і сплюнув у кут кімнати — навіть ковтати в цьому пеклі ставало все складніше. — Я, чорт забирай, лікар, а не механік. І не моя провина, що у нас сталася ця рекогносцировка, внаслідок якої половина інженерів у лазареті, а я, замість того щоб їх латати, колупаюся в проводах.
— Це ювелірна робота, а у вас дивовижні руки, — із захопленням у голосі зізнався Скотті. — А я в гіпсових накладках ще півтори години не зможу нічого зробити, доки не зростуться переломи.
— У нас немає півтори години, — перебив їх Кірк. — Дві хвилини, Боунсе. У тебе і твоїх рук є рівно дві хвилини, щоб нас врятувати.
— Три з половиною, якщо вони не відновили свій правий двигун повністю, — заперечив пошепки Чехов.
Маккой накрутив ще один гвинт і витер енсінові лоб рукавом форми. Той швидко заморгав, струшуючи вологу з вій.
— Дякую.
— З вас чашка вашого чудового чаю з травами, якщо ми виживемо.
— Першим ділом, сер, — клятвено запевнив Маккоя Чехов. — Далі, містере Скотт.
— С8 і Т2. О4 і N2. D5 і...
Доктору вдалося переналаштувати ці чортові гармати, ще не адаптовані для земних кораблів, коли «Ентерпрайз» прийняла на свій борт другий ворожий залп. Жара в камері вже давно перевалила за середній показник пустелі Сахара в гарну погоду, тому коли Маккой нарешті витягнув руки з надр панелі, він, не вагаючись, провів спітнілими долонями прямо по холошам формених штанів. Чехов же з подихом полегшення випустив панель із зведених судомою напруги пальців.
Пластик кришки впав на місце зі звучним гуркотом. І в той же момент підлога збройового відсіку здригнулася. Люмінесцентно-жовтий спалах проскочив змійкою по стінах, і доктор відчув, як щось майже насильно позбавляє його зв'язку з реальністю. Його свідомість відключилася ще до зустрічі тіла з підлогою.
* * *
Маккой опритомнів у тиші й темряві. Навколо нього мірними жовтими й зеленими лампочками горіли клавіші на панелі — і тільки. Ніякої червоної сирени бойової готовності, ніякого шуму, ніяких голосів. Він навіть подумав, що, може, оглухнув.
— Дезоксирибонуклеїнова кислота, — як мантру, проторохтів доктор. Голос у нього був сиплий, але він цілком себе чув.
Наступним пунктом програми була перевірка стану кінцівок. Судячи з болю в усьому тілі, все було при ньому і у відносному порядку — біль був не гострий, як від травми, а ниючий, як після довгого лежання на підлозі.
Маккой зі стогоном підвівся, моргнув кілька разів, поки очі звикали до темряви, і спробував відновити в пам'яті недавні події. Напад літар, криза в збройовому відсіку, «я, чорт забирай, лікар, а не механік», спалах... і добридень, темрява. Чи добрий вечір? Ляд його розбере.
Втім, темрява як раз-таки піддавалася логічному поясненню: схоже, просто не встигли відновити енергопостачання в збройовому відсіку. А ось чому його залишили лежати на підлозі без свідомості і спокійнісінько вирушили займатися своїми справами — це було питання куди більш нагальне.
Намацавши тумблер інтеркома, доктор перевів його в положення «Вмк.» і пробурчав звичне «Маккой — лазарету»: він розсудив, що на містку зараз може бути й не до нього, а в лазареті обов'язково хто-небудь знайдеться. Але динамік відповів йому гробовим мовчанням.
— Чортівня якась, — вилаявся Маккой. Голос усе ще звучав якось незвично, але це як раз-таки було не дивно: усілякою гидотою вони встигли надихатися чимало.
Схоже, корабель добряче потріпало. Але чому Маккоя кинули напризволяще, все одно було незрозуміло. На щастя, для таких випадків у доктора було універсальне правило: у будь-якій незрозумілої ситуації вирушай у лазарет. Вдома, як то кажуть, і стіни гріють.
У коридорах корабля панувала таємнича напівтемрява і підозріла порожнеча. «Половина в лазареті, половина на містку або в інженерному», — придумав доктор логічне пояснення, яке, якщо його проаналізувати, було не таким вже й логічним. Але Маккой вирішив не аналізувати, щоб не панікувати завчасно.
Не панікувати в нього вийшло дві з половиною хвилини — рівно стільки займав шлях від збройового відсіку до лазарету. Переступивши його поріг, доктор наче прикипів до місця: у лазареті не було нікого — ані поранених, ані персоналу, навіть жодного трупа під ряденцем.
Опинившись у такій ситуації, годиться сказати: «Я сплю, і мені це сниться» і якомога сильніше себе вщипнути. Маккой щипати себе не став (у нього досі все тіло ламало), замість цього він рішуче підійшов до комп'ютера, хоча був впевнений, що комп'ютерна мережа не працює так само, як освітлення та зв'язок.
Всупереч його очікуванням, монітор засяяв м'яким світлом і видав звичний екран входу в систему.
— Ну, хоча б щось працює, — пробурмотів Маккой з полегшенням та ввів логін і пароль.
— Користувач із таким ім'ям у системі відсутній, — ввічливо повідомив комп'ютер.
— Та що ж ти... Гаразд, спробуємо так.
З цими словами Маккой ввів універсальний логін для старших офіцерів. Він просто не міг не спрацювати.
— Користувач із таким ім'ям у системі відсутній, — повторив комп'ютер (як здалося лікарю, з легким глузуванням).
І ось тут логічні пояснення у Маккоя закінчилися. Залишилися лише варіанти «сон», «марення» і «мене викрали інопланетяни і для вивчення поведінкових реакцій достовірно відтворили інтер'єр «Ентерпрайз» (по правді кажучи, останнє пояснення було цілком логічним, але таке вже траплялося з Джимом, а в одну річку, як відомо, двічі не ввійдеш).
— Боунсе, ось ти де. Так і знав, що варто залишити тебе на хоча б на хвилинку — і ти побіжиш до лазарету.
Голос, що пролунав за спиною доктора, безперечно належав Джиму Кірку. Величезним зусиллям волі Маккой змусив себе обернутися. У дверях дійсно маячила постать капітана Кірка — от тільки щось у капітані було не так. Можливо, надмірно широкий тулуб або занадто глибокі тіні, що залягли під очима. У напівтемряві Боунс не міг зрозуміти, що саме.
— Кепсько виглядаєш, Джиме, — видавив він із себе просто для того, щоб сказати хоч щось.
— Це ти мені як лікар говориш або як друг? — усміхнувся Кірк, стоячи проти світла і загороджуючи собою весь прохід.
— А є різниця? — буркнув Маккой, який перестав зображати соляний стовп і тепер нервово проходжувався порожнім лазаретом туди-сюди. — Де всі?
— На містку. Ну, окрім Скотті. Він ще раз перевіряє налаштування, які ми відключили минулого разу.
Боунс завмер на півкроку, усвідомивши, що не може вловити хід думок Кірка.
— Хто пустив Скотті в інженерний? Вже пройшло півтори години? І...
Саме на цьому «і» капітан Джим Кірк зробив широкий крок уперед і постав перед доктором в усій своїй красі так, що Маккой ледь не підстрибнув на місці. Кірк змінився з їхньої останньої зустрічі занадто сильно, особливо це було помітно в ширині його статури та зморшках, що з'явилися на ще недавно молодому обличчі.
— Джиме, що з тобою? Що сталося? — заторохтів, наче папуга, доктор.
— Все чудово, — непевно махнув рукою капітан, відступаючи назад під натиском уваги Боунса. — Ну, а пару кілограм можна не брати до уваги, поки з тиском у мене все гаразд, адже так?
— У тебе тиск завжди в нормі, — автоматично заперечив Маккой; медичну картку капітана він знав напам'ять від палітурки до палітурки. — Але що сталося? Це вірус? Опромінення?
Маккой потягнувся за трикодером, але кишеня виявилася порожньою.
— Це старість, друже, — посміхнувся Кірк і по-дружньому поплескав доктора по плечу, немов даючи зрозуміти, що оцінив дотепність жарту. — Пігулок від неї все ще не винайшли.
Боунс спробував перехопити руку Джима (раптом те, що з ним сталося, передається через дотик) і завмер, наче громом ударений. Його рука. Він не впізнавав свою руку: сірувата, наче пергамент, покрита пігментними плямами і покарбована канавками зморшок.
Не слухаючи бадьоре патякання капітана, доктор кинувся до бічного стелажа і, розкривши його, встромив погляд у своє відображення в дзеркальній поверхні. Із дзеркала дивився на себе він сам, який анітрохи не змінився за останні декілька годин. Маккой перевів погляд на руки, потім знову на дзеркало. Зробивши так ще кілька разів, він зрозумів, що проблема не в руках і не в дзеркалі, а... в чому?
Віруси, опромінення та інші фактори, що викликають прискорене старіння, він відкинув відразу — судячи з поведінки Джима, старіння було цілком природним. Та й відображення в дзеркалі ці теорії не пояснювали. Але на вірусах й опроміненні версії Боунса закінчувалися, а це означало, що доведеться застосувати важку артилерію.
Доктор зітхнув, відвів погляд від дзеркала, розвернувся до Джима і сказав:
— Ненавиджу це говорити, але нам потрібен Спок.
Ледь побачивши Спока, Боунс зрозумів, що ситуація ще більш заплутана, ніж йому здавалося: вулканець виглядав так само, як і завжди. Джим при цьому, як і п'ять хвилин тому, виглядав на два десятки років старше, ніж потрібно, а як у цей момент виглядав він сам, Маккой ще й досі не з'ясував.
Вислухавши трохи плутану розповідь доктора про те, що трапилося — починаючи з атаки літар і закінчуючи зустріччю з постарілим Джимом у лазареті — Спок задав йому лише одне питання:
— Який зараз рік, доктор Маккой?
— 2260, звичайно ж, — пробурчав Леонард.
Джим видав химерний звук, щось середнє між здивованим вигуком і смішком, і Боунс зрозумів, що відповів неправильно.
— Здається, ми знову влипнули, — констатував Кірк з погано прихованим задоволенням. Нестандартні ситуації викликали в нього нездорову реакцію: те, що нормальні люди вважали приводом для занепокоєння, для Джима було мало не святом.
— Зараз 2275 рік, докторе Маккой, — безпристрасно повідомив Спок і потягнувся за трикодером.
— Невже амнезія, — приречено пробурмотів Боунс. — Один удар головою — і прощавайте п'ятнадцять років спогадів. Джим, на борту хоч хтось з медиків є, крім мене? Сестра Чепел?
— Ти хотів сказати, доктор Чепел? — уточнив Кірк; нездоровий ентузіазм у його голосі швидко змінився занепокоєнням.
— Доктор Че... Ну треба ж. Що далі, то гірше.
— Не поспішайте з висновками, доктор, — застеріг його Спок. Він відкалібрував трикодер і тепер кружляв навколо Маккоя, поступово звужуючи радіус. Трикодер скаженів, ніби лічильник Гейгера на звалищі радіоактивних відходів, і нервував Боунса ще сильніше, ніж Спок з його кружлянням.
— Що ви там заміряєте, Спок? — невдоволено поцікавився Маккой.
— Рівень тахіонів.
— Тахіонів? — зацікавлено запитав Кірк, підійшов до Спока і заглянув у екран трикодера.
— Тахіонів, Джим.
— Ти вважаєш?..
— Так, з великою часткою ймовірності...
— Ну звичайно ж!
Доктор спостерігав цей обмін репліками з легким подивом: і коли ці двоє встигли порозумітися так добре, що тепер хіба що речення один за одним не закінчують? «Очевидно, в останні п'ятнадцять років», — тут же сама собою прийшла понура відповідь.
— А можна з цього місця детальніше? — попросив Маккой. — Я лікар, а не фахівець з квантової фізики.
— Тахіони — це субатомні частинки, що рухаються із швидкістю, більшою за швидкість світла у вакуумі, — почав віщати Спок. — Вони є, зокрема, побічним продуктом темпоральних спотворень...
— Коротше кажучи, — перебив його Джим. — Тут явно замішані часові аномалії.
Трикодер на підтвердження його слів несамовито заверещав.
— Споку, та вимкніть ви цю штуку! — не витримав Маккой. — Добре, припустимо, я потрапив із свого теперішнього у ваше теперішнє, тобто з вашого минулого у своє майбутнє... загалом, з 2260 в 2275 рік. Але як я це зробив?
— А ось це нам і доведеться з'ясувати, — у голос Кірка повертався ентузіазм.
— Ну так давайте з'ясовувати! Підключайте научників — Чехова ось можна ще покликати, він же в нас геній, нехай застосовує свій геніальний мозок за призначенням, — розійшовся доктор.
— Боунсе, — несподівано м'яко промовив Джим, — научників немає на борту. Як і Чехова.
Маккой недовірливо перевів погляд з людини на вулканця.
— Що ви мені хочете цим сказати?
— «Ентерпрайз» — це музей, — трохи сумно посміхнувся другові Кірк. — Ну, спочатку вона, звичайно, була навчальним центром: тут проходили практику, моделювали військові битви й цілі місії.
— Але корабель занадто застарів для таких цілей, — як завжди стримано доповнив капітана Спок. Однак це незвичайно емоційне «занадто» не могло не залишитися без уваги Маккоя. Що ж, мабуть, за п'ятнадцять років і вулканця можна навчити новим трюкам. — Сьогодні проходять останні налагодження системи життєзабезпечення, і через десять-дванадцять годин автономне живлення «Ентерпрайз» буде вимкнено.
— Але вона буде музеєм. Ніякої переробки в якості вторинної сировини. Це буде плавучий пам'ятник, як Статуя Свободи, — запевнив Маккоя Кірк. — Так що ти зможеш приводити сюди дітей.
Доктор автоматично кивнув і завмер. Втім, Спок теж помітив, що капітан бовкнув зайвого.
— Яких дітей? — не даючи Кирку зробити вигляд, що він нічого такого не казав, запитав Маккой. — Чи ти говориш про моїх онуків?
Доктор подумав про Джоанну. Його дівчинці має бути зараз дев'ятнадцять або близько того. Зарано для власної сім'ї. Невже він не спробував вплинути на її раптове рішення? Він мріяв, що вона займеться наукою. Не медициною, звичайно, але біохімією чи молекулярною анатомією.
— Розумієш, — почав здалеку Кірк і, до здивування обох, був перебитий вулканцем.
— Дана інформація, Леонард, може вплинути на твої рішення в минулому і тим самим змінити майбутнє. Глобальний історичний процес — величина постійна, але твоє життя...
— Ти точно хочеш знати, що станеться? Що станеться з тобою? З нами? — запитав у нього Кірк.
І Маккой задумався. Його рішення було двогострим: з одного боку, його підштовхувала цікавість, з іншого — зупиняв страх. Це було питання більш складного порядку, ніж вибір між галоперидолом і бенперидолом для хворого на нервові розлади. На кону стояло його власне життя. Доля. Майбутнє. А якщо йому не сподобається хід подій цих п'ятнадцяти років? А якщо він буде знати про ймовірну загрозу? Невже не намагатиметься їй запобігти?
Напевно, тому він і поставив найабсурдніше за своєю інформативністю питання:
— І як, я щасливий?
Кірк і Спок здивовано переглянулися. У них явно були заготовлені інші відповіді.
— Думаю, так, — невпевнено почав капітан. — Принаймні ти посміхаєшся частіше, ніж у перший рік нашої місії. І буркотиш рідше.
Вулканец згідно кивнув.
— А служба? Я залишив Зоряний Флот? Або все ще витрачаю нерви на членів якого-небудь екіпажу?
— У тебе своя практика, Леонард, — не вдаючись у подробиці, відповів Спок.
— На Землі, — навіщось уточнив Кірк.
Але, незважаючи на обережні питання доктора і короткі відповіді його товаришів по службі (вже колишніх), напруження ставало все відчутнішим.
— І все ж, що за діти? — не витримав Маккой.
Джим зітхнув і запитливо подивився на Спока. Спок ледь помітно знизав плечима. Маккой дивився на них і не міг зрозуміти, що його нервує більше — власні несподівані зміни в особистому житті або здатність до невербального спілкування, яка, судячи з усього, розвинулася в цих двох. А ще пару років тому Спок душив Кірка на консолі! Ну, або сімнадцять років тому — це як подивитися.
— Я покажу йому фотографії, — вирішив, нарешті, Джим і, побачивши підняту брову Спока, квапливо додав: — Тільки дітей! Його... м-м-м... партнера показувати не буду.
Ретельно підібране Джимом ґендерно нейтральне слово «партнер» залишилося без уваги Маккоя — його набагато сильніше тривожило слово «діти» у множині. Тому що «діти» — це як мінімум двоє. Може, звичайно, Джим порахував Джоанну, але Боунс у цьому сумнівався.
Леонард дуже любив Джоанну, але не любив дітей «узагалі», тому заводити другу дитину ніколи не планував. І якщо в його житті з'явилася людина, що змусила його змінити це рішення, напевно, це була дуже особлива людина.
Маккой очікував, що Спок почне читати лекцію про неприпустимість розголошення інформації, володіння якою може призвести до часових спотворень, але той лише мовчки протягнув Джиму падд. «Ну ось, зараз ще з'ясується, що я завів акаунти в соціальних мережах і викладаю туди сімейні фотографії», — похмуро подумав Боунс.
— Дивися, — Кірк знайшов потрібну фотографію та передав падд Маккою, — ось вони.
Дітей на фотографії було троє: Джоанна, якій на вигляд було років шістнадцять, і хлопчик з дівчинкою — чи то двійнята, чи погодки, але явно з дуже невеликою різницею у віці. На Джоанну її молодші брат з сестрою не були схожі анітрішечки. Втім, можна було пояснити це тим, що Джоанна була більше схожа на матір, ніж на батька. Можна було б, якщо б ці діти були хоча б трішки схожі на Маккоя. Але, скільки Боунс не вдивлявся, він не міг знайти жодної спільної риси.
— Це не мої діти, — впевнено сказав він, глибоко в душі все ще сподіваючись, що це сон, марення або розіграш. Хоча складно уявити собі Спока, що бере участь у подібного роду розіграшах. Будь-яких розіграшах, якщо вже про це зайшла мова.
— Біологічно — ні, — пояснив Джим.
— Тобто на момент нашої зустрічі у неї вже були діти? — уточнив Маккой. — Або... Ні, тільки не кажи мені, що ми їх усиновили.
— Ви скористалися послугами сурогатної матері... — почав було Кірк.
— Джиме! — застережливо вигукнув Спок, але було вже пізно.
— У такому разі біологічно діти все одно повинні бути моїми, — сказав Боунс. — Якщо тільки не...
Винуватий погляд Джима і осудливий — Спока красномовніше за будь-які слова дали Маккою зрозуміти, що його здогад не так вже й абсурдний.
— Боунсе...
— Стоп! — гаркнув Маккой, а потім додав уже спокійніше: — Ні. Не хочу зараз про це говорити. Скотті на кораблі, так? Сподіваюся, він пити за п'ятнадцять років не припинив?
Як з'ясувалося, пити Скотті не припинив, але кількість споживаного алкоголю помітно зменшив. Вік був уже не той, щоб дудлити з горла віскі та відчувати себе вранці як огірок. Втім, роки не зглянулись над головним інженером (тобто колишнім головним інженером) так само, як і над Кірком: на скронях з'явилася сивина, навколо рота — зморшки, а плечі злегка горбилися. Лікаря, що зазирнув до нього, Скотті зустрів з таким ентузіазмом, ніби вони не бачилися роками. З одного боку, формально все так і було, з іншого — може бути, вони і справді зараз рідко зустрічаються.
— Як там Пашка? Розібрався з тим проектом з колонізації системи у хвості Медузи? — замість нейтральних розмов про погоду з порога ошелешив його інженер й тієї ж миті дістав звідкись з внутрішньої кишені добре знайому доктору флягу. Маккой трохи спохмурнів. «Пашка»? Це він мав на увазі Чехова?
— Не маю уявлення, — зізнався Леонард і, доки Скотті щиро дивувався прогалинам у його знаннях, додав: — У нас виникла проблема.
Інженер миттєво підбадьорився, немов черговий медик, що почув ургентний дзвінок, і навіть плечі розпрямив.
— Щось трапилося з дітьми?
Саме в цей момент доктора наздогнали Спок і Кірк, останній відразу почав подавати Скотті якісь умовні сигнали, замахав руками й роздув щоки.
— Не з дітьми? — перепитав приголомшений інженер. Кірк знову замахав руками. — З Чеховим поки дітей не було? Чи не з Чеховим?
Нарешті Спок зглянувся на всіх присутніх і розставив усе на свої місця.
— З дітьми все гаразд, і з Чеховим також. Однак я б попрохав утриматися від коментарів, доки я не повідомлю про проблему, що виникла.
Скотті демонстративно закрив рота та уважно подивився на вулканця. Втім, Кірк не зміг змовчати й почав першим.
— Перед тобою Боунс часу 2260. Тобто до всього того... ну, ти розумієш, — Кірк по-змовницьки підморгнув. Скотті, варто віддати належне його кмітливості, капітана зрозумів. — Як він потрапив сюди — невідомо. Проте сталося це якраз після нападу літар. Їх першого нападу, я маю на увазі.
— Це коли відскочило кріплення внутрішньої вентиляції й перебило мені руки так, що я цілу добу ходив з гіпсом, як повстала мумія?
— Чому це добу? — обурився доктор, який сам цей гіпс йому й накладав. — Дві години максимум.
— Давайте обійдемося без додаткової інформації, що може вплинути на подальші рішення доктора, — вклинився до діалогу Спок.
— Та тому що ти ... — почав було пошепки Скотті, але Кірк голосно на нього шикнув.
— Без спойлерів, Скотті! Та й тобі, Боунсе, краще утримаються від уточнюючих запитань. Не вводь у спокусу просвітити тебе.
Обидва присоромлені чоловіки в мовчанні розійшлися по різним сторонам та зайняли очікувальну позицію біля стіни.
Маккой був здивований, хоч і не показав цього. Коли він помітив, що Спок та Кірк знюхались за ці роки, це було несподівано. Але, напевно, варто було відразу враховувати й те, що за цей час наймолодший капітан Зоряного Флоту повинен був подорослішати. І стати справжнім лідером. Ну, з усіма наслідками.
— У кого є припущення щодо того, як Леонард міг опинитися тут? — запитав по суті Спок, якого анітрохи не збентежив спалах командного гонору Джима.
— Ні найменшого, — похитав головою Скотті. — Тоді все закінчилося... успішно. А зараз на «Ентерпрайз» зовсім немає якогось небезпечного обладнання, що б могло продерти таку дірку в часі. До речі, мені от цікаво, а де тоді наш лiкар. Не ображайся, Леонарде.
— Анітрохи, — запевнив інженера Маккой.
— Логічно припустити, що він зараз знаходиться в 2260 році, — припустив Спок. — Однак існує також імовірність...
— Яку ми озвучувати не будемо, — швидко перебив його Кірк. — Давайте працювати з найбільш правдоподібною версією.
Розповідати Боунсу, що його версію з майбутнього з невеликою, але все-таки існуючою ймовірністю розщепило на тахіони, і вона тепер розсіяна в безмежному космічному просторі, Джим не збирався, тому хотів зосередитися на виграшних сценаріях, у яких вони не тільки відправляли Боунса-з-минулого назад в 2260 рік, а й повертали свого лікаря. Бажано цілим і неушкодженим — тому що з розгніваним Чеховим справи не хотілося мати нікому. Навіть одному з найбільш заслужених капітанів Зоряного Флоту.
— А він там нічого не накоїть? — з підозрою запитав Маккой. Судячи з уривків інформації, які він встиг отримати, від його майбутнього «я» можна було чекати чого завгодно.
— Про нього не турбуйся, — подав голос Скотті. Він вже встиг заховати флягу, узяв у руки падд та щось зосереджено у ньому підраховував. — Думаю, він навіть не скаже їм... нам, — виправився він, — що прибув з майбутнього. Тому що ніхто з нас про це переміщення в часі не пам'ятає. Та й не до нього там буде три дні, допоки з літарами не підпишуть мирну угоду.
— Я гадав, мир їх не цікавить, — здивувався Боунс.
— Доба в гіпсі, — багатозначно відповів Скотті, ніби ця туманна фраза все пояснювала.
— Скотті, ну годі вже, а? — попросив Джим, втомлений застосуванням командного голосу. — Боунс вже знає більше, ніж варто було б. Потрібно зосередитися на тому, як відправити його назад, поки його перебування тут не викликало колапс просторово-часового континууму.
Фразу «колапс просторово-часового континууму» Кірк виголосив з явним знанням справи — Маккой сумнівався, що його Джим знає, що це таке, та здатний сказати ці слова з першого разу без зупинки.
— Якщо дозволиш, Джиме, — втрутився Спок, — у мене є теорія. Оскільки на кораблі в даний момент відсутня якесь нове обладнання, здатне викликати часові викривлення, причину необхідно шукати в минулому.
— У 2260 такі викривлення могло викликати якесь обладнання з корабля літар, — задумливо сказав Скотті. — Або якесь обладнання, яке ми застосовували проти літар. Я тоді нашвидкоруч стільки всього спорудив з трофейних запчастин, що потім три місяці розбирався, що це таке і яким дивом воно працює. Але чому тоді Маккоя закинуло саме в цей рік?
— Одна й та сама точка в просторі, — відповів Спок. — «Ентерпрайз» зараз знаходиться в тому ж секторі, що й п'ятнадцять років тому.
— А чому ми знаходимося в тому ж секторі? — поцікавився Маккой. — Чому не на земній орбіті?
— Ця мирна угода буда однією з найбільших заслуг команди «Ентерпрайз», — пояснив Джим. — Керівництво вирішило таким чином увіковічити корабель. Окрім того, тільки «Ентерпрайз» на земній орбіті й не вистачало, зараз там і без неї не проштовхнешся.
— З цим я можу працювати, — радісно вклинився Скотті. — Тільки знадобиться допомога. Занадто багато інформації потрібно піднімати з архівів, а комп'ютерна система зараз працює менш ніж в одну десяту потужності.
— Ми зі Споком тобі допоможемо.
— І я можу допомогти, — зголосився Маккой, відчувши, що залишається за бортом.
— Погана ідея, — похитав головою Джим. — Там інформація, яку тобі знати не слід.
— Тобто моя доля — просто сидіти і чекати, допоки ви вигадаєте, як повернути мене назад?
Спок та Скотті синхронно кивнули.
— Слухай, — сяйнула раптом думка у Скотті, — а давай я тобі поки дам планшет, який мене Паша прохав Світлані передати. Там нічого надзвичайного не завантажено, тільки декілька ігор та пара книжок. Хоч час згаєш.
— Скотті! — хором обурилися Кірк та Спок.
В іншій ситуації доктор, напевно, захопився б багатством емоційних відтінків, які з віком придбав голос вулканця, але зараз його значно більше цікавило, чому інженер раз у раз згадує Чехова. Однак більше питань Маккой задавати не ризикував. Від гріха подалі.
Читати сучасну белетристику Леонард не мав ані бажання, ані настрою. Він взагалі не був шанувальником художньої літератури. Нескінченні томи медичних посібників та енциклопедій за роки студентства та пізнішої перекваліфікації вже в Академії витіснили з нього всю любов до такого марного проведення часу. Тим більше, що за гарною книгою рано чи пізно знімуть фільм. Можливо, також гарний.
Тому сидів Маккой на самоті біля одного з інженерних відсіків і запекло гортав туди-сюди фотографії. Роздивитися їх з усіма подробицями він встиг за перші двадцять хвилин — кадрів було не так багато. Якщо відкинути мальовничі пейзажі місячних гаваней та декілька до болю знайомих панорам Джорджії, то залишалося й того менше — знімків тридцять. Там були діти, він сам і дехто з команди «Ентерпрайз». Втім, були й зовсім незнайомі йому люди. І не тільки люди.
На одному з кадрів світловолосу дівчинку, Світлану, хитав на колінах літній андоріанець. Його шкіра майже зливалася за кольором з його волоссям, але це не заважало йому захоплено показувати дівчинці козу та дозволяти їй тягнути себе за біле пасмо. На інших фотографіях був Джим, що катав уже не маленьку Джоанну на шиї. Ще кілька портретних знімків — та й усе. Негусто та абсолютно не пізнавально.
Декілька разів з надр корабля до нього повертався Скотті, але майже відразу зникав. Нічого відповідного під опис «щось-здатне-зажбурнути-Маккоя-на-п'ятнадцять-рокiв-уперед» йому не траплялося. Але якщо інженер доктора лише засмучував, то Кірк разом зi Споком його відверто лякали. Вони з'являлися, як пара сіамських близнюків, і так само синхронно зникали. Та що найстрашніше — мовчали. Маккой формату 2260 ще не був звичний до таких фокусів з боку свого капітана. А той, вочевидь, опанував велике таїнство телепатії та безсоромно застосовував його на вулканцеві. Або ж...
Та цю думку, що закралася йому в голову, Маккой намагався загнати якнайдалі. Через стільки років всяке могло трапитися, але швидше, як кажуть, воша чхне, аніж Спок вирішиться пов'язати своє життя з Кірком. Хоча, звичайно, чим чорт не жартує.
Зі стану страхітливих одкровень Леонарда вивів комунікатор. Точніше падд. Зараз це був єдиний пристрій, а не два, як раніше. Він надривно зайшовся сопілкою, і Маккой несподівано виявив, що внаслідок хитання по кораблю його колишніх колег цього разу йому дістався чужий падд. У верхньому кутку замерехтіла іконка виклику з лаконічним підписом «Чехов».
Леонард хотів відповісти, але потім передумав. Щось підказувало йому, що до цієї розмови він ще не готовий. Знати більше, ніж йому належало, він дійсно побоювався. Зрештою, п'ятнадцять років по тому вони всі будуть живі та начебто щасливі, так до чого квапити події?
Падд ще раз свиснув та перемкнувся на автовідповідач.
«Це Джеймс Тиберій Кірк. На жаль, у цю саму мить я не можу вам відповісти. Будь ласка, залиште повідомлення після звукового сигналу».
Падд видав гидкий протяглий писк. Напевно, зараз виклик ще можна було скинути, але як — Маккой не мав жодного уявлення. Вирішивши, що затискати вуха руками якось безглуздо, зрештою він дозволив собі послухати повідомлення.
«Привіт, Джиме!»
Голос Чехова з віком став трохи нижчий, а російський акцент хоч не зник зовсім, але помітно послабшав. До капітана енсін («Колишнiй енсін», — подумки виправив себе Леонард) звернувся на ім'я — мабуть, за минулі роки вони встигли перепнути межу «начальник-підлеглий» та стати приятелями або навіть друзями?
«Джиме, хай тобі грець, куди ви всі поділися?» — продовжив тим часом Чехов.
Це «Джиме, хай тобі грець» пролунало якось підозріло знайомо, але Маккой не зрозумів, що саме викликало в нього це почуття дежа вю. Насправді з такими самісінькими інтонаціями виражав своє обурення сам Леонард, і Чехов їх перейняв саме в нього. Але власні інтонації у чужому виконанні впізнати важко.
«Леонард обіцяв бути на зв'язку, як тільки з'явиться на «Ентерпрайз», але від нього досі ні слуху, ні духу, комунікатор мовчить, а в тебе цей безглуздий автовідповідач. У вас все гаразд? Ніяких форс-мажорів?»
У голосі Чехова лунало занепокоєння, яке той старанно намагався приховати за безтурботним тоном. В іншій ситуації Маккой, напевно, б не звернув на це уваги, але зараз слухав уважно, намагаючись отримати з монологу Чехова хоч якісь крихти інформації. Цікавість таки перемогла, незважаючи на те, що Леонард старанно намагався переконати себе, що той, хто примножує знання, примножує і скорботу. Зрештою, він же втримався від діалогу з Чеховим, так що навряд чи це повідомлення на автовідповідачі могло стати джерелом доленосних відомостей.
«Або ви там вже зі Скотті зустріч відзначаєте, поки я тут на конференції животію? Майте на увазі, якщо все закінчиться так, як минулого разу, Леонард у мене не тиждень, а місяць буде на канапі у вітальні ночувати. Без права на дострокову амністію».
Чехову вочевидь хотілося бути разом з усіма на «Ентерпрайз», а не на конференції, але Маккой наявності конференції порадів: судячи з того, що він встиг дізнатися, краще йому було з Чеховим не зустрічатись віч-на-віч. Пазл потихеньку починав складатися, але те, що вимальовувалось на ньому, Боунса нервувало.
«Коротше кажучи, нехай Леонард відірветься від своїх мегатермінових справ та зв'яжеться зі мною щодо новин з приводу нової школи для дітей. Це важливо. Чекаю ще годину, і якщо за цей час хтось із вас не вийде на зв'язок — буду смикати Спока, — пригрозив Чехов. — Тому у твоїх, Джиме, інтересах хоча б повідомлення мені скинути, якщо не хочеш приєднатися до клубу тих, хто ночує на канапi. Бувай!»
Падд тринькнув, оповіщаючи, що Чехов відключився, а іконка виклику згасла. Маккой швидким смиканим жестом згорнув вікно месенджера та повернувся до галереї з фотографіями, щоб уважніше вдивитися в знімки Світлани та іншої дитини — хлопчика, чиїм ім'ям він так і не поцікавився.
Потрібних фотографій у галереї, звичайно ж, не виявилося — Маккой зовсім забув, що падди переплуталися, — але згодом знайшлася папка з невиразною назвою «Пікнік». Маючи уявлення про схильність Джима називати папки абияк, Маккой знав, що виявитися в ній могло що завгодно, але, на подив Леонарда, у папці він дійсно побачив фото з якогось пікніка.
Інопланетний ландшафт з сірувато-рожевою травою був йому не знайомий, а от люди на фото — цілком. Він сам (Маккой із задоволенням відзначив, що для своїх майже п'ятдесяти виглядає дуже навіть нічого), Джим, Спок, Чехов та ті ж самі двоє дітей. В обох були сірі очі, а волосся Світлани лежало легкими хвилями — Леонард знав, що з настанням пубертату таке волосся цілком може перетворитися на задиркуваті кучерики-пружинки.
Розглянувши декілька фотографій, Маккой зупинився на одному знімку. На фото Чехов щасливо посміхався, дивлячись прямо в об'єктив, та обіймав дітей. Варто було побачити цих трьох у одному кадрі — і не залишалося ніяких сумнівів у тому, чиї це були діти біологічно — ті ж сірі очі, світле волосся та (Леонард придивився уважніше) розсипані по щоках веснянки.
— Здається, я міцно влучив, — вголос констатував Маккой, повільно поклавши падд на коліна та заблокувавши екран від гріха подалі. «Влучив» — це, звичайно, м'яко було сказано, але запас нецензурних виразів у лікаря до того моменту вичерпався.
Ігнорувати «дзвіночки» далі було неможливо: усе вказувало на те, що в 2075 році Маккой живе з Чеховим на Землі, та не просто живе, а виховує трьох дітей (не варто забувати і про Джоанну). Але в голові це не вкладалося абсолютно. Не тому що Чехов був чоловіком, чи тому що він був молодший — а просто тому, що Леонард не міг уявити собі, як він може відчувати романтичний, сексуальний або який би то не був потяг до енсіна Чехова. Та що там потяг — він навіть його другом себе уявити не міг.
Повірити в те, що в майбутньому між ними проскочить блискавка, яка змусить Маккоя порушити власне табу щодо серйозних стосунків, що з'явилося після розлучення, було дуже складно, та докази були в наявності. Чи все-таки це його перевантажений враженнями мозок робив такі дивні висновки?
«Треба буде все ж таки допитатися у Джима, — вирішив Леонард. — Або хоча б розповісти йому про повідомлення Чехова, доки той не дістався до Спока».
Джим — про вовка промовка — виринув з інженерного без Спока, але з радісною новиною.
— Боунсе, здається, ми зрозуміли, в чому справа.
Маккой трохи затуркано всміхнувся. Але Джим збагнув все з півпогляду.
— Ну, я гадаю, хвилина щоб поговорити в нас ще є?
— Ти навмисно залишив свій падд. Що я мав побачити? — зовсім недоречно прокоментував риторичне питання Кірка Леонард.
— А що ти побачив?
— Чехов виходив на зв'язок.
— Ви розмовляли?
— Ні. Але його повідомлення на автовідповідачі сказало мені більше, ніж було потрібно.
Кірк винувато розвів руками, хоча винуватим він не виглядав.
— Знаєш, я сьогодні цілий день думаю, чому ти ніколи не згадував цей інцидент. Ніколи. Адже це сильно б полегшило тобі життя тоді.
Джим зайняв місце поряд з Маккоєм на ящиках з якимось обладнанням та відібрав у нього падд. Він дивився додолу, а Маккой — на ідеально начищені носи його формених чобіт.
— Я поведу себе як останній засранець. Прости заздалегідь. Але, знаєш, мене завжди дивувало, що ти знав про нас зі Споком, навіть коли я сам не був упевнений і наполовину. Варто мені було зваляти дурня, як ти був поряд. Ти вірив у нас, коли не вірили ми самі. Тепер я розумію, чому. Але не розумію, чому ти не розповів нам, коли... — Кірк замовк, але Маккой зрозумів, що зараз краще не допомагати йому з відповіддю. — З Чеховим буде важко, — нарешті зізнався Кірк. — З нами всіма буде важко. Ми... Ми просто будемо хвилюватися за вас.
— За нього, — вже розуміючи, чого так відчайдушно соромиться Джим, виправив його Маккой.
— Зрозумій, тоді ти був менше всього схожий на того, хто потрібен юному наївному генію. І як капітан корабля я не міг закрити на це очі. Ти мій друг, але...
— Але я сказав... скажу «ні», і ви влаштуєте цькування, — сухо констатував Маккой. Кірк спохмурнів ще більше.
— Вибач.
— Ти ще цього не зробив, — посміхнувся доктор. — А я все одно не відступлю. Хоча зараз до кінця й не розумію, чому.
— Тому що воно того варте. Вони варті: Світлана, Емері, Паша. Повір мені.
Кірк підвівся, хоча й не так спритно, як робив це раніше, та простягнув руку лікарю, що піднявся вслід за ним.
— Прийшов час прощатися. Скотті казав, що в нас не дуже багато часу. Я був радий тебе бачити, друже, та буду чекати тебе на цьому самому місці через п'ятнадцять років.
— Я також.
Маккой готовий був заприсягтися, що Кірк сентиментально пустив сльозу, коли вони обіймалися, стоячи біля поспішно зібраної бойової установки проти літар. Скотті хмуро поплескав його по плечу, а Спок, мабуть, намагаючись сильно не шокувати Леонарда змінами у своїй поведінці, скупо потиснув руку. Щоправда, наостанок він встиг шепнути доктору пару слів про майбутнє і ледь не зруйнував тим самим всесвіт.
— На рахунок три, Леонарде. Один. Два. Три...
* * *
Маккой прокинувся на кушетці в безлюдній залі лазарету. Пекельно боліла голова, шия та вся права сторона тулуба, особливо рука. Схоже, панель, яка на нього завалилася, неслабко його довбонула. Однак зараз були справи й важливіші, ніж плекати бойові рани. Леонард зробив відчайдушну спробу підвестися, але був зупинений голосом звідкись збоку. Справа. Звідти, куди ніяк не міг повернути голови.
— Вам не потрібно на місток. Вам потрібно відпочивати, — м'яко порадив йому Чехов ще дзвінким та, може бути, навіть трохи боязким голосом. — З вуст сестри Чепел лунали діагнози, один другого страшніший, коли вона вас оглядала. І лаялася. Дуже винахідливо. Гадаю, що вам буде не до вподоби слухати її монолог ще раз, але у свідомості.
І замість того щоб відмахнутися, сповзти з ліжка та й помчати на місток на допомогу всім нужденним, Маккой несподівано для себе посміхнувся і слухняно повернув голову на подушку. Він починав здогадуватися, чому Скотті проходить у гіпсі так довго.
Обзорам
Автори: Finkay та Die Glocke
Бета: Эльфена
Всесвіт: Star Trek Reboot
Рейтинг: PG
Жанр: пригоди, ненав'язливий слеш
Пари: Маккой/Чехов, натяки на Кірк/Спок
Розмір: ~5700 слів
Відмова від прав: відмовляємося
Стислий зміст: якщо одного разу Маккою вдасться заглянути на п'ятнадцять років уперед, що несподівано нового зможе він дізнатися про своє майбутнє?
Примітка: написано на Перший фестиваль української фанатської творчості «Чумацький шлях»
— Ваші пальці, доктор, — сипло видихнув Чехов і сильніше прогнувся в попереку.
— Будуть переламані в двох місцях кожен, якщо ви, енсіне, зараз упустите цю панель, — так само сипло прохрипів Маккой у якості попередження.
Павло згідно кивнув і сильніше уперся плечем у виступ біля самісінького краю кришки. Ця панель важила, напевно, більше сотні фунтів, але Чехов не мав вибору або можливості помінятися з кимось місцями.
Часу не вистачало катастрофічно, і температура в збройовому відсіку піднімалася занадто швидко. Повітря, яким вони дихали, того й гляди погрожувало спалити легені. Доктор був мокрий мов хлющ, сорочка просочилася потом, а пальці зісковзували з металевих гвинтів, на які він накручував ламкі троси проводів. Руки у Чехова теж спітніли, і попередження доктора тримати міцніше було не зайвим. Йому не хотілося приєднатися до Скотті на лаві запасних.
— Блоки С3 і Р7 налаштовані. Що далі, містере Скотт? — крикнув у бік комунікатора на стіні Павло та помотав головою з боку в бік, безрезультатно намагаючись скинути пасма, які прилипали до мокрих скронь і щік.
— Потрібно поміняти Р6 і А7 місцями, — чітко визначив завдання інженер і трохи винувато побажав: — Тримайтеся там!
— Виживемо — поголюся налисо, — пообіцяв усім присутнім Чехов. І майже відразу його перебив капітан на сусідній лінії.
— Покваптеся. Кораблі літар знову з'явилися на радарах.
— Не підганяй, Джиме, — гаркнув лікар і сплюнув у кут кімнати — навіть ковтати в цьому пеклі ставало все складніше. — Я, чорт забирай, лікар, а не механік. І не моя провина, що у нас сталася ця рекогносцировка, внаслідок якої половина інженерів у лазареті, а я, замість того щоб їх латати, колупаюся в проводах.
— Це ювелірна робота, а у вас дивовижні руки, — із захопленням у голосі зізнався Скотті. — А я в гіпсових накладках ще півтори години не зможу нічого зробити, доки не зростуться переломи.
— У нас немає півтори години, — перебив їх Кірк. — Дві хвилини, Боунсе. У тебе і твоїх рук є рівно дві хвилини, щоб нас врятувати.
— Три з половиною, якщо вони не відновили свій правий двигун повністю, — заперечив пошепки Чехов.
Маккой накрутив ще один гвинт і витер енсінові лоб рукавом форми. Той швидко заморгав, струшуючи вологу з вій.
— Дякую.
— З вас чашка вашого чудового чаю з травами, якщо ми виживемо.
— Першим ділом, сер, — клятвено запевнив Маккоя Чехов. — Далі, містере Скотт.
— С8 і Т2. О4 і N2. D5 і...
Доктору вдалося переналаштувати ці чортові гармати, ще не адаптовані для земних кораблів, коли «Ентерпрайз» прийняла на свій борт другий ворожий залп. Жара в камері вже давно перевалила за середній показник пустелі Сахара в гарну погоду, тому коли Маккой нарешті витягнув руки з надр панелі, він, не вагаючись, провів спітнілими долонями прямо по холошам формених штанів. Чехов же з подихом полегшення випустив панель із зведених судомою напруги пальців.
Пластик кришки впав на місце зі звучним гуркотом. І в той же момент підлога збройового відсіку здригнулася. Люмінесцентно-жовтий спалах проскочив змійкою по стінах, і доктор відчув, як щось майже насильно позбавляє його зв'язку з реальністю. Його свідомість відключилася ще до зустрічі тіла з підлогою.
* * *
Маккой опритомнів у тиші й темряві. Навколо нього мірними жовтими й зеленими лампочками горіли клавіші на панелі — і тільки. Ніякої червоної сирени бойової готовності, ніякого шуму, ніяких голосів. Він навіть подумав, що, може, оглухнув.
— Дезоксирибонуклеїнова кислота, — як мантру, проторохтів доктор. Голос у нього був сиплий, але він цілком себе чув.
Наступним пунктом програми була перевірка стану кінцівок. Судячи з болю в усьому тілі, все було при ньому і у відносному порядку — біль був не гострий, як від травми, а ниючий, як після довгого лежання на підлозі.
Маккой зі стогоном підвівся, моргнув кілька разів, поки очі звикали до темряви, і спробував відновити в пам'яті недавні події. Напад літар, криза в збройовому відсіку, «я, чорт забирай, лікар, а не механік», спалах... і добридень, темрява. Чи добрий вечір? Ляд його розбере.
Втім, темрява як раз-таки піддавалася логічному поясненню: схоже, просто не встигли відновити енергопостачання в збройовому відсіку. А ось чому його залишили лежати на підлозі без свідомості і спокійнісінько вирушили займатися своїми справами — це було питання куди більш нагальне.
Намацавши тумблер інтеркома, доктор перевів його в положення «Вмк.» і пробурчав звичне «Маккой — лазарету»: він розсудив, що на містку зараз може бути й не до нього, а в лазареті обов'язково хто-небудь знайдеться. Але динамік відповів йому гробовим мовчанням.
— Чортівня якась, — вилаявся Маккой. Голос усе ще звучав якось незвично, але це як раз-таки було не дивно: усілякою гидотою вони встигли надихатися чимало.
Схоже, корабель добряче потріпало. Але чому Маккоя кинули напризволяще, все одно було незрозуміло. На щастя, для таких випадків у доктора було універсальне правило: у будь-якій незрозумілої ситуації вирушай у лазарет. Вдома, як то кажуть, і стіни гріють.
У коридорах корабля панувала таємнича напівтемрява і підозріла порожнеча. «Половина в лазареті, половина на містку або в інженерному», — придумав доктор логічне пояснення, яке, якщо його проаналізувати, було не таким вже й логічним. Але Маккой вирішив не аналізувати, щоб не панікувати завчасно.
Не панікувати в нього вийшло дві з половиною хвилини — рівно стільки займав шлях від збройового відсіку до лазарету. Переступивши його поріг, доктор наче прикипів до місця: у лазареті не було нікого — ані поранених, ані персоналу, навіть жодного трупа під ряденцем.
Опинившись у такій ситуації, годиться сказати: «Я сплю, і мені це сниться» і якомога сильніше себе вщипнути. Маккой щипати себе не став (у нього досі все тіло ламало), замість цього він рішуче підійшов до комп'ютера, хоча був впевнений, що комп'ютерна мережа не працює так само, як освітлення та зв'язок.
Всупереч його очікуванням, монітор засяяв м'яким світлом і видав звичний екран входу в систему.
— Ну, хоча б щось працює, — пробурмотів Маккой з полегшенням та ввів логін і пароль.
— Користувач із таким ім'ям у системі відсутній, — ввічливо повідомив комп'ютер.
— Та що ж ти... Гаразд, спробуємо так.
З цими словами Маккой ввів універсальний логін для старших офіцерів. Він просто не міг не спрацювати.
— Користувач із таким ім'ям у системі відсутній, — повторив комп'ютер (як здалося лікарю, з легким глузуванням).
І ось тут логічні пояснення у Маккоя закінчилися. Залишилися лише варіанти «сон», «марення» і «мене викрали інопланетяни і для вивчення поведінкових реакцій достовірно відтворили інтер'єр «Ентерпрайз» (по правді кажучи, останнє пояснення було цілком логічним, але таке вже траплялося з Джимом, а в одну річку, як відомо, двічі не ввійдеш).
— Боунсе, ось ти де. Так і знав, що варто залишити тебе на хоча б на хвилинку — і ти побіжиш до лазарету.
Голос, що пролунав за спиною доктора, безперечно належав Джиму Кірку. Величезним зусиллям волі Маккой змусив себе обернутися. У дверях дійсно маячила постать капітана Кірка — от тільки щось у капітані було не так. Можливо, надмірно широкий тулуб або занадто глибокі тіні, що залягли під очима. У напівтемряві Боунс не міг зрозуміти, що саме.
— Кепсько виглядаєш, Джиме, — видавив він із себе просто для того, щоб сказати хоч щось.
— Це ти мені як лікар говориш або як друг? — усміхнувся Кірк, стоячи проти світла і загороджуючи собою весь прохід.
— А є різниця? — буркнув Маккой, який перестав зображати соляний стовп і тепер нервово проходжувався порожнім лазаретом туди-сюди. — Де всі?
— На містку. Ну, окрім Скотті. Він ще раз перевіряє налаштування, які ми відключили минулого разу.
Боунс завмер на півкроку, усвідомивши, що не може вловити хід думок Кірка.
— Хто пустив Скотті в інженерний? Вже пройшло півтори години? І...
Саме на цьому «і» капітан Джим Кірк зробив широкий крок уперед і постав перед доктором в усій своїй красі так, що Маккой ледь не підстрибнув на місці. Кірк змінився з їхньої останньої зустрічі занадто сильно, особливо це було помітно в ширині його статури та зморшках, що з'явилися на ще недавно молодому обличчі.
— Джиме, що з тобою? Що сталося? — заторохтів, наче папуга, доктор.
— Все чудово, — непевно махнув рукою капітан, відступаючи назад під натиском уваги Боунса. — Ну, а пару кілограм можна не брати до уваги, поки з тиском у мене все гаразд, адже так?
— У тебе тиск завжди в нормі, — автоматично заперечив Маккой; медичну картку капітана він знав напам'ять від палітурки до палітурки. — Але що сталося? Це вірус? Опромінення?
Маккой потягнувся за трикодером, але кишеня виявилася порожньою.
— Це старість, друже, — посміхнувся Кірк і по-дружньому поплескав доктора по плечу, немов даючи зрозуміти, що оцінив дотепність жарту. — Пігулок від неї все ще не винайшли.
Боунс спробував перехопити руку Джима (раптом те, що з ним сталося, передається через дотик) і завмер, наче громом ударений. Його рука. Він не впізнавав свою руку: сірувата, наче пергамент, покрита пігментними плямами і покарбована канавками зморшок.
Не слухаючи бадьоре патякання капітана, доктор кинувся до бічного стелажа і, розкривши його, встромив погляд у своє відображення в дзеркальній поверхні. Із дзеркала дивився на себе він сам, який анітрохи не змінився за останні декілька годин. Маккой перевів погляд на руки, потім знову на дзеркало. Зробивши так ще кілька разів, він зрозумів, що проблема не в руках і не в дзеркалі, а... в чому?
Віруси, опромінення та інші фактори, що викликають прискорене старіння, він відкинув відразу — судячи з поведінки Джима, старіння було цілком природним. Та й відображення в дзеркалі ці теорії не пояснювали. Але на вірусах й опроміненні версії Боунса закінчувалися, а це означало, що доведеться застосувати важку артилерію.
Доктор зітхнув, відвів погляд від дзеркала, розвернувся до Джима і сказав:
— Ненавиджу це говорити, але нам потрібен Спок.
Ледь побачивши Спока, Боунс зрозумів, що ситуація ще більш заплутана, ніж йому здавалося: вулканець виглядав так само, як і завжди. Джим при цьому, як і п'ять хвилин тому, виглядав на два десятки років старше, ніж потрібно, а як у цей момент виглядав він сам, Маккой ще й досі не з'ясував.
Вислухавши трохи плутану розповідь доктора про те, що трапилося — починаючи з атаки літар і закінчуючи зустріччю з постарілим Джимом у лазареті — Спок задав йому лише одне питання:
— Який зараз рік, доктор Маккой?
— 2260, звичайно ж, — пробурчав Леонард.
Джим видав химерний звук, щось середнє між здивованим вигуком і смішком, і Боунс зрозумів, що відповів неправильно.
— Здається, ми знову влипнули, — констатував Кірк з погано прихованим задоволенням. Нестандартні ситуації викликали в нього нездорову реакцію: те, що нормальні люди вважали приводом для занепокоєння, для Джима було мало не святом.
— Зараз 2275 рік, докторе Маккой, — безпристрасно повідомив Спок і потягнувся за трикодером.
— Невже амнезія, — приречено пробурмотів Боунс. — Один удар головою — і прощавайте п'ятнадцять років спогадів. Джим, на борту хоч хтось з медиків є, крім мене? Сестра Чепел?
— Ти хотів сказати, доктор Чепел? — уточнив Кірк; нездоровий ентузіазм у його голосі швидко змінився занепокоєнням.
— Доктор Че... Ну треба ж. Що далі, то гірше.
— Не поспішайте з висновками, доктор, — застеріг його Спок. Він відкалібрував трикодер і тепер кружляв навколо Маккоя, поступово звужуючи радіус. Трикодер скаженів, ніби лічильник Гейгера на звалищі радіоактивних відходів, і нервував Боунса ще сильніше, ніж Спок з його кружлянням.
— Що ви там заміряєте, Спок? — невдоволено поцікавився Маккой.
— Рівень тахіонів.
— Тахіонів? — зацікавлено запитав Кірк, підійшов до Спока і заглянув у екран трикодера.
— Тахіонів, Джим.
— Ти вважаєш?..
— Так, з великою часткою ймовірності...
— Ну звичайно ж!
Доктор спостерігав цей обмін репліками з легким подивом: і коли ці двоє встигли порозумітися так добре, що тепер хіба що речення один за одним не закінчують? «Очевидно, в останні п'ятнадцять років», — тут же сама собою прийшла понура відповідь.
— А можна з цього місця детальніше? — попросив Маккой. — Я лікар, а не фахівець з квантової фізики.
— Тахіони — це субатомні частинки, що рухаються із швидкістю, більшою за швидкість світла у вакуумі, — почав віщати Спок. — Вони є, зокрема, побічним продуктом темпоральних спотворень...
— Коротше кажучи, — перебив його Джим. — Тут явно замішані часові аномалії.
Трикодер на підтвердження його слів несамовито заверещав.
— Споку, та вимкніть ви цю штуку! — не витримав Маккой. — Добре, припустимо, я потрапив із свого теперішнього у ваше теперішнє, тобто з вашого минулого у своє майбутнє... загалом, з 2260 в 2275 рік. Але як я це зробив?
— А ось це нам і доведеться з'ясувати, — у голос Кірка повертався ентузіазм.
— Ну так давайте з'ясовувати! Підключайте научників — Чехова ось можна ще покликати, він же в нас геній, нехай застосовує свій геніальний мозок за призначенням, — розійшовся доктор.
— Боунсе, — несподівано м'яко промовив Джим, — научників немає на борту. Як і Чехова.
Маккой недовірливо перевів погляд з людини на вулканця.
— Що ви мені хочете цим сказати?
— «Ентерпрайз» — це музей, — трохи сумно посміхнувся другові Кірк. — Ну, спочатку вона, звичайно, була навчальним центром: тут проходили практику, моделювали військові битви й цілі місії.
— Але корабель занадто застарів для таких цілей, — як завжди стримано доповнив капітана Спок. Однак це незвичайно емоційне «занадто» не могло не залишитися без уваги Маккоя. Що ж, мабуть, за п'ятнадцять років і вулканця можна навчити новим трюкам. — Сьогодні проходять останні налагодження системи життєзабезпечення, і через десять-дванадцять годин автономне живлення «Ентерпрайз» буде вимкнено.
— Але вона буде музеєм. Ніякої переробки в якості вторинної сировини. Це буде плавучий пам'ятник, як Статуя Свободи, — запевнив Маккоя Кірк. — Так що ти зможеш приводити сюди дітей.
Доктор автоматично кивнув і завмер. Втім, Спок теж помітив, що капітан бовкнув зайвого.
— Яких дітей? — не даючи Кирку зробити вигляд, що він нічого такого не казав, запитав Маккой. — Чи ти говориш про моїх онуків?
Доктор подумав про Джоанну. Його дівчинці має бути зараз дев'ятнадцять або близько того. Зарано для власної сім'ї. Невже він не спробував вплинути на її раптове рішення? Він мріяв, що вона займеться наукою. Не медициною, звичайно, але біохімією чи молекулярною анатомією.
— Розумієш, — почав здалеку Кірк і, до здивування обох, був перебитий вулканцем.
— Дана інформація, Леонард, може вплинути на твої рішення в минулому і тим самим змінити майбутнє. Глобальний історичний процес — величина постійна, але твоє життя...
— Ти точно хочеш знати, що станеться? Що станеться з тобою? З нами? — запитав у нього Кірк.
І Маккой задумався. Його рішення було двогострим: з одного боку, його підштовхувала цікавість, з іншого — зупиняв страх. Це було питання більш складного порядку, ніж вибір між галоперидолом і бенперидолом для хворого на нервові розлади. На кону стояло його власне життя. Доля. Майбутнє. А якщо йому не сподобається хід подій цих п'ятнадцяти років? А якщо він буде знати про ймовірну загрозу? Невже не намагатиметься їй запобігти?
Напевно, тому він і поставив найабсурдніше за своєю інформативністю питання:
— І як, я щасливий?
Кірк і Спок здивовано переглянулися. У них явно були заготовлені інші відповіді.
— Думаю, так, — невпевнено почав капітан. — Принаймні ти посміхаєшся частіше, ніж у перший рік нашої місії. І буркотиш рідше.
Вулканец згідно кивнув.
— А служба? Я залишив Зоряний Флот? Або все ще витрачаю нерви на членів якого-небудь екіпажу?
— У тебе своя практика, Леонард, — не вдаючись у подробиці, відповів Спок.
— На Землі, — навіщось уточнив Кірк.
Але, незважаючи на обережні питання доктора і короткі відповіді його товаришів по службі (вже колишніх), напруження ставало все відчутнішим.
— І все ж, що за діти? — не витримав Маккой.
Джим зітхнув і запитливо подивився на Спока. Спок ледь помітно знизав плечима. Маккой дивився на них і не міг зрозуміти, що його нервує більше — власні несподівані зміни в особистому житті або здатність до невербального спілкування, яка, судячи з усього, розвинулася в цих двох. А ще пару років тому Спок душив Кірка на консолі! Ну, або сімнадцять років тому — це як подивитися.
— Я покажу йому фотографії, — вирішив, нарешті, Джим і, побачивши підняту брову Спока, квапливо додав: — Тільки дітей! Його... м-м-м... партнера показувати не буду.
Ретельно підібране Джимом ґендерно нейтральне слово «партнер» залишилося без уваги Маккоя — його набагато сильніше тривожило слово «діти» у множині. Тому що «діти» — це як мінімум двоє. Може, звичайно, Джим порахував Джоанну, але Боунс у цьому сумнівався.
Леонард дуже любив Джоанну, але не любив дітей «узагалі», тому заводити другу дитину ніколи не планував. І якщо в його житті з'явилася людина, що змусила його змінити це рішення, напевно, це була дуже особлива людина.
Маккой очікував, що Спок почне читати лекцію про неприпустимість розголошення інформації, володіння якою може призвести до часових спотворень, але той лише мовчки протягнув Джиму падд. «Ну ось, зараз ще з'ясується, що я завів акаунти в соціальних мережах і викладаю туди сімейні фотографії», — похмуро подумав Боунс.
— Дивися, — Кірк знайшов потрібну фотографію та передав падд Маккою, — ось вони.
Дітей на фотографії було троє: Джоанна, якій на вигляд було років шістнадцять, і хлопчик з дівчинкою — чи то двійнята, чи погодки, але явно з дуже невеликою різницею у віці. На Джоанну її молодші брат з сестрою не були схожі анітрішечки. Втім, можна було пояснити це тим, що Джоанна була більше схожа на матір, ніж на батька. Можна було б, якщо б ці діти були хоча б трішки схожі на Маккоя. Але, скільки Боунс не вдивлявся, він не міг знайти жодної спільної риси.
— Це не мої діти, — впевнено сказав він, глибоко в душі все ще сподіваючись, що це сон, марення або розіграш. Хоча складно уявити собі Спока, що бере участь у подібного роду розіграшах. Будь-яких розіграшах, якщо вже про це зайшла мова.
— Біологічно — ні, — пояснив Джим.
— Тобто на момент нашої зустрічі у неї вже були діти? — уточнив Маккой. — Або... Ні, тільки не кажи мені, що ми їх усиновили.
— Ви скористалися послугами сурогатної матері... — почав було Кірк.
— Джиме! — застережливо вигукнув Спок, але було вже пізно.
— У такому разі біологічно діти все одно повинні бути моїми, — сказав Боунс. — Якщо тільки не...
Винуватий погляд Джима і осудливий — Спока красномовніше за будь-які слова дали Маккою зрозуміти, що його здогад не так вже й абсурдний.
— Боунсе...
— Стоп! — гаркнув Маккой, а потім додав уже спокійніше: — Ні. Не хочу зараз про це говорити. Скотті на кораблі, так? Сподіваюся, він пити за п'ятнадцять років не припинив?
Як з'ясувалося, пити Скотті не припинив, але кількість споживаного алкоголю помітно зменшив. Вік був уже не той, щоб дудлити з горла віскі та відчувати себе вранці як огірок. Втім, роки не зглянулись над головним інженером (тобто колишнім головним інженером) так само, як і над Кірком: на скронях з'явилася сивина, навколо рота — зморшки, а плечі злегка горбилися. Лікаря, що зазирнув до нього, Скотті зустрів з таким ентузіазмом, ніби вони не бачилися роками. З одного боку, формально все так і було, з іншого — може бути, вони і справді зараз рідко зустрічаються.
— Як там Пашка? Розібрався з тим проектом з колонізації системи у хвості Медузи? — замість нейтральних розмов про погоду з порога ошелешив його інженер й тієї ж миті дістав звідкись з внутрішньої кишені добре знайому доктору флягу. Маккой трохи спохмурнів. «Пашка»? Це він мав на увазі Чехова?
— Не маю уявлення, — зізнався Леонард і, доки Скотті щиро дивувався прогалинам у його знаннях, додав: — У нас виникла проблема.
Інженер миттєво підбадьорився, немов черговий медик, що почув ургентний дзвінок, і навіть плечі розпрямив.
— Щось трапилося з дітьми?
Саме в цей момент доктора наздогнали Спок і Кірк, останній відразу почав подавати Скотті якісь умовні сигнали, замахав руками й роздув щоки.
— Не з дітьми? — перепитав приголомшений інженер. Кірк знову замахав руками. — З Чеховим поки дітей не було? Чи не з Чеховим?
Нарешті Спок зглянувся на всіх присутніх і розставив усе на свої місця.
— З дітьми все гаразд, і з Чеховим також. Однак я б попрохав утриматися від коментарів, доки я не повідомлю про проблему, що виникла.
Скотті демонстративно закрив рота та уважно подивився на вулканця. Втім, Кірк не зміг змовчати й почав першим.
— Перед тобою Боунс часу 2260. Тобто до всього того... ну, ти розумієш, — Кірк по-змовницьки підморгнув. Скотті, варто віддати належне його кмітливості, капітана зрозумів. — Як він потрапив сюди — невідомо. Проте сталося це якраз після нападу літар. Їх першого нападу, я маю на увазі.
— Це коли відскочило кріплення внутрішньої вентиляції й перебило мені руки так, що я цілу добу ходив з гіпсом, як повстала мумія?
— Чому це добу? — обурився доктор, який сам цей гіпс йому й накладав. — Дві години максимум.
— Давайте обійдемося без додаткової інформації, що може вплинути на подальші рішення доктора, — вклинився до діалогу Спок.
— Та тому що ти ... — почав було пошепки Скотті, але Кірк голосно на нього шикнув.
— Без спойлерів, Скотті! Та й тобі, Боунсе, краще утримаються від уточнюючих запитань. Не вводь у спокусу просвітити тебе.
Обидва присоромлені чоловіки в мовчанні розійшлися по різним сторонам та зайняли очікувальну позицію біля стіни.
Маккой був здивований, хоч і не показав цього. Коли він помітив, що Спок та Кірк знюхались за ці роки, це було несподівано. Але, напевно, варто було відразу враховувати й те, що за цей час наймолодший капітан Зоряного Флоту повинен був подорослішати. І стати справжнім лідером. Ну, з усіма наслідками.
— У кого є припущення щодо того, як Леонард міг опинитися тут? — запитав по суті Спок, якого анітрохи не збентежив спалах командного гонору Джима.
— Ні найменшого, — похитав головою Скотті. — Тоді все закінчилося... успішно. А зараз на «Ентерпрайз» зовсім немає якогось небезпечного обладнання, що б могло продерти таку дірку в часі. До речі, мені от цікаво, а де тоді наш лiкар. Не ображайся, Леонарде.
— Анітрохи, — запевнив інженера Маккой.
— Логічно припустити, що він зараз знаходиться в 2260 році, — припустив Спок. — Однак існує також імовірність...
— Яку ми озвучувати не будемо, — швидко перебив його Кірк. — Давайте працювати з найбільш правдоподібною версією.
Розповідати Боунсу, що його версію з майбутнього з невеликою, але все-таки існуючою ймовірністю розщепило на тахіони, і вона тепер розсіяна в безмежному космічному просторі, Джим не збирався, тому хотів зосередитися на виграшних сценаріях, у яких вони не тільки відправляли Боунса-з-минулого назад в 2260 рік, а й повертали свого лікаря. Бажано цілим і неушкодженим — тому що з розгніваним Чеховим справи не хотілося мати нікому. Навіть одному з найбільш заслужених капітанів Зоряного Флоту.
— А він там нічого не накоїть? — з підозрою запитав Маккой. Судячи з уривків інформації, які він встиг отримати, від його майбутнього «я» можна було чекати чого завгодно.
— Про нього не турбуйся, — подав голос Скотті. Він вже встиг заховати флягу, узяв у руки падд та щось зосереджено у ньому підраховував. — Думаю, він навіть не скаже їм... нам, — виправився він, — що прибув з майбутнього. Тому що ніхто з нас про це переміщення в часі не пам'ятає. Та й не до нього там буде три дні, допоки з літарами не підпишуть мирну угоду.
— Я гадав, мир їх не цікавить, — здивувався Боунс.
— Доба в гіпсі, — багатозначно відповів Скотті, ніби ця туманна фраза все пояснювала.
— Скотті, ну годі вже, а? — попросив Джим, втомлений застосуванням командного голосу. — Боунс вже знає більше, ніж варто було б. Потрібно зосередитися на тому, як відправити його назад, поки його перебування тут не викликало колапс просторово-часового континууму.
Фразу «колапс просторово-часового континууму» Кірк виголосив з явним знанням справи — Маккой сумнівався, що його Джим знає, що це таке, та здатний сказати ці слова з першого разу без зупинки.
— Якщо дозволиш, Джиме, — втрутився Спок, — у мене є теорія. Оскільки на кораблі в даний момент відсутня якесь нове обладнання, здатне викликати часові викривлення, причину необхідно шукати в минулому.
— У 2260 такі викривлення могло викликати якесь обладнання з корабля літар, — задумливо сказав Скотті. — Або якесь обладнання, яке ми застосовували проти літар. Я тоді нашвидкоруч стільки всього спорудив з трофейних запчастин, що потім три місяці розбирався, що це таке і яким дивом воно працює. Але чому тоді Маккоя закинуло саме в цей рік?
— Одна й та сама точка в просторі, — відповів Спок. — «Ентерпрайз» зараз знаходиться в тому ж секторі, що й п'ятнадцять років тому.
— А чому ми знаходимося в тому ж секторі? — поцікавився Маккой. — Чому не на земній орбіті?
— Ця мирна угода буда однією з найбільших заслуг команди «Ентерпрайз», — пояснив Джим. — Керівництво вирішило таким чином увіковічити корабель. Окрім того, тільки «Ентерпрайз» на земній орбіті й не вистачало, зараз там і без неї не проштовхнешся.
— З цим я можу працювати, — радісно вклинився Скотті. — Тільки знадобиться допомога. Занадто багато інформації потрібно піднімати з архівів, а комп'ютерна система зараз працює менш ніж в одну десяту потужності.
— Ми зі Споком тобі допоможемо.
— І я можу допомогти, — зголосився Маккой, відчувши, що залишається за бортом.
— Погана ідея, — похитав головою Джим. — Там інформація, яку тобі знати не слід.
— Тобто моя доля — просто сидіти і чекати, допоки ви вигадаєте, як повернути мене назад?
Спок та Скотті синхронно кивнули.
— Слухай, — сяйнула раптом думка у Скотті, — а давай я тобі поки дам планшет, який мене Паша прохав Світлані передати. Там нічого надзвичайного не завантажено, тільки декілька ігор та пара книжок. Хоч час згаєш.
— Скотті! — хором обурилися Кірк та Спок.
В іншій ситуації доктор, напевно, захопився б багатством емоційних відтінків, які з віком придбав голос вулканця, але зараз його значно більше цікавило, чому інженер раз у раз згадує Чехова. Однак більше питань Маккой задавати не ризикував. Від гріха подалі.
Читати сучасну белетристику Леонард не мав ані бажання, ані настрою. Він взагалі не був шанувальником художньої літератури. Нескінченні томи медичних посібників та енциклопедій за роки студентства та пізнішої перекваліфікації вже в Академії витіснили з нього всю любов до такого марного проведення часу. Тим більше, що за гарною книгою рано чи пізно знімуть фільм. Можливо, також гарний.
Тому сидів Маккой на самоті біля одного з інженерних відсіків і запекло гортав туди-сюди фотографії. Роздивитися їх з усіма подробицями він встиг за перші двадцять хвилин — кадрів було не так багато. Якщо відкинути мальовничі пейзажі місячних гаваней та декілька до болю знайомих панорам Джорджії, то залишалося й того менше — знімків тридцять. Там були діти, він сам і дехто з команди «Ентерпрайз». Втім, були й зовсім незнайомі йому люди. І не тільки люди.
На одному з кадрів світловолосу дівчинку, Світлану, хитав на колінах літній андоріанець. Його шкіра майже зливалася за кольором з його волоссям, але це не заважало йому захоплено показувати дівчинці козу та дозволяти їй тягнути себе за біле пасмо. На інших фотографіях був Джим, що катав уже не маленьку Джоанну на шиї. Ще кілька портретних знімків — та й усе. Негусто та абсолютно не пізнавально.
Декілька разів з надр корабля до нього повертався Скотті, але майже відразу зникав. Нічого відповідного під опис «щось-здатне-зажбурнути-Маккоя-на-п'ятнадцять-рокiв-уперед» йому не траплялося. Але якщо інженер доктора лише засмучував, то Кірк разом зi Споком його відверто лякали. Вони з'являлися, як пара сіамських близнюків, і так само синхронно зникали. Та що найстрашніше — мовчали. Маккой формату 2260 ще не був звичний до таких фокусів з боку свого капітана. А той, вочевидь, опанував велике таїнство телепатії та безсоромно застосовував його на вулканцеві. Або ж...
Та цю думку, що закралася йому в голову, Маккой намагався загнати якнайдалі. Через стільки років всяке могло трапитися, але швидше, як кажуть, воша чхне, аніж Спок вирішиться пов'язати своє життя з Кірком. Хоча, звичайно, чим чорт не жартує.
Зі стану страхітливих одкровень Леонарда вивів комунікатор. Точніше падд. Зараз це був єдиний пристрій, а не два, як раніше. Він надривно зайшовся сопілкою, і Маккой несподівано виявив, що внаслідок хитання по кораблю його колишніх колег цього разу йому дістався чужий падд. У верхньому кутку замерехтіла іконка виклику з лаконічним підписом «Чехов».
Леонард хотів відповісти, але потім передумав. Щось підказувало йому, що до цієї розмови він ще не готовий. Знати більше, ніж йому належало, він дійсно побоювався. Зрештою, п'ятнадцять років по тому вони всі будуть живі та начебто щасливі, так до чого квапити події?
Падд ще раз свиснув та перемкнувся на автовідповідач.
«Це Джеймс Тиберій Кірк. На жаль, у цю саму мить я не можу вам відповісти. Будь ласка, залиште повідомлення після звукового сигналу».
Падд видав гидкий протяглий писк. Напевно, зараз виклик ще можна було скинути, але як — Маккой не мав жодного уявлення. Вирішивши, що затискати вуха руками якось безглуздо, зрештою він дозволив собі послухати повідомлення.
«Привіт, Джиме!»
Голос Чехова з віком став трохи нижчий, а російський акцент хоч не зник зовсім, але помітно послабшав. До капітана енсін («Колишнiй енсін», — подумки виправив себе Леонард) звернувся на ім'я — мабуть, за минулі роки вони встигли перепнути межу «начальник-підлеглий» та стати приятелями або навіть друзями?
«Джиме, хай тобі грець, куди ви всі поділися?» — продовжив тим часом Чехов.
Це «Джиме, хай тобі грець» пролунало якось підозріло знайомо, але Маккой не зрозумів, що саме викликало в нього це почуття дежа вю. Насправді з такими самісінькими інтонаціями виражав своє обурення сам Леонард, і Чехов їх перейняв саме в нього. Але власні інтонації у чужому виконанні впізнати важко.
«Леонард обіцяв бути на зв'язку, як тільки з'явиться на «Ентерпрайз», але від нього досі ні слуху, ні духу, комунікатор мовчить, а в тебе цей безглуздий автовідповідач. У вас все гаразд? Ніяких форс-мажорів?»
У голосі Чехова лунало занепокоєння, яке той старанно намагався приховати за безтурботним тоном. В іншій ситуації Маккой, напевно, б не звернув на це уваги, але зараз слухав уважно, намагаючись отримати з монологу Чехова хоч якісь крихти інформації. Цікавість таки перемогла, незважаючи на те, що Леонард старанно намагався переконати себе, що той, хто примножує знання, примножує і скорботу. Зрештою, він же втримався від діалогу з Чеховим, так що навряд чи це повідомлення на автовідповідачі могло стати джерелом доленосних відомостей.
«Або ви там вже зі Скотті зустріч відзначаєте, поки я тут на конференції животію? Майте на увазі, якщо все закінчиться так, як минулого разу, Леонард у мене не тиждень, а місяць буде на канапі у вітальні ночувати. Без права на дострокову амністію».
Чехову вочевидь хотілося бути разом з усіма на «Ентерпрайз», а не на конференції, але Маккой наявності конференції порадів: судячи з того, що він встиг дізнатися, краще йому було з Чеховим не зустрічатись віч-на-віч. Пазл потихеньку починав складатися, але те, що вимальовувалось на ньому, Боунса нервувало.
«Коротше кажучи, нехай Леонард відірветься від своїх мегатермінових справ та зв'яжеться зі мною щодо новин з приводу нової школи для дітей. Це важливо. Чекаю ще годину, і якщо за цей час хтось із вас не вийде на зв'язок — буду смикати Спока, — пригрозив Чехов. — Тому у твоїх, Джиме, інтересах хоча б повідомлення мені скинути, якщо не хочеш приєднатися до клубу тих, хто ночує на канапi. Бувай!»
Падд тринькнув, оповіщаючи, що Чехов відключився, а іконка виклику згасла. Маккой швидким смиканим жестом згорнув вікно месенджера та повернувся до галереї з фотографіями, щоб уважніше вдивитися в знімки Світлани та іншої дитини — хлопчика, чиїм ім'ям він так і не поцікавився.
Потрібних фотографій у галереї, звичайно ж, не виявилося — Маккой зовсім забув, що падди переплуталися, — але згодом знайшлася папка з невиразною назвою «Пікнік». Маючи уявлення про схильність Джима називати папки абияк, Маккой знав, що виявитися в ній могло що завгодно, але, на подив Леонарда, у папці він дійсно побачив фото з якогось пікніка.
Інопланетний ландшафт з сірувато-рожевою травою був йому не знайомий, а от люди на фото — цілком. Він сам (Маккой із задоволенням відзначив, що для своїх майже п'ятдесяти виглядає дуже навіть нічого), Джим, Спок, Чехов та ті ж самі двоє дітей. В обох були сірі очі, а волосся Світлани лежало легкими хвилями — Леонард знав, що з настанням пубертату таке волосся цілком може перетворитися на задиркуваті кучерики-пружинки.
Розглянувши декілька фотографій, Маккой зупинився на одному знімку. На фото Чехов щасливо посміхався, дивлячись прямо в об'єктив, та обіймав дітей. Варто було побачити цих трьох у одному кадрі — і не залишалося ніяких сумнівів у тому, чиї це були діти біологічно — ті ж сірі очі, світле волосся та (Леонард придивився уважніше) розсипані по щоках веснянки.
— Здається, я міцно влучив, — вголос констатував Маккой, повільно поклавши падд на коліна та заблокувавши екран від гріха подалі. «Влучив» — це, звичайно, м'яко було сказано, але запас нецензурних виразів у лікаря до того моменту вичерпався.
Ігнорувати «дзвіночки» далі було неможливо: усе вказувало на те, що в 2075 році Маккой живе з Чеховим на Землі, та не просто живе, а виховує трьох дітей (не варто забувати і про Джоанну). Але в голові це не вкладалося абсолютно. Не тому що Чехов був чоловіком, чи тому що він був молодший — а просто тому, що Леонард не міг уявити собі, як він може відчувати романтичний, сексуальний або який би то не був потяг до енсіна Чехова. Та що там потяг — він навіть його другом себе уявити не міг.
Повірити в те, що в майбутньому між ними проскочить блискавка, яка змусить Маккоя порушити власне табу щодо серйозних стосунків, що з'явилося після розлучення, було дуже складно, та докази були в наявності. Чи все-таки це його перевантажений враженнями мозок робив такі дивні висновки?
«Треба буде все ж таки допитатися у Джима, — вирішив Леонард. — Або хоча б розповісти йому про повідомлення Чехова, доки той не дістався до Спока».
Джим — про вовка промовка — виринув з інженерного без Спока, але з радісною новиною.
— Боунсе, здається, ми зрозуміли, в чому справа.
Маккой трохи затуркано всміхнувся. Але Джим збагнув все з півпогляду.
— Ну, я гадаю, хвилина щоб поговорити в нас ще є?
— Ти навмисно залишив свій падд. Що я мав побачити? — зовсім недоречно прокоментував риторичне питання Кірка Леонард.
— А що ти побачив?
— Чехов виходив на зв'язок.
— Ви розмовляли?
— Ні. Але його повідомлення на автовідповідачі сказало мені більше, ніж було потрібно.
Кірк винувато розвів руками, хоча винуватим він не виглядав.
— Знаєш, я сьогодні цілий день думаю, чому ти ніколи не згадував цей інцидент. Ніколи. Адже це сильно б полегшило тобі життя тоді.
Джим зайняв місце поряд з Маккоєм на ящиках з якимось обладнанням та відібрав у нього падд. Він дивився додолу, а Маккой — на ідеально начищені носи його формених чобіт.
— Я поведу себе як останній засранець. Прости заздалегідь. Але, знаєш, мене завжди дивувало, що ти знав про нас зі Споком, навіть коли я сам не був упевнений і наполовину. Варто мені було зваляти дурня, як ти був поряд. Ти вірив у нас, коли не вірили ми самі. Тепер я розумію, чому. Але не розумію, чому ти не розповів нам, коли... — Кірк замовк, але Маккой зрозумів, що зараз краще не допомагати йому з відповіддю. — З Чеховим буде важко, — нарешті зізнався Кірк. — З нами всіма буде важко. Ми... Ми просто будемо хвилюватися за вас.
— За нього, — вже розуміючи, чого так відчайдушно соромиться Джим, виправив його Маккой.
— Зрозумій, тоді ти був менше всього схожий на того, хто потрібен юному наївному генію. І як капітан корабля я не міг закрити на це очі. Ти мій друг, але...
— Але я сказав... скажу «ні», і ви влаштуєте цькування, — сухо констатував Маккой. Кірк спохмурнів ще більше.
— Вибач.
— Ти ще цього не зробив, — посміхнувся доктор. — А я все одно не відступлю. Хоча зараз до кінця й не розумію, чому.
— Тому що воно того варте. Вони варті: Світлана, Емері, Паша. Повір мені.
Кірк підвівся, хоча й не так спритно, як робив це раніше, та простягнув руку лікарю, що піднявся вслід за ним.
— Прийшов час прощатися. Скотті казав, що в нас не дуже багато часу. Я був радий тебе бачити, друже, та буду чекати тебе на цьому самому місці через п'ятнадцять років.
— Я також.
Маккой готовий був заприсягтися, що Кірк сентиментально пустив сльозу, коли вони обіймалися, стоячи біля поспішно зібраної бойової установки проти літар. Скотті хмуро поплескав його по плечу, а Спок, мабуть, намагаючись сильно не шокувати Леонарда змінами у своїй поведінці, скупо потиснув руку. Щоправда, наостанок він встиг шепнути доктору пару слів про майбутнє і ледь не зруйнував тим самим всесвіт.
— На рахунок три, Леонарде. Один. Два. Три...
* * *
Маккой прокинувся на кушетці в безлюдній залі лазарету. Пекельно боліла голова, шия та вся права сторона тулуба, особливо рука. Схоже, панель, яка на нього завалилася, неслабко його довбонула. Однак зараз були справи й важливіші, ніж плекати бойові рани. Леонард зробив відчайдушну спробу підвестися, але був зупинений голосом звідкись збоку. Справа. Звідти, куди ніяк не міг повернути голови.
— Вам не потрібно на місток. Вам потрібно відпочивати, — м'яко порадив йому Чехов ще дзвінким та, може бути, навіть трохи боязким голосом. — З вуст сестри Чепел лунали діагнози, один другого страшніший, коли вона вас оглядала. І лаялася. Дуже винахідливо. Гадаю, що вам буде не до вподоби слухати її монолог ще раз, але у свідомості.
І замість того щоб відмахнутися, сповзти з ліжка та й помчати на місток на допомогу всім нужденним, Маккой несподівано для себе посміхнувся і слухняно повернув голову на подушку. Він починав здогадуватися, чому Скотті проходить у гіпсі так довго.
Обзорам
@темы: Фик, Чумацький шлях 2014, PG-13
-
-
03.07.2014 в 01:19Вітаю з викладкою!!)
-
-
03.07.2014 в 01:35-
-
03.07.2014 в 02:08-
-
03.07.2014 в 11:05-
-
03.07.2014 в 11:40_Kitara_, і тобі дякуємо )) приємно, що сподобалося))
J. Sinclair, спасибочки! Классно, что есть ощущение ТОСа - не то чтобы мы намеренно добивались этой атмосферы, но хотелось показать, что у ребутовских Кирка и Спока дурь из головы все-таки выветрится)) И за комплимент языку отдельное спасибо.
Рия Ареи, і тобі велике спасибі ))
-
-
03.07.2014 в 20:52А вот детки Маккирков очень умилили, добавив позитива, и Паша вообще звезда)))
-
-
03.07.2014 в 21:31Ну, в Звездном флоте год за два)) Ничего, они еще полетают))
А вот детки Маккирков очень умилили
Детки не маккирков)
-
-
03.07.2014 в 21:59gavrusssha, нам дуже важливо було зупиниться. У нас насилу це виходить
_Kitara_, мені теж тяжко читається - одна справа говорити, а інша справа читати, ще й щось сучасне
J. Sinclair, Маккой потрапив) у всіх сенсах. Він же вважав, що він вже своє "відвоював".
Рия Ареи, завжди будь ласка!
-
-
03.07.2014 в 22:17-
-
03.07.2014 в 23:38-
-
03.07.2014 в 23:39-
-
04.07.2014 в 00:52-
-
04.07.2014 в 13:41What can i do, стопудов дети общие. И не факт, что у спирков их нет )
mila007, будемо чекати )
-
-
04.07.2014 в 13:44mila007, мі-мі-мі )))
-
-
04.07.2014 в 13:53-
-
04.07.2014 в 14:41-
-
05.07.2014 в 12:19мені дуже-дуже-дуже сподобалось. які вони всі у цьому майбутньому... домашні!
воно прекрасно
дякую, дівчата!
-
-
05.07.2014 в 12:40які вони всі у цьому майбутньому... домашні!
як там кажуть? "пенсійний кавай"
-
-
10.07.2014 в 18:37-
-
10.07.2014 в 18:39-
-
12.07.2014 в 16:35-
-
12.07.2014 в 22:05