Через терни (у дупу) до зірок

[gavrusssha]

Любі мої! Я щиро вибачаюся перед усіма за те, що вимушена викласти текст "у процесі". Реал. Продовження й закінчення я буду викладати бонусами, присягаюся закінчити! Просто не хотілося зливати сюжет, що в мене (ура!) є. Ще раз вибачте.

Назва: Через терни (у дупу) до зірок
Автор: gavrusssha
Бета: публічна
Всесвіт: ST2009, STID
Рейтинг: PG-13 (за лайку та за сексуальні фантазії)
Жанр: пригоди, фем
Пейринг: Кирк!girl / Спок!girl
Розмір: поки що 2100 слів
Відмова від прав: бунтуй, кохай, права не віддавай!.. гаразд-гаразд, всі права у правовласників.
Стислий зміст: Розвал Федерації, антиутопія, небо у масляних плямах… «И тут я весь такий odinoky» © Берджес
Попередження: AU, оповідання від першого лиця.
Примітка: написано на фестиваль української фанатської творчості “Чумацький Шлях – 2018”. Я не проти розміщення цього тексту будь-де з посиланням на цей фест.

Таким чином, не отримала я, чого хотіла, а навпаки, зловила пивного кухля в обличчя. Трохи прикро - пиво було моє ж, вона пила воду… Ось як усе вийшло.

Того дня синець під оком був мені потрібен, як боїнг горобцю. З іншого боку, як відрізнити у барі космопорту вільнонайманого спеца від повії? По рукам та обличчю, у повій руки ніжні, а обличчя змарнілі після нічного виходу на роботу. Спец навпаки пречудово видрихся, зате рубці й засмага сходять не одразу. Блідий спец — то спец, що застряг в порту більш ніж на місяць, тобто - пропащий спец.

Вулканка була природньо блідою; руки з надзвичайно пещеними нігтями й пасмо чорного волосся, закладене за гостре вухо. Над вухом - нікелевий блиск роз’єму. Карго, диспетчер чи тактичний командер. Останнє вірогідніше, але дуже дивно, що військова сидить у ганделику, де збираються торгівельні найманці. Федеральні преміальні вона пропива, чи що?

Вона пила воду. Піднімала склянку на рівень очей, слідкувала, як бульбашки піднімаються, опускала склянку й повільно робила ковток. Раз за разом, з механічною точністю й беземоційністю, що властива її расі. Бармен, споглядаючи це, нервово зітхав й тер давно вже чистий келих рушником, як загіпнотизований. Я штовхнула до нього спустошений кухоль.

— Кепе, це п’ята, а ще ж ранок.

— Максе, налий та відійди, — його зауваження та моя відповідь не мали ніякого значення. Бар був пустий — жодного винаймача. Як і учора, й позавчора, як увесь останній тиждень.

Блокада. Щиро ваші, ромуланці.

Навіщо я зійшла з “Егаліте”? Ні, дійсно, навіщо я звільнилася з гарного, великого, перспективного торгового фрегату, основна перевага якого у тому, що він зараз дуже далеко від Сиглару, від цього генделя, зовні блокадного сфероїду, вільний, як птах; і єдине, що, можливо, непокоїть кают-кампанію — це падіння курса федерального кредита. Тобто, не саме падіння, до якого всі звикли, в прискорення темпів цього обвалу. Однак, каюта Егга за себе постоїть — в чому, в чому, а в цьому я впевнена. Як і у своїх найближчих перспективах.

Шукати “наземну” роботу. Тобто, нижче падати нема куди.


— Ти не зможеш зійти на Сигларі, бо втратиш усе — платню, контракт, свій рейтинг, репутацю... Боже, ти навіть не уявляєш...

— Заткнися, Пайку, — проказала я крізь зчіплені зуби. — Зараз як друга тебе прохаю, просто замовкни.

— Робиш, що маєш за потрібне, — сумно сказав Пайк. Його обличчя, ніби втративши каркас, разом якось просіло.

— Намагаюся не всратися у процесі.


— Макс!

— А чи не досить вам?

Присягаюся… Не знаю, присягаюся своїм дипломом, що стільки мені коштував — якщо б вона не звернулася до мене перша, нічого цього б не було. Шість кухлів пива — ще не привід підкочуватися до вулканців будь-якої статі.

Перша моя думка була — а що, як вже таке діло, десь тут поблизу федеральний крейсер, отже чуткі щодо блокади занадто перебільшені… Ні. Перша моя думка була — який важкий погляд. Не тиснучий, а саме важкий — темні карі райдужки у оздобі чорних, як смола, вій створювали якесь таке враження. Чомусь.

Погляд тягнуло підтримати.

Ні, якщо вже чесно, потримати тягнуло зовсім інше.

— Ма-акс! Вина пані!

Заперечувальний жест пещеної долоні. Я грюкаю по стійці.

— Ма-акс! Вина мені, а пані — води! З бульбашками. Багато. Можна одразу у ванну.

Бармен щулиться під поглядом вулканки. Що ж у них у меню є такого… Розслабляючого? Шоколад? Навряд чи. Легка бесіда про криволінійні інтеграли на риманових поверхнях виглядає перспективніше, але мені ліньки.

Впадло мені пудрити сьогодні мізки, западло… Чи просто не хочу саме з нею. Вії в неї все ж такі важкі, що так і тягне їх чимось підперти. Коли вона закриває очі, на щоках повинні лишатися сліди. Круглі вилиці з легкою прозеленню, дуже яскраві вуста, низька лита чолка… Ноги.

Ховати ці ноги хтозна куди під стіл від захопленого людства у моєму обличчі — це зрада. Такі ноги треба витягувати упродовж всієї довжини крихітного приміщення, щоб лампи виблискували на гладенькій шкірі, ніби на боках кеглів для боулінгу.

Круглі коліна просуваються глибше під стіл, а гострі, як “ікс”, брови злітають до волосся. Права — першою.

— Ви завжди такі… Уважні до співбесідника… Капітан?

— Стратег. Я не військова, панянко. Кризовий стратег першої гільдії Джинджер Кірк у тимчасовій професійній дупі… До ваших послуг, й усе таки інше.

Гендель зненацька гойднувся. Оскільки Макс непорушний, як пам’ятник бармену, то гойднувся він тільки в моїй голові. Це не діло. Це зовсім не діло. За два роки у космосі я зовсім забула, як пити. Але! Не втрачаю надії згадати.

— Макс! Ще!

Вона щось казала. У будь-якому випадку її яскраві губи ворушилися, склянка з водою плавно переміщувалася по стійці, щось собою символізуючи, й вже напевне щось розказувала я. Не маю ніяких сумнівів, що такого шатлу пломєкових триблів вулканці до мене ніхто ще не підганяв, й навряд чи знайдеться ще один такий камікадзе з багатою уявою.

Я смоктала пиво. Я розкидала ромуланців порухом пальця правої ноги, а лівим створювала галактики. Розмахувала руками, стратегічно розраховуючи замах — а вона ухилялася, слухала, постукувала склянкою по столу, й брови більше не злітали — шкода, а потім вона встала, й я запанікувала — піде, й вона дивилася, і я поклала їй руку на гаряче під синтетикою блузи плече… Ось тоді їй нагодився мій кухоль.

Вона йшла — повільно та з гідністю, з кожнім кроком акуратно поводячи щонайакуратнішими стегнами, і я дивилася на це — селючка з дипломом — розкривши слюнявого рота, і Макс дивився, й узагалі весь гендель дивився.

А потім я впала. Не сама по собі, просто інженер, що надзюрювався за столом зліва, гаркнув “федерація — гівно”, чи щось на кшталт цього, чи не гаркнув, а проказав собі під ніс, чи узагалі мені здалося, що він хотів це сказати — мені потрібний був привід. Я перекинула стіл, зісмикнула сторопілого вуйка зі стільця, а потім він звівся й штовхнув мене на близьку стінку, й уже під стінкою я злилася з пластиком підлоги. Судячи з вражень — надовго. Спідниця задерлася, рукав відірвався — суцільні збитки.

— Ого! — Проказав Макс.

“Ого”, — це було дуже слабко сказано, зовсім ніяк сказано, якщо чесно, але що з нього узяти — бо спостерігає людина диво перший і останній раз у своєму житті й нічого, крім “ого”, народити не змогла.

Довгоноге диво тримало стрімко бліднучого інженера у простягнутій руці за комір, а оскільки диво природа не образила зростом, то чоботи інженера погрюкували пдборами на пристойній висоті. Вулканці фізично сильні, наш тактик-навігатор розгинав аварійні поручні при невдалій посадці, але до теперішньої миті мені не спадало на думку, що це відноситься до їхніх жінок тією ж мірою.

— Ваша поведінка негідна звання. — Ось й усе, що мені випало, коли диво зайнялося мною, кинувши інженера напризволяще (тверде и пластмасове призволяще). — Підвестися можете?

Знайдіть мені хоч одного ідіота, що отримавши такий розкішний другий шанс сказав би “так”.

— Так, — проказала я твердим голосом, у якому, однак, дрижала уся скорбота ромуланського народу за своєю історичною туманністю. — Ось трохи ще полежу — й обов’язково підведуся. Один селюк з важким кулаком — це несерйозно. Ви приведіть мені увесь загін двигуна…

До свого номеру я дісталася з нечуваним комфортом — влаштувавшися на жаданому плечі. Ця валькірія воєнфлоту, вочевидь, не кидала постраждалих від власної руки на півдорозі, навіть таких осоружних та гидких.

Постраждалий кинув страждати на фігню й рівно встав на порозі своєї кімнати:

— Ну, бувай.

Тут задзеленчало, захиталося та загуркотіло вже не в моїй голові. Блокада завершувалася передбачувано — проривом.

— Хуррей, — кажу. — Залицяння скінчилися. Почалися танці.

Вона раптом зеленішає, розгортається на місці, як спортивний “ягуар” та лине кудись коридором… Полинула б, але тут я ризикнула ще раз. Вчепилася в неї, як в торпеду, що виривається, волаючи у гостре вухо:

— Нам у вікно! У будинку небезпечно! — Й вона ще трохи протягла мене на собі, а потім, дякую, всесвіт, спрацював розрекламований вулканський інтелект, й тепер мене несло й мотало у вірному напрямку — через мій номер, по посуду, що кришився під ногами, через розкидані речі — комунікатор! — через крихітний санвузол, у якому було вікно, вузьке, як ілюмінатор, але я сяк-так вгвинтилася, а потім підняла її за руки, й вона проковзнула, як рибка, і ми впали з висоти третього поверху, помірно пошкоджені. Я — тому що скорцюбилася, вона — тому що впала на мене саме тоді, коли я скорцюбилася.

— Добре, — проказала я мрійливо, розважливо замовчуючи, чому добре. Під нами трусилося покриття шосе. У небі прогуркотів на малій висоті шатл місцевих сил самозахисту. Рейсовий флаєр валявся неподалік, перекинутий ударною хвилею. Біля виходу з бару простонеба стирчала невелика купка завсідників с задертими догори обличчями. Хтось знімав головідео у прямий ефір. Люди будуть знімати головідео, навіть коли вершник апокаліпсису буде нестися безпосередньо на них, й радітимуть вдалим кадрам.

Земля похилилася під дупою зі страшним скреготом; ліве крило готелю космопорта відвалилося у хмарі пилу.

Коли ми йшли по шосе, я звернула увагу, що вона накульгує. Навіть кульгає, але дуже цілеспрямовано — мені залишилося тільки воліктися услід. Я здогадувалася, куди нас несе, особливо, коли шатли над головою стали проноситися частіше, снуючи над вочевидь близькою військовою базою як мухи над… гм… скажімо, над медом.

Нас не впустили. Ні, навіть не нас — її не впустили. У готелі вона забула якусь перепустку, а ідентифікатор сітківки на КПП не функціонував. П’ятнадцять хвилин, не підвищуючи голоса й не роблячи різких рухів, вона розмовляла з охороною, а потім охороні подзвонили зсередини й КПП закрили у нас перед носом. Периметр бази збезлюднів. Вулканка повільно пройшлася вздовж паркану, зняла м’який мокасин й раптом с силою пнула сітку. Залишилася вм'ятина. До неї негайно повернув тупий ніс автоматичний фазер периметру, й ми відступили.

Сидячи на асфальті я витрушувала камінці з кросівок. Вона дивилася на базу, звідки припинили вилітати шатли, й накручувала пасмо чорного волосся на палець — дуже людяний жест, й мені раптом стало її шкода. Взагалі я збиралася дістатися якогось приватного паркування й викрасти орбітальний флаєр, бо орбіта зараз була найбезпечнішим місцем на цій планеті. Напевне безпечнішим, ніж околиці відміченої на ромуланських картах військової бази. Якщо вулканка схотіла б, то я б її взяла теж. Але вона навряд чи схоче. Бачили ми таких.

Не відступають.

Ніколи.

Гаразд, хай йому грець.

— Я повинна знати більше, — кажу я їй, підходячи сзаду, бо на її обличчі я можу побачити сльози, що їх вона намагається приховати, або ще щось, що мені бачити не хочеться. — Тоді я зможу допомогти.

— Ви? Допомогти? — В її голосі подив навпіл з поблажливістю. Когось іншого такий коктейль підкосив би.

— Стратег. Не забувай. — Переходжу на “ти” — привід є, зрештою, якби не я, вона зараз задихалася б під уламками. — Це моя професія. Скажи, нарешті, хто ти?

Хоча, чого ж, думаю я, теж мені таїна темної матерії, вочевидь вона з одного з цих нових федеральних секретних крейсерів. Ходили чутки, що на останньому подиху Федерація вирішила піти навпростець й на орбітах періферійних планет на всі рештки бюджету розмістила орбітальні верфи для вибудовування суден класу “Галактика”. Назва крейсеру мені все одно нічого не скаже.

— І що, заради всесвіту, ти робила у тому гадючнику?

— Де? — Ет, забула. У розмові з вулканцями краще уникати ефіемізмів. Вони болісно конкретні.

— У порту. — Однак, оця вулканка все ж якась дивна. То бліднішає, то б’ється, то паркани нищить… Наш містер Сітак з “Егаліте” давно б зробив собі вулканське сепуку з сорому.

Вона раздумує. Довго. Потім стає у “струнко”.

— Т'Пел Спок Сарек Солак Т’Енне. — Я петраю не одразу, але, коли допетрую, то судомно зітхаю. Родове ім’я до четвертого предка. Визнана гідною, треба ж. — Крейсер “Ентерпрайз”, порт припису Сиглар...

Чутки не збрехали.

— ...Тактик-командер, номер у судновому записі — другий.

Йой. А ось зараз вона як старший офіцер може наказати мені: “Кру-гом! Кроком руш! Звідси й швидко”, й формально я повинна підкоритися.

Біля моєї ноги крізь покриття шосе виперлася травичка. Навколо чортівня, прорив та кінець світу, а вона росте собі. Й вчора уночі росла, й зараз тягнеться. Я попестила її носком кросівка.

— Ти дурепо, тактик-командер, — промовила я найсвітськішим тоном. — Через шлюз військової бази тобі до орбіти не потрапити. — Вона супить брови, але мовчить, й я її за це поважаю. — Як стратег, раджу тобі скористатися громадським транспортом... — Піднімаю долоню, попереджаючи заперечення. — Так, вкрасти. А до цього чимскоріш подати рапорт про відставку. Ось комунікатор.

Це нічого, що зв’язку немає. Рапорт про відставку побовтається у космосі у вигляді пакету випромінення, й рано чи пізно його перехопить яка-небудь федеральна станція слідкування й зареєструє днем відправки. Просто, як усе геніальне.

Подмух теплого вітру штовхнув травичку. Щось вибухає, й вже зовсім близько. Часу немає.

— Часу немає, — кажу я уголос.

— Часу замало, — уточнює Т'Пел. — За грубим розрахунком дванадцять хвилин й вісім секунд до моменту, як військо Імперії накриє бомбардуванням цей район.

Добре мати під рукою тактика високої кваліфікації. Узагалі добре мати… Я подумаю про це через дванадцять хвилин. Й вісім секунд.

(далі буде)

@темы: Фик, Чумацький шлях 2018, PG-13

Comments

[Рия Ареи]

Які вони чудові! Буду чекати на оте "далі буде"

[Die Glocke]

Хей-хей, вітаю з викладкою!
Соррі, читати ще не читала, бо сама дедлайню зараз))

[gavrusssha]

Рия Ареи, дякую!! Пишу)))

Die Glocke, як я вас розумію)))

[[Oblako]]

ах, ах, на мове они категорически прекрасны = )
очень хочется продолжения

[gavrusssha]

[Oblako], спасибище))

[mila007]

Слушай, это настолько охуенно, что я просто пошла курить.
И ждать проды.
Спасибо!

[gavrusssha]

mila007, воу)) спасибище))

[troyachka]

Вау, круто! Я не шиппер, але у фем!версії це мені подобається0)) чекатиму проди.

[Алиса ака Подарок]

[gavrusssha]

troyachka, дякую дуже!)))

Алиса ака Подарок,

[danechka]

йєй, оце "далі буде" - нечесно!
чекаю "і жили вони недовго, але щасливо і таке інше")))))

[gavrusssha]

danechka, ))))) щось таке, угу))))

[Эйвлинн]

Яка гарна парочка получилася... Приємно дивитися, як вони завжди знаходять пригоди. В якому б не були світі))

[gavrusssha]

Эйвлинн, так) ця пара саме така - із магічним шидлом у ...серці)