Текст викладається на прохання автора
Назва: Рігель
Автор: torchinca
Всесвіт: Star Trek TOS
Рейтинг: G
Персонажі: Кірк, Спок, Маккой
Розмір: 2 995 слів
Відмова від прав: відмовляюсь
Примітка: написано на фестиваль української фанатської творчості “Чумацький шлях - 2017”
Щодо фензіну “ЧШ”: Погоджуюся на додання моєї роботи до PDF-фензіну
ЮСС Ентерпрайз на ВАРП-швидкості мчав до системи Рігель. Завдання від штабу Зоряного флоту було вкрай простим: прибути на точку зустрічі біля Рігеля-3, прийняти на борт одну персону і забратися звідти якомога швидше. Що то за персона – штаб не розповів. Місія була супертаємна і секретна настільки, що навіть капітану корабля – Джеймсу Тиберію Кірку – нічого не розповіли. І це дуже дратувало Кірка. Бо одне діло, коли ти виконуєш небезпечну роботу з відкритими очима, і зовсім інше, коли йдеш навпомацки, не знаючи, на що чекати і звідки тобі прилетить.
– Остогидило мені все, що пов’язане з Рігелем.
Кірк одним духом вихилив бренді, пирхнув і гепнув склянкою по столу. Лікар Леонард Маккой з подивом глянув на нього і собі проковтнув янтарну рідину, яку за хвилину до цього катав у роті.
– Чого б це?
– А того. Коли б ми тут не з’явилися, – завжди трапляється щось паскудне. Ось, дивись. Ганялися за Маддом – опинилися на Рігелі-12 зі спаленими ВАРП-двигунами. Тоді корабель ледь не врізався в той клятий планетоїд.
– Але ж не врізався, – Маккой поблажливо махнув рукою.
– Але ж міг! – Вперто вів далі Кірк. – Той маніяк Ред’як, через якого ми майже втратили Скотті, теж був з Рігеля.
– Тільки проїздом з Землі до Аргеліусу-2.
– Тим не менш, до нас він дістався якраз з Рігеля-4.
– Згоден, – кивнув головою Маккой. – Як лікар можу ще додати рігеліанську лихоманку. Кожен раз здригаюся, як пригадую ту епідемію…
Він замовк, згадавши, що для Кірка той випадок був дуже болючий не тільки через хворобу екіпажу, але й з особистих причин. Однак капітан не звернув уваги на вагання лікаря, адже, завдяки своєму першому помічникові, забув геть усе про привабливого андроїда, якого був покохав і відразу ж втратив.
– Я ж кажу. Нічого путнього з того Рігеля не йде. І кожен це знає. Візьми хоч ту скажену машину–вбивцю планет, – розпалювався Кірк. – Їй аж кортіло поживитися саме рігеліанцями. Хіба ні?
– Можливо, – промимрив лікар, – але ж то тільки тому, що Рігель був найближчим до неї. А так їй однаково було, що трощити і жерти.
– Але, зауваж, саме нам довелося знищувати ту пекельну машину, – Кірк зітхнув, налив собі та Маккою по п’ятдесят і підняв стакан. – За екіпаж Констелейшн і за їхнього героїчного капітана!
– За командора Декера, – промовив лікар Маккой, здригаючись подумки від спогадів про скаженого капітана ЮСС Констелейшн, який разом зі своїм екіпажем наклав життям за спасіння цілої системи від зброї масового знищення з іншої галактики.
– Він був добрим капітаном.
Маккой замовк. Думки його роїлися в голові, перекочувалися, набігали, мов хвилі, й відступали. Бренді давався взнаки.
– Але ті дві хористочки з кабаре, що на Рігелі-2, були гарнесенькими, – нарешті усміхнувся він до себе.
– От побачиш, – буркнув Кірк, – клятий Рігель і на цей раз щось встругне.
~
– Виходимо з ВАРПу, – пролунав спокійний і діловий голос першого помічника. – Ви просили повідомити, капітане.
– Дякую, містере Спок, – Кірк повернувся в кріслі і кивнув своєму офіцерові з науки.
Він вкотре вже перебирав в голові тисячу й один можливий варіант того, що може піти не так, але знав напевне, що реальність, як завжди, перевершить геть усе, що він нафантазував.
Корабель відчутно й болісно здригнувся при виході з ВАРПу. Двигуни завили, немов вирішили виконати арію з новомодної альтаїрської опери, і замовкли. Передній екран замиготів, заблимав, змінюючи знайомий малюнок зірок системи Рігеля на яскравий феєрверк, а потім наглухо вимкнувся, перетворившись на мовчазний чорний прямокутник.
– Що трапилось? – голос Кірка здавався спокійним, лише чуйне вухо вулканця змогло вирізнити в ньому ледь помітну нотку напруги.
– Доповідь про ушкодження, сер! – Кірк крутнувся в кріслі й швидко глянув на Ухуру, яка сиділа, прикладаючи руку до вуха і прислухаючись до рапортів, що надходили по інтеркому. – Палуби три і чотири доповідають про незначні несправності. З палуби шість й інженерного – три людини отримали невеликі травми. Всі троє – відправлені в лазарет.
– Кірк інженерному! Скотті, що з двигунами?
– Двигуни в повному порядку, капітан. Але тяги немає. Щити також не працюють. Ми застрягли, капітан.
Кірк кивнув і знов перевів увагу на Спока.
– Ну, що я казав. Знов рігеліанськи витребеньки, – буркнув він.
– Не зовсім так, капітане, – Спок пильно вдивлявся в екран свого комп’ютера. – Судячи з показників сенсорів, ми знаходимося вже не в системі Рігеля, сер.
– Що?! Але ж це неможливо! Ми вийшли з ВАРПу саме у точці зустрічі, а це – біля самісінького Рігеля-10. Перевірте прибори.
– Двічі перевіряв, капітан, – відповів Спок звівши погляд на свого керівника і знову повертаючись до роботи. – Апаратура зафіксувала прибуття в задану точку, але через одну цілу і сім сотих секунди нас перекинуло в місце, координати якого неможливо встановити.
– Тобто, як це неможливо? – уїдливо запитав Кірк, – Що саме кажуть ваші прибори?
– Вони видають показники, які просто не можливі, – замислено промовив Спок. – Якщо тільки…
– Якщо тільки що? – швидко спитав Кірк.
– Якщо тільки ми не знаходимось поза нашим часом-простором, капітан. Але це малоймовірно. Щоб перенести цілий корабель в точку, що відповідає цим показникам, знадобилася б така кількість енергії, яка могла б рознести половину галактики. На це здатна лише цивілізація, рівень розвитку якої знаходиться далеко за межею нашого розуміння.
Капітан замислився, відкинувся на спинку крісла, аналізуючи інформацію. Ситуація була непевною і вкрай паскудною. Вони застрягли посеред нічого без двигунів, захисту і зовнішніх екранів, не маючи можливості зорієнтуватися, дати бій чи втекти.
Раптом якийсь нестерпно яскравий промінь пробіг через увесь місток, засліплюючи людей.
– Нас сканують, капітан!
Кірк заблимав очима раз на секунду, як вчили на курсі з виживання в Академії, щоб відновити зір. Кольорові плями, що плавали перед його очима, поступово змінилися звичною картиною містка і людей, які приголомшено сиділи в різних позах, потираючи очі.
– Дивіться, – Ухура, хоча і постраждала від скануючого променя, весь час продовжувала зосереджено клацати тумблерами, намагаючись вловити хоча б якийсь сигнал ззовні; зараз вона схвильовано показувала на головний екран.
Чорний глухий прямокутник раптом ожив і заповнився золотавим сяйвом, не менш яскравим та сліпучим, ніж скануючий промінь.
– Спок! – Кірк глянув в бік свого першого помічника, сподіваючись отримати бодай якесь пояснення.
– Сильне бета-випромінювання, капітан. Опускаю фільтри.
Фільтри впали, огортаючи весь корабель та роблячи сяйво, що неслося з екрану, менш яскравим. Тепер можна було розгледіти дивну нерівну поверхню, яка заповнювала весь екран й світилася так інтенсивно, що навіть фільтри не захищали очі від болю.
– Що можете сказати, Спок? Що це за несподівана ілюмінація в космосі?
– Випромінювання йде від об’єкту невідомого походження величезного розміру.
– Максимальне зменшення!
– Зменшення на максимумі, сер, – миттєво відізвався Чехов. – Але ми все одно бачимо тільки маленький клаптик тієї структури.
– Матеріал, з якого зроблено цей об’єкт, нам невідомий, – безпристрасно вів далі Спок. – Це, напевно, органіка, і судячи з усього, штучна. А ще сканування, яке ми встигли зробити, поки об’єкт сканував нас, показало, що він пустотілий, і всередині його міститься азотно-киснева атмосфера.
– Сканування, яке встигли зробити ви, містере Спок, – вдоволено додав Кірк. – Чудова робота. Здається, ми наткнулися на невідому нам форму життя або навіть цілу цивілізацію.
– Можливо, капітан, – відповів Спок, – але з показників сенсорів неможливо визначити, чи є там життєві форми. Дані непевні. В усякому разі вони не зафіксували розумного життя в нашому сенсі.
– Тож треба роздивитися самим. Готуйте десант!
~
Команда висадки – шість чоловік – вишикувалася на платформі транспортатору, спостерігаючи, як Скотті завершує установку координат. Лікар Маккой, набундючений після палкої дискусії з капітаном, стояв з краю платформи, старанно відводячи погляд від Кірка. Маккой терпіти не міг користуватися транспортатором, бо, на відміну від своїх колег, знав, як влаштований людський організм і наскільки просто вивести його з ладу. Тому кожен раз, коли Кірк залучав його до десанту, Маккой пручався з усіх сил, однак, зазвичай, без великого успіху.
Спок, що стояв поряд з лікарем, старанно робив вигляд, що не бачить ображеного виразу його обличчя. На відміну від Маккоя, він із нетерпінням чекав на цю незвичайну експедицію. Його науковий інтерес було розпалено, хоча Спок, як справжній вулканець, вдало це приховував.
– Вмикайте, Скотті, – скомандував Кірк.
Яскраве жовто-гаряче сяйво охопило тіла людей, які відразу замиготіли, розчиняючись у повітрі, щоб сформуватися десь там, за межами корабля, в невідомій нікому далечині. Та раптом все перервалося. Маккой розплющив очі, які завжди прикривав під час транспортації. Тільки дві фігури – Спока і капітана Кірка – продовжували сяяти золотом, але значно сильніше, ніж звичайно. Лікар спробував було схопити Спока за плече, та пальці його хапнули тільки тонке повітря. Мить потому на платформі зосталися лише четверо приголомшених членів екіпажу. А Кірк і його перший помічник зникли без сліду.
~
Спок прокинувся, відчувши, як щось прохолодне і гладке торкається його руки. Ще не розплющивши очі, він зрозумів, що знаходиться не на Ентерпрайз. Підлога була м’яка, але пружна, тиша, зовсім не притаманна земному кораблю з його сотнями людей на борту, порушувалася лише якимось дивним звуком, немов хлопчисько возив дитячою гумовою качкою по склу.
– Ти прокинувся, – прозвучав в його мозку невиразний голос. – Вітаю.
– Капітан? Де це ми?
Спок сів, повернув голову і не побачив Кірка. Замість нього він з подивом уп’явся очима у щось сіре, напівпрозоре, схоже на прямокутний шматок желе десь з метр заввишки і приблизно метра з півтора завширшки. Спок сидів на м’якій підлозі в золотавій сферичній кімнаті, стеля якої збігалася у вузьку трубку, що тягнулася кудись далеко вгору. Здавалося, що сама кімната виросла на тому стеблі й висіла на ньому, зрідка покачуючись. Ані фазера, ані комунікатора при ньому не було. Паморочилося в голові, та все інше було, начебто, в порядку.
– Співтовариство раде привітати тебе і твого друга, – невиразний голос знову зазвучав у голові Спока.
– Де мій капітан? – Спок намагався говорити спокійно, але це давалося йому не легко. – З ним усе гаразд?
– Інша особа знаходиться в іншому місці. Вона здорова й неушкоджена, – голос не ніс в собі ніяких емоцій, і за інших обставин Спок обов’язково поцікавився б джерелом цього надзвичайного спокою. – Співтовариство готове прийняти вас.
– Співтовариство? – сказав Спок, намагаючись зібрати думки до купи. – То ви – представник команди цього корабля?
– Відповідь негативна. Співтовариство – не корабель.
– Добре, – погодився Спок, – якщо співтовариство – не корабель, тоді що воно таке?
– Співтовариство – це освітній центр, основне завдання якого збирати інформацію, асимілювати її і доставляти господарям в зручній формі.
– Чарівно, – подумки промовив до себе Спок, – хотів би я знати, хто такі ці господарі й що це за така «зручна форма».
– Якщо це тебе дійсно цікавить, я можу показати декілька прикладів, – відповів голос в голові Спока.
– Буду вам щиро вдячний, – кивнув перший помічник Ентерпрайз. – А надто, якщо по дорозі ми заглянемо до іншої особи і візьмемо її з собою.
Желеподібне створіння несподівано хлюпнуло і вистрелило з себе чотири досить вправні кінцівки. Перебираючи ними, воно подибало до стіни, яка миттєво згорнулася вгору, мов якесь жалюзі, відкриваючи прохід в довгий вузький коридор.
Спок ішов за ходячим желе, про всяк випадок намагаючись запам’ятати дорогу. Вони пройшли весь коридор наскрізь, повернули в інший, трохи ширший, вдерлися на місток над глибокою прірвою, дно якої губилося десь далеко внизу. Потім їх трошки потрусило в невеличкій корзині, яка, мабуть, правила тутешнім мешканцям за ліфт, і нарешті обидва дістались величезної зали, посеред якої стирчав височенний чорний дольмен, грані якого було прикрашено яскравими кристалами різних кольорів і форм. Матова чорна поверхня дольмену, здавалося, поглинала світло, кристали ж, навпаки, випромінювали енергію, мінилися, сяяли.
– Ці кристали і є та зручна форма, яку ми доставляємо нашим господарям, – промовив голос в голові Спока.
Перший помічник підійшов до каменю, затамувавши подих, настільки прекрасними були ті кристали, і зазирнув в один – ніжно-блакитного кольору. Вир холодних іскор пролився на нього, потягнув за собою. Він був величезною мантою, яка швидко і плавно неслась крізь океанські хвилі, виривалася з води й летіла над її поверхнею, вільна і сильна.
Спок видихнув, відвернув погляд, провів пальцями по сусідньому, блідо-рожевому кристалу. Його охопила тривога. Тепер він сидів в золотавій округлій кімнаті, точнісінько такій, з якої він тільки що вибрався, почуваючись напівпритомним і зовсім безпорадним. До нього наближалася рудоволоса жінка з крісом у руці. Її гарно викарбуване обличчя було б навіть красивим, якби його не псували крива усмішка і холодний погляд. Жінка замахнулася і опустила зброю просто на голову тому, ким відчував себе Спок, і його поглинула темрява.
– Спок… Спок. Спок!
Голос звучав не в голові, а зовсім поруч. Спок з величезним трудом розліпив повіки. Він знову лежав на м’якій пружній підлозі, але зараз теплі людські руки торкалися його, гладили, трусили, намагаючись пробудити. Зелені очі дивилися пильно і стривожено.
– Капітан. Джим. Я знайшов тебе…
– Скоріш, це я знайшов тебе, – усміхнувся Кірк, стискаючи Спокові долоню. – І це було нелегко, зважаючи на розміри цього корита.
– Що трапилось? – губи Спока ледь ворушилися.
– На якусь мить мені здалося, що ти помер, Спок, – Кірк полегшено зітхнув. – Щоб більше не торкався цих камінців. Це дуже небезпечно, а надто для твоєї натури, у якої вкрай складні відносини з емоціями.
– Тобі зовсім не здалося, – раптом промовив голос в головах обох. – Твій друг помер і був реанімований співтовариством. Він пережив досвід істоти, котра була вбита тут приблизно двісті ваших стандартних років тому.
З підлоги Спок побачив, як до желеподібного підійшла молода рудава жінка, і подумки здригнувся.
– Це і є те знання, яке співтовариство збирає для своїх хазяїв, Спок, – продовжував голос. – Поздоровляю вас обох. Ви були обрані співтовариством.
– Що це в біса означає? – прогарчав Кірк, допомагаючи Спокові піднятися. Той стояв, хитаючись на своїх ногах і щось шепотів собі під ніс.
– Ви будете асимільовані, а ваш досвід прикрасить собою нашу колекцію.
– Перепрошую, але ми не збираємося корчити з себе дурнів задля чиєїсь втіхи, – сказав Кірк. – У нас є обов’язки, тож негайно віддайте комунікатори і зброю, й поверніть нас на корабель, якщо дорожите отим вашим співтовариством. Інакше, наші фотонні торпеди рознесуть цю халабуду на тріски.
– Ця пропозиція неприйнятна, – відповів голос в голові. – Ваші торпеди не зможуть завдати шкоди співтовариству. Проте ми можемо дійти згоди. Один з вас зостанеться тут і його досвід буде записано згідно з процедурою, інший – зможе відправитися додому неушкодженим.
– Дзуськи! – Кірк, який впродовж цієї розмови пильно оглядав величезне помешкання у пошуках шляхів відступу, раптово схопив Спока за руку і потягнув в бік дольмену, ховаючись за ним.
– Ти ж розумієш, що з цього нічого путнього не вийде, – радше сказав, ніж спитав Спок.
– Я не здамся без бою, – похмуро відповів Кірк, відступаючи вбік і намагаючись тримати дольмен між собою і представниками того клятого співтовариства.
Спок тільки знизав плечима й покірно рушив за своїм капітаном.
– То хто він, цей твій наглядач-нахаба, що заліз нам обом у мозок? – Кірк продовжував обережно обходити обеліск.
– Оте желеподібне створіння, що стояло біля дольмену.
– Ти ба, а я вирішив, що це якийсь предмет інопланетного декору.
– А де ти подів свого? – Спок пильно вдивлявся в золотаву напівтемряву, що охопила залу, тільки-но вони заскочили за ріг кам’яної стели.
– Свою, – Кірк загадково посміхнувся. – Моя була красива руда дівка з отакенною… мускулатурою, – він широко розвів руки.
– Не поталанило, – тихо пробурмотів Спок собі під ніс, і Кірк нічого не почув.
Вони все йшли і шли у тому червоно-золотавому напівсяйві, і Споку здавалося, що клятий дольмен ніколи не закінчиться, що вони так і будуть крастися вздовж його чорних граней, поки світ не скінчиться і не перетвориться на порох. Аж раптом роздався різкий свист – щось тонке і тверде розсікло повітря.
– Ні! – Кірк встиг відштовхнути його, збити з ніг на підлогу, але сам застиг, захрипів і, похитнувшись, рухнув поряд, обливаючись кров’ю.
Руда діваха в два кроки подолала відстань, що відділяла її від тіла Кірка. Спокійно, немов робила так безліч разів, висмикнула кинджал з грудей холодіючого тіла того, хто ще мить тому був його капітаном.
– Ти можеш йти, Спок, – почув він невиразний голос у свій голові. – Співтовариство відпускає одного з вас, як і обіцяло.
Спок захитав головою, відчуваючи, як в грудях його шириться тупа порожнеча.
– Це не правильно, – виштовхнув він із себе слова. – Він прийняв на себе мою смерть, ви це знаєте.
Руда мовчки кивнула, витираючи ніж своєю короткою спідницею.
– То чого ти хочеш, Спок? – невиразний голос начебто змінив тональність і в ньому ледь помітно проявилась цікавість.
– Я знаю, ви можете зцілити його, як зцілили мене.
– Але ж ти розумієш, чого просиш і на що зголошуєшся? Замість нього співтовариство візьме тебе, твоє життя.
– Так, – вимовив Спок і враз перестав дихати.
~
Кірк начепив на пояс фазер, приторочив туди ж непрацюючий комунікатор і зиркнув спідлоба на двох наглядачів, що стояли неподалік.
– Я не залишу його тут з вами, – він зробив крок до тіла Спока, яке лежало на круглому столі під золотавим струменем світла, що лився зі стелі, немов водограй. – Ви одержали те, що хотіли, тож повинні негайно відправити нас обох на Ентерпрайз.
Желеподібний, і собі, дрібочучи, підійшов до столу, де лежав Спок. Він сформував верхні кінцівки й уложив їх просто на лоба Кірку та Споку.
– Співтовариство дякує тобі, Спок. Дякує вам обом, люди. Пам’ятайте про це.
Золотий водограй замиготів, розширився, поглинаючи обох офіцерів Зоряного флоту. Кірк відчув, як під його пальцями почало танути тіло Спока, як його власне тіло почало заповнюватися тим світлом, як розлетілось воно на найдрібніші частинки, щоб зібратися знов десь там, далеко за межами цієї незрозумілої конструкції, що зветься співтовариством. І бажано на борту його власного корабля ЮСС Ентерпрайз.
– Навіщо ти відпустив обох? – Рудава дивилася на порожній стіл, де за мить до цього лежало бездиханне тіло Спока.
– Два проява безкорисної самопожертви. Ми в боргу перед ними. Людяність і вірність – така рідкісна коштовність – желеподібний показав на центр столу, де, сяючи глибоким рівним світлом, лежали два кристали: один яскраво зелений, інший – глибокий бузковий.
– Навіщо господарям людяність? Вони навіть не гуманоїди.
– Коли вони прийдуть по тебе, я певен, що ти оціниш ці риси. Якщо нам вдасться інтегрувати їх в програму, звичайно.
– Але ж відпускати обох проти правил.
– Пусте, – відповів желеподібний. – Ти була права з самого початку, ці двоє дійсно зв’язані настільки глибоко, що, мабуть, самі ще не збагнули ступеня цього зв’язку. Я навіть не уявляю, чого вони зможуть досягти, якщо усвідомлять всю його міць.
~
– Виходимо з ВАРПу за десять цілих і сорок вісім сотих хвилини, – пролунав спокійний і діловий голос першого помічника. – Ви просили повідомити, капітане.
– Дякую, містере Спок, – губи Кірка автоматично вимовили слова, що були дуже і дуже знайомі. Він різко обернувся в кріслі й оторопіло дивився на свого офіцера з науки.
Спок підняв ліву брову на чверть дюйму, але нічого не сказав, просто повернувся до свого монітору, скануючи простір.
– Як себе почуваєте, Спок?
– Краще, ніж будь-коли, сер, – не відволікаючись відповів Спок.
– Невже на цей раз Рігель не встругнув нам ніякого паскудства, а? Неможливо повірити, – Кірк дивився на зігнуту спину свого першого помічника, обтягнуту блакитною формою, і відчував, як радість заповнює його від маківки до самісіньких п’ят.
– В точці зустрічі спостерігаю одну евакуаційну капсулу. З пасажиром на борту, – поінформував Спок.
– Ускладнення?
– Ніяких, капітане. Приймаємо на борт через три цілих сімдесят п’ять сотих хвилини.
– Ходімо, Спок, привітаємо нашого супертаємного гостя, – Кірк скочив з крісла і рішуче покрокував до турболіфту. – Тим більш, що нам є що обговорити дорогою, чи не так, містере Спок?
– Так, капітан, – ледь чутно відповів Спок.
Назва: Рігель
Автор: torchinca
Всесвіт: Star Trek TOS
Рейтинг: G
Персонажі: Кірк, Спок, Маккой
Розмір: 2 995 слів
Відмова від прав: відмовляюсь
Примітка: написано на фестиваль української фанатської творчості “Чумацький шлях - 2017”
Щодо фензіну “ЧШ”: Погоджуюся на додання моєї роботи до PDF-фензіну
– Остогидило мені все, що пов’язане з Рігелем.
Кірк одним духом вихилив бренді, пирхнув і гепнув склянкою по столу. Лікар Леонард Маккой з подивом глянув на нього і собі проковтнув янтарну рідину, яку за хвилину до цього катав у роті.
– Чого б це?
– А того. Коли б ми тут не з’явилися, – завжди трапляється щось паскудне. Ось, дивись. Ганялися за Маддом – опинилися на Рігелі-12 зі спаленими ВАРП-двигунами. Тоді корабель ледь не врізався в той клятий планетоїд.
– Але ж не врізався, – Маккой поблажливо махнув рукою.
– Але ж міг! – Вперто вів далі Кірк. – Той маніяк Ред’як, через якого ми майже втратили Скотті, теж був з Рігеля.
– Тільки проїздом з Землі до Аргеліусу-2.
– Тим не менш, до нас він дістався якраз з Рігеля-4.
– Згоден, – кивнув головою Маккой. – Як лікар можу ще додати рігеліанську лихоманку. Кожен раз здригаюся, як пригадую ту епідемію…
Він замовк, згадавши, що для Кірка той випадок був дуже болючий не тільки через хворобу екіпажу, але й з особистих причин. Однак капітан не звернув уваги на вагання лікаря, адже, завдяки своєму першому помічникові, забув геть усе про привабливого андроїда, якого був покохав і відразу ж втратив.
– Я ж кажу. Нічого путнього з того Рігеля не йде. І кожен це знає. Візьми хоч ту скажену машину–вбивцю планет, – розпалювався Кірк. – Їй аж кортіло поживитися саме рігеліанцями. Хіба ні?
– Можливо, – промимрив лікар, – але ж то тільки тому, що Рігель був найближчим до неї. А так їй однаково було, що трощити і жерти.
– Але, зауваж, саме нам довелося знищувати ту пекельну машину, – Кірк зітхнув, налив собі та Маккою по п’ятдесят і підняв стакан. – За екіпаж Констелейшн і за їхнього героїчного капітана!
– За командора Декера, – промовив лікар Маккой, здригаючись подумки від спогадів про скаженого капітана ЮСС Констелейшн, який разом зі своїм екіпажем наклав життям за спасіння цілої системи від зброї масового знищення з іншої галактики.
– Він був добрим капітаном.
Маккой замовк. Думки його роїлися в голові, перекочувалися, набігали, мов хвилі, й відступали. Бренді давався взнаки.
– Але ті дві хористочки з кабаре, що на Рігелі-2, були гарнесенькими, – нарешті усміхнувся він до себе.
– От побачиш, – буркнув Кірк, – клятий Рігель і на цей раз щось встругне.
~
– Виходимо з ВАРПу, – пролунав спокійний і діловий голос першого помічника. – Ви просили повідомити, капітане.
– Дякую, містере Спок, – Кірк повернувся в кріслі і кивнув своєму офіцерові з науки.
Він вкотре вже перебирав в голові тисячу й один можливий варіант того, що може піти не так, але знав напевне, що реальність, як завжди, перевершить геть усе, що він нафантазував.
Корабель відчутно й болісно здригнувся при виході з ВАРПу. Двигуни завили, немов вирішили виконати арію з новомодної альтаїрської опери, і замовкли. Передній екран замиготів, заблимав, змінюючи знайомий малюнок зірок системи Рігеля на яскравий феєрверк, а потім наглухо вимкнувся, перетворившись на мовчазний чорний прямокутник.
– Що трапилось? – голос Кірка здавався спокійним, лише чуйне вухо вулканця змогло вирізнити в ньому ледь помітну нотку напруги.
– Доповідь про ушкодження, сер! – Кірк крутнувся в кріслі й швидко глянув на Ухуру, яка сиділа, прикладаючи руку до вуха і прислухаючись до рапортів, що надходили по інтеркому. – Палуби три і чотири доповідають про незначні несправності. З палуби шість й інженерного – три людини отримали невеликі травми. Всі троє – відправлені в лазарет.
– Кірк інженерному! Скотті, що з двигунами?
– Двигуни в повному порядку, капітан. Але тяги немає. Щити також не працюють. Ми застрягли, капітан.
Кірк кивнув і знов перевів увагу на Спока.
– Ну, що я казав. Знов рігеліанськи витребеньки, – буркнув він.
– Не зовсім так, капітане, – Спок пильно вдивлявся в екран свого комп’ютера. – Судячи з показників сенсорів, ми знаходимося вже не в системі Рігеля, сер.
– Що?! Але ж це неможливо! Ми вийшли з ВАРПу саме у точці зустрічі, а це – біля самісінького Рігеля-10. Перевірте прибори.
– Двічі перевіряв, капітан, – відповів Спок звівши погляд на свого керівника і знову повертаючись до роботи. – Апаратура зафіксувала прибуття в задану точку, але через одну цілу і сім сотих секунди нас перекинуло в місце, координати якого неможливо встановити.
– Тобто, як це неможливо? – уїдливо запитав Кірк, – Що саме кажуть ваші прибори?
– Вони видають показники, які просто не можливі, – замислено промовив Спок. – Якщо тільки…
– Якщо тільки що? – швидко спитав Кірк.
– Якщо тільки ми не знаходимось поза нашим часом-простором, капітан. Але це малоймовірно. Щоб перенести цілий корабель в точку, що відповідає цим показникам, знадобилася б така кількість енергії, яка могла б рознести половину галактики. На це здатна лише цивілізація, рівень розвитку якої знаходиться далеко за межею нашого розуміння.
Капітан замислився, відкинувся на спинку крісла, аналізуючи інформацію. Ситуація була непевною і вкрай паскудною. Вони застрягли посеред нічого без двигунів, захисту і зовнішніх екранів, не маючи можливості зорієнтуватися, дати бій чи втекти.
Раптом якийсь нестерпно яскравий промінь пробіг через увесь місток, засліплюючи людей.
– Нас сканують, капітан!
Кірк заблимав очима раз на секунду, як вчили на курсі з виживання в Академії, щоб відновити зір. Кольорові плями, що плавали перед його очима, поступово змінилися звичною картиною містка і людей, які приголомшено сиділи в різних позах, потираючи очі.
– Дивіться, – Ухура, хоча і постраждала від скануючого променя, весь час продовжувала зосереджено клацати тумблерами, намагаючись вловити хоча б якийсь сигнал ззовні; зараз вона схвильовано показувала на головний екран.
Чорний глухий прямокутник раптом ожив і заповнився золотавим сяйвом, не менш яскравим та сліпучим, ніж скануючий промінь.
– Спок! – Кірк глянув в бік свого першого помічника, сподіваючись отримати бодай якесь пояснення.
– Сильне бета-випромінювання, капітан. Опускаю фільтри.
Фільтри впали, огортаючи весь корабель та роблячи сяйво, що неслося з екрану, менш яскравим. Тепер можна було розгледіти дивну нерівну поверхню, яка заповнювала весь екран й світилася так інтенсивно, що навіть фільтри не захищали очі від болю.
– Що можете сказати, Спок? Що це за несподівана ілюмінація в космосі?
– Випромінювання йде від об’єкту невідомого походження величезного розміру.
– Максимальне зменшення!
– Зменшення на максимумі, сер, – миттєво відізвався Чехов. – Але ми все одно бачимо тільки маленький клаптик тієї структури.
– Матеріал, з якого зроблено цей об’єкт, нам невідомий, – безпристрасно вів далі Спок. – Це, напевно, органіка, і судячи з усього, штучна. А ще сканування, яке ми встигли зробити, поки об’єкт сканував нас, показало, що він пустотілий, і всередині його міститься азотно-киснева атмосфера.
– Сканування, яке встигли зробити ви, містере Спок, – вдоволено додав Кірк. – Чудова робота. Здається, ми наткнулися на невідому нам форму життя або навіть цілу цивілізацію.
– Можливо, капітан, – відповів Спок, – але з показників сенсорів неможливо визначити, чи є там життєві форми. Дані непевні. В усякому разі вони не зафіксували розумного життя в нашому сенсі.
– Тож треба роздивитися самим. Готуйте десант!
~
Команда висадки – шість чоловік – вишикувалася на платформі транспортатору, спостерігаючи, як Скотті завершує установку координат. Лікар Маккой, набундючений після палкої дискусії з капітаном, стояв з краю платформи, старанно відводячи погляд від Кірка. Маккой терпіти не міг користуватися транспортатором, бо, на відміну від своїх колег, знав, як влаштований людський організм і наскільки просто вивести його з ладу. Тому кожен раз, коли Кірк залучав його до десанту, Маккой пручався з усіх сил, однак, зазвичай, без великого успіху.
Спок, що стояв поряд з лікарем, старанно робив вигляд, що не бачить ображеного виразу його обличчя. На відміну від Маккоя, він із нетерпінням чекав на цю незвичайну експедицію. Його науковий інтерес було розпалено, хоча Спок, як справжній вулканець, вдало це приховував.
– Вмикайте, Скотті, – скомандував Кірк.
Яскраве жовто-гаряче сяйво охопило тіла людей, які відразу замиготіли, розчиняючись у повітрі, щоб сформуватися десь там, за межами корабля, в невідомій нікому далечині. Та раптом все перервалося. Маккой розплющив очі, які завжди прикривав під час транспортації. Тільки дві фігури – Спока і капітана Кірка – продовжували сяяти золотом, але значно сильніше, ніж звичайно. Лікар спробував було схопити Спока за плече, та пальці його хапнули тільки тонке повітря. Мить потому на платформі зосталися лише четверо приголомшених членів екіпажу. А Кірк і його перший помічник зникли без сліду.
~
Спок прокинувся, відчувши, як щось прохолодне і гладке торкається його руки. Ще не розплющивши очі, він зрозумів, що знаходиться не на Ентерпрайз. Підлога була м’яка, але пружна, тиша, зовсім не притаманна земному кораблю з його сотнями людей на борту, порушувалася лише якимось дивним звуком, немов хлопчисько возив дитячою гумовою качкою по склу.
– Ти прокинувся, – прозвучав в його мозку невиразний голос. – Вітаю.
– Капітан? Де це ми?
Спок сів, повернув голову і не побачив Кірка. Замість нього він з подивом уп’явся очима у щось сіре, напівпрозоре, схоже на прямокутний шматок желе десь з метр заввишки і приблизно метра з півтора завширшки. Спок сидів на м’якій підлозі в золотавій сферичній кімнаті, стеля якої збігалася у вузьку трубку, що тягнулася кудись далеко вгору. Здавалося, що сама кімната виросла на тому стеблі й висіла на ньому, зрідка покачуючись. Ані фазера, ані комунікатора при ньому не було. Паморочилося в голові, та все інше було, начебто, в порядку.
– Співтовариство раде привітати тебе і твого друга, – невиразний голос знову зазвучав у голові Спока.
– Де мій капітан? – Спок намагався говорити спокійно, але це давалося йому не легко. – З ним усе гаразд?
– Інша особа знаходиться в іншому місці. Вона здорова й неушкоджена, – голос не ніс в собі ніяких емоцій, і за інших обставин Спок обов’язково поцікавився б джерелом цього надзвичайного спокою. – Співтовариство готове прийняти вас.
– Співтовариство? – сказав Спок, намагаючись зібрати думки до купи. – То ви – представник команди цього корабля?
– Відповідь негативна. Співтовариство – не корабель.
– Добре, – погодився Спок, – якщо співтовариство – не корабель, тоді що воно таке?
– Співтовариство – це освітній центр, основне завдання якого збирати інформацію, асимілювати її і доставляти господарям в зручній формі.
– Чарівно, – подумки промовив до себе Спок, – хотів би я знати, хто такі ці господарі й що це за така «зручна форма».
– Якщо це тебе дійсно цікавить, я можу показати декілька прикладів, – відповів голос в голові Спока.
– Буду вам щиро вдячний, – кивнув перший помічник Ентерпрайз. – А надто, якщо по дорозі ми заглянемо до іншої особи і візьмемо її з собою.
Желеподібне створіння несподівано хлюпнуло і вистрелило з себе чотири досить вправні кінцівки. Перебираючи ними, воно подибало до стіни, яка миттєво згорнулася вгору, мов якесь жалюзі, відкриваючи прохід в довгий вузький коридор.
Спок ішов за ходячим желе, про всяк випадок намагаючись запам’ятати дорогу. Вони пройшли весь коридор наскрізь, повернули в інший, трохи ширший, вдерлися на місток над глибокою прірвою, дно якої губилося десь далеко внизу. Потім їх трошки потрусило в невеличкій корзині, яка, мабуть, правила тутешнім мешканцям за ліфт, і нарешті обидва дістались величезної зали, посеред якої стирчав височенний чорний дольмен, грані якого було прикрашено яскравими кристалами різних кольорів і форм. Матова чорна поверхня дольмену, здавалося, поглинала світло, кристали ж, навпаки, випромінювали енергію, мінилися, сяяли.
– Ці кристали і є та зручна форма, яку ми доставляємо нашим господарям, – промовив голос в голові Спока.
Перший помічник підійшов до каменю, затамувавши подих, настільки прекрасними були ті кристали, і зазирнув в один – ніжно-блакитного кольору. Вир холодних іскор пролився на нього, потягнув за собою. Він був величезною мантою, яка швидко і плавно неслась крізь океанські хвилі, виривалася з води й летіла над її поверхнею, вільна і сильна.
Спок видихнув, відвернув погляд, провів пальцями по сусідньому, блідо-рожевому кристалу. Його охопила тривога. Тепер він сидів в золотавій округлій кімнаті, точнісінько такій, з якої він тільки що вибрався, почуваючись напівпритомним і зовсім безпорадним. До нього наближалася рудоволоса жінка з крісом у руці. Її гарно викарбуване обличчя було б навіть красивим, якби його не псували крива усмішка і холодний погляд. Жінка замахнулася і опустила зброю просто на голову тому, ким відчував себе Спок, і його поглинула темрява.
– Спок… Спок. Спок!
Голос звучав не в голові, а зовсім поруч. Спок з величезним трудом розліпив повіки. Він знову лежав на м’якій пружній підлозі, але зараз теплі людські руки торкалися його, гладили, трусили, намагаючись пробудити. Зелені очі дивилися пильно і стривожено.
– Капітан. Джим. Я знайшов тебе…
– Скоріш, це я знайшов тебе, – усміхнувся Кірк, стискаючи Спокові долоню. – І це було нелегко, зважаючи на розміри цього корита.
– Що трапилось? – губи Спока ледь ворушилися.
– На якусь мить мені здалося, що ти помер, Спок, – Кірк полегшено зітхнув. – Щоб більше не торкався цих камінців. Це дуже небезпечно, а надто для твоєї натури, у якої вкрай складні відносини з емоціями.
– Тобі зовсім не здалося, – раптом промовив голос в головах обох. – Твій друг помер і був реанімований співтовариством. Він пережив досвід істоти, котра була вбита тут приблизно двісті ваших стандартних років тому.
З підлоги Спок побачив, як до желеподібного підійшла молода рудава жінка, і подумки здригнувся.
– Це і є те знання, яке співтовариство збирає для своїх хазяїв, Спок, – продовжував голос. – Поздоровляю вас обох. Ви були обрані співтовариством.
– Що це в біса означає? – прогарчав Кірк, допомагаючи Спокові піднятися. Той стояв, хитаючись на своїх ногах і щось шепотів собі під ніс.
– Ви будете асимільовані, а ваш досвід прикрасить собою нашу колекцію.
– Перепрошую, але ми не збираємося корчити з себе дурнів задля чиєїсь втіхи, – сказав Кірк. – У нас є обов’язки, тож негайно віддайте комунікатори і зброю, й поверніть нас на корабель, якщо дорожите отим вашим співтовариством. Інакше, наші фотонні торпеди рознесуть цю халабуду на тріски.
– Ця пропозиція неприйнятна, – відповів голос в голові. – Ваші торпеди не зможуть завдати шкоди співтовариству. Проте ми можемо дійти згоди. Один з вас зостанеться тут і його досвід буде записано згідно з процедурою, інший – зможе відправитися додому неушкодженим.
– Дзуськи! – Кірк, який впродовж цієї розмови пильно оглядав величезне помешкання у пошуках шляхів відступу, раптово схопив Спока за руку і потягнув в бік дольмену, ховаючись за ним.
– Ти ж розумієш, що з цього нічого путнього не вийде, – радше сказав, ніж спитав Спок.
– Я не здамся без бою, – похмуро відповів Кірк, відступаючи вбік і намагаючись тримати дольмен між собою і представниками того клятого співтовариства.
Спок тільки знизав плечима й покірно рушив за своїм капітаном.
– То хто він, цей твій наглядач-нахаба, що заліз нам обом у мозок? – Кірк продовжував обережно обходити обеліск.
– Оте желеподібне створіння, що стояло біля дольмену.
– Ти ба, а я вирішив, що це якийсь предмет інопланетного декору.
– А де ти подів свого? – Спок пильно вдивлявся в золотаву напівтемряву, що охопила залу, тільки-но вони заскочили за ріг кам’яної стели.
– Свою, – Кірк загадково посміхнувся. – Моя була красива руда дівка з отакенною… мускулатурою, – він широко розвів руки.
– Не поталанило, – тихо пробурмотів Спок собі під ніс, і Кірк нічого не почув.
Вони все йшли і шли у тому червоно-золотавому напівсяйві, і Споку здавалося, що клятий дольмен ніколи не закінчиться, що вони так і будуть крастися вздовж його чорних граней, поки світ не скінчиться і не перетвориться на порох. Аж раптом роздався різкий свист – щось тонке і тверде розсікло повітря.
– Ні! – Кірк встиг відштовхнути його, збити з ніг на підлогу, але сам застиг, захрипів і, похитнувшись, рухнув поряд, обливаючись кров’ю.
Руда діваха в два кроки подолала відстань, що відділяла її від тіла Кірка. Спокійно, немов робила так безліч разів, висмикнула кинджал з грудей холодіючого тіла того, хто ще мить тому був його капітаном.
– Ти можеш йти, Спок, – почув він невиразний голос у свій голові. – Співтовариство відпускає одного з вас, як і обіцяло.
Спок захитав головою, відчуваючи, як в грудях його шириться тупа порожнеча.
– Це не правильно, – виштовхнув він із себе слова. – Він прийняв на себе мою смерть, ви це знаєте.
Руда мовчки кивнула, витираючи ніж своєю короткою спідницею.
– То чого ти хочеш, Спок? – невиразний голос начебто змінив тональність і в ньому ледь помітно проявилась цікавість.
– Я знаю, ви можете зцілити його, як зцілили мене.
– Але ж ти розумієш, чого просиш і на що зголошуєшся? Замість нього співтовариство візьме тебе, твоє життя.
– Так, – вимовив Спок і враз перестав дихати.
~
Кірк начепив на пояс фазер, приторочив туди ж непрацюючий комунікатор і зиркнув спідлоба на двох наглядачів, що стояли неподалік.
– Я не залишу його тут з вами, – він зробив крок до тіла Спока, яке лежало на круглому столі під золотавим струменем світла, що лився зі стелі, немов водограй. – Ви одержали те, що хотіли, тож повинні негайно відправити нас обох на Ентерпрайз.
Желеподібний, і собі, дрібочучи, підійшов до столу, де лежав Спок. Він сформував верхні кінцівки й уложив їх просто на лоба Кірку та Споку.
– Співтовариство дякує тобі, Спок. Дякує вам обом, люди. Пам’ятайте про це.
Золотий водограй замиготів, розширився, поглинаючи обох офіцерів Зоряного флоту. Кірк відчув, як під його пальцями почало танути тіло Спока, як його власне тіло почало заповнюватися тим світлом, як розлетілось воно на найдрібніші частинки, щоб зібратися знов десь там, далеко за межами цієї незрозумілої конструкції, що зветься співтовариством. І бажано на борту його власного корабля ЮСС Ентерпрайз.
– Навіщо ти відпустив обох? – Рудава дивилася на порожній стіл, де за мить до цього лежало бездиханне тіло Спока.
– Два проява безкорисної самопожертви. Ми в боргу перед ними. Людяність і вірність – така рідкісна коштовність – желеподібний показав на центр столу, де, сяючи глибоким рівним світлом, лежали два кристали: один яскраво зелений, інший – глибокий бузковий.
– Навіщо господарям людяність? Вони навіть не гуманоїди.
– Коли вони прийдуть по тебе, я певен, що ти оціниш ці риси. Якщо нам вдасться інтегрувати їх в програму, звичайно.
– Але ж відпускати обох проти правил.
– Пусте, – відповів желеподібний. – Ти була права з самого початку, ці двоє дійсно зв’язані настільки глибоко, що, мабуть, самі ще не збагнули ступеня цього зв’язку. Я навіть не уявляю, чого вони зможуть досягти, якщо усвідомлять всю його міць.
~
– Виходимо з ВАРПу за десять цілих і сорок вісім сотих хвилини, – пролунав спокійний і діловий голос першого помічника. – Ви просили повідомити, капітане.
– Дякую, містере Спок, – губи Кірка автоматично вимовили слова, що були дуже і дуже знайомі. Він різко обернувся в кріслі й оторопіло дивився на свого офіцера з науки.
Спок підняв ліву брову на чверть дюйму, але нічого не сказав, просто повернувся до свого монітору, скануючи простір.
– Як себе почуваєте, Спок?
– Краще, ніж будь-коли, сер, – не відволікаючись відповів Спок.
– Невже на цей раз Рігель не встругнув нам ніякого паскудства, а? Неможливо повірити, – Кірк дивився на зігнуту спину свого першого помічника, обтягнуту блакитною формою, і відчував, як радість заповнює його від маківки до самісіньких п’ят.
– В точці зустрічі спостерігаю одну евакуаційну капсулу. З пасажиром на борту, – поінформував Спок.
– Ускладнення?
– Ніяких, капітане. Приймаємо на борт через три цілих сімдесят п’ять сотих хвилини.
– Ходімо, Спок, привітаємо нашого супертаємного гостя, – Кірк скочив з крісла і рішуче покрокував до турболіфту. – Тим більш, що нам є що обговорити дорогою, чи не так, містере Спок?
– Так, капітан, – ледь чутно відповів Спок.
@темы: Фик, Чумацький шлях 2017, G
-
-
04.07.2017 в 10:47Що Джейнвей зробила з боргами, що вони такі ввічливі стали?
-
-
04.07.2017 в 11:00-
-
06.07.2017 в 02:32-
-
09.07.2017 в 18:01ось так)))
Дякую за цiкаву роботу
-
-
10.07.2017 в 11:42Але ця нелегка пригода змінила їх, наблизила до розуміння ступеня цього зв’язку, так?)
А Рігель таки підступний)))
-
-
12.07.2017 в 00:23-
-
12.07.2017 в 19:40