Ми – зоряний пил

[ukrtrek]

Викладається на прохання перекладача

Назва: Ми – зоряний пил
Автор: dogpoet
Перекладач:  Т*Черть
Посилання на оригінал: archiveofourown.org/works/99511
Дозвіл на переклад: отримано
Бета: OnlineCorrector
Всесвіт: Star Trek TOS, Star Trek AOS
Рейтинг: G
Жанр: джен, драма, трошки філософії
Персонажі: команда Зоряного Флоту
Розмір: 1333 слова (в оригінали)
Відмова від прав: не моє, я тільки погратися
Стислий зміст: Нехай ми разом будемо досліджувати зірки.
Примітка:переклад зроблено на фестиваль української фанатської творчості “Чумацький Шлях – 2016”

Нехай обидві сторони прагнуть посилатися на чудеса науки, а не на її жахи. Нехай ми разом будемо досліджувати зірки, підкорювати пустелі, викорінювати хвороби, торкатися глибини океану...
Джон Ф. Кеннеді.

Ми прийшли звідусіль. Від пустельних міст Вулкану до тропічних лісів та стрімких водоспадів Амазонки. Ми прийшли з місць, де тварини, на яких полювали наші пращури, давно зникли. Ми прийшли з краю повеней і голоду. Ми прийшли із замерлої, покинутої тундри та золотих кукурудзяних полів Айови. Ми прийшли з міст, де надсучасні автошляхи були нескінченними річками. Ми прийшли з міст, де церков було більше ніж крамниць. Ми прийшли з сіл, де ніхто не вірив у Бога. Ми прийшли з гір, де стандартна мова була чимось невідомим.

Ми приєдналися, бо читали книжки про зірки в дитинстві. Ми приєдналися, бо хтось колись дав нам телескоп. Ми приєдналися, бо зазнали невдачі в юридичній школі. Ми приєдналися, бо розмовляли двадцятьма мовами. Ми приєдналися, бо жадали зустрічі з новими людьми та новими речами. Ми приєдналися, бо хотіли з кимось переспати. Ми приєдналися, бо просто не знали спокою. Ми приєдналися, бо не мали сім’ї. Нам були потрібні гроші, житло, платня. Ми приєдналися, бо належали до двох світів і не могли обрати один з них.

Ми прощалися з нашими прабабусями, які вже не мали зубів. Ми прощалися з братами, які тільки вчилися говорити. Ми прощалися з п’яницями-матерями та колишніми дружинами, які не залишили нам нічого, окрім кісток. Ми залишали розчарованих нами батьків, не прощаючись взагалі. Ми залишали вологий скрекіт цикад у яскравому блискучому листі. Ми залишали дріб дощу по тонкому даху. Ми залишали корів і птахів і пробудження на світанку. Ми залишали вереск сехлатів і запах листя тікірі. Ми залишали какофонію міст, що ніколи не сплять — таксистів, журналістів, поліцейських та злодіїв. Ми залишали теплі ліжка і аромат хліба вранці. Ми залишали собак, котів та улюблені картини. Ми залишали дітей, яким дочитували останню книжку на ніч. Ми залишали наші мови. Ми залишали знайомий пекучий смак харіси, недозрілих оливок, гострого перцю. Ми залишали повсякденні аромати пломіку, устриць, місо, кім чі та домашнього сиру. Ми залишали пряний нут з маніокою. Ми залишали борщ і горілку.

Щоб дістатися Сан-Франциско ми продавали свої речі. Ми мандрували автостопом. Ми долали світлові роки. Ми втікали від рабства. Ми напивалися і майже не встигали. Ми їхали на мотоциклах. Ми їхали на віслюках. Ми летіли на шатлах. Ми кидали виклик владі або нашим батькам. Ми засмучували наших матерів. Ми ризикували життям, ховаючись у темних і шумливих потягах, що мчали через кордон. Ми пливли на човнах, що ледь трималися купи. Ми йшли пішки з півночі, борючись не з ведмедями або вовками, але зі стихіями, які вічні. Вітер нещадно тріпав нас, намагався затримати, але ми боролися і перемагали.

Ми прибували з усім своїм життям у наших валізах, у наших літаючих машинах, у наших руках, у наших головах. Ми прибували з нашими сім’ями, дітьми, біглями, світлинами, з одягом у рюкзаках, з захованими десь кашею поі та в’яленими сливами, халвою та тортильєю, чатні та квашеною капустою. Ми прибували з хлібною закваскою у скляній банці. Ми прибували з книгами, що дарували нам комфорт, зі словами пращурів, викарбуваними на нашій шкірі. Іноді ми прибували без нічого взагалі.

Ми рушали у невідомість, знаходячи сміливість у пляшці. Ми закривали очі, коли наш шлунок перевертало в польоті. Ми хапали руку того, хто був поруч, а потім відпускали, перш ніж хтось побачив. Ми бачили зірки. Ми були серед них. У галактиках повних невідомих чудес, серед чужого неба.

У першу ніч на кораблі ми не могли заснути. Гудіння, брязкіт і стукіт. Темрява, така глибока і неосяжна. Ні вікон. Ні місяця. Ні завивання койотів. Ні шерхоту крил нічних яструбів. Ні запаху нічних квітів. Ні сонячних променів, що просочуються крізь жалюзі. Ні галасу півнів, ні тупоту дрібних звірів десь унизу. Наші тіла почувалися дивно. Нам було холодно, нам було гаряче, ми були легкими, ми були важкими. Наша шкіра порепалася від штучного повітря.

Ми зустрічали інші раси. Ми торгували. Ми перекладали. Ми намагалися розмовляти мовами, що заплутували наші язики. Ми робили помилки. Ми тисли руки замість того, щоб торкатися облич. Ми вклонялися замість того, щоб тиснути руки. Ми відмовлялися зняти наше взуття. Ми приймали огидну їжу заради ввічливості. Ми не знали, що відрижкою виказують задоволення. Ми відмовлялися від подарунків, не розуміючи, що відмовляємось. Ми забували привезти подарунки, не розуміючи, що забуваємо. Ми робили щось лівою рукою, коли повинні були робити правою. Ми дивилися в очі. Ми намагалися не дивитися в очі. Ми були неправі обидва рази. Ми хибно виказували шану. Ми одягали не ті кольори і нагадували про смерть. Ми голосно сміялися. Або не сміялися взагалі. Іноді смерть була зовсім поряд.

Ми ночували на нових планетах, не маючи сну, прислухуючись до дивного вітру, і тільки зірки були нам знайомі. Планета вільна від хвороб і болю; планета з містом, що пливе у хмарах; планета, що втілювала наші бажання і повертала наше минуле; планета, де комп’ютер керував людьми протягом шести тисяч років. Планети миру, планети війни. Планети, де ніхто не жив, або ті, де ніхто не помирав. Планета, де одна людина прожила два життя, наодинці з іонною хмарою. Планети, де не було лікарів. Планета, де вода могла змусити нас зникнути. Планети, що воювали вже п’ять століть. Планети, де життя було не таким, як ми його знали. Планети, де любов була заборонена. Планети, де час не існував.

Ми бачили чорні зірки, квазари, енергетичні поля, іонні бурі і комети. Ми зустрічали дітей, які майже не виростали. Ми бачили квіти розміром з озеро, дерева розміром з наш палець. Ми бачили комах, таких великих, як ми самі. Ми бачили єті та двоногих ящерів. Ми бачили зелений дощ та істот, зроблених зі світла. Ми бачили любов в усіх її формах і ненависть.

Ми ремонтували кораблі, які неможливо було відремонтувати, долали відстані, які неможливо було подолати. Ми чули звуки, які ніхто не чув до нас, бачили кольори, які ніхто до нас не бачив. Іноді ми були самотні. Знудьговані. Мали стосунки. Розходилися. Одружувалися й розлучалися. Зустрічали давніх друзів з паралельних світів. Затягували болти та дроти в машинному відділенні, у той час, як корабель мчав у забуття. Ми бачили нашу власну загибель, знову і знову, але виживали. Ми дякували нашим богів. Ми любили наше життя.

Когось з нас вбила жінка, що полюбляла сіль, інших - кремнієва форма життя у темній шахті, чи регеліанська лихоманка, чи наші власні двійники. Вбиті галактичним бар’єром, іонними бурями, хмароподібними істотам, андроїдами, фазером, роботами, радіацією, невідомою рослиною, блискавкою, вибуховим камінням, комп’ютерами. Вбиті своїми товаришами. Ми були вбиті в бою, з невинності, принесені в жертву, через невігластво. Вбиті богами, солдатами. Вбиті, щоб бути з'їденими, а іноді й заради розваги.

Ми втратили багато (Карлісл, Каплан, Робау, Марпл, Хендоф, Меллорі, Ріццо, Олсон, Грант, Латімер, Дінер, Келсо, Мітчел, Барнхарт, Дарнел, Грін, Метьюз, Рейберн, Стуржен, Томлінсон, Тормолен, Гаетано, Голуей, Джексон, Ланг, О'Херліхі, O'Ніл, Трейсі, Комптон, Д'Амато, Харпер, Томпсон, Уоткінс, Уотсон, Вайт). Помирали цілі кораблі. Транспортери зі збоями. Тіла, що пливли у нескінченній чорноті космосу. Ми втрачали батьків і матерів, братів і синів. Ми втрачали друзів і коханців. Ми втрачали наші спогади і наші розуми.

Скільки днів, скільки світлових років між нами? Скільки завдань і дипломатичних місій? Скільки зоряних систем? Скільки змін, скільки орбіт? Скільки стандартних земних днів? Час був густіший за кров.

Ми не люди, ми не вулканці, ми не оріонці. Ми не чорні чи білі, азіати чи латиноси. Ми Зоряний Флот. Ми частки. Кисень, вуглець, водень, азот, кальцій, фосфор, мідь і залізо. Усе це, в тій чи іншій мірі. Попіл до попелу, прах до праху. І цілий Всесвіт то є наш райський сад.

@темы: Перевод, Чумацький шлях 2016, G

---

І заради спільного блага, переклад, PG

[troyachka]

Назва: І заради спільного блага
Автор: klmeri
Перекладач: troyachka
Посилання на оригінал: archiveofourown.org/works/6189025
Дозвіл на переклад: отримано.
Бета: OnlineCorrector чудова штука, до речі
Всесвіт: TOS
Рейтинг: PG
Жанр: джен, гумор, флаф, крек
Персонажі: Спок, Леонард МакКой, Джим Кірк
Розмір: 2220 слів
Відмова від прав: не моє
Стислий зміст: Три дурнуватих сценарії, за якими Спок та МакКой змушені співпрацювати заради спільного блага.
Примітка: переклад зроблено на фестиваль української фанатської творчості “Чумацький Шлях – 2016”

№ 1

— Чудово… просто чудово, — каже чоловік, дивлячись на коробку біля його ніг.

— Змушений не погодитися, докторе. Не бачу нічого чудового в цій ситуації.

— Це був сарказм, ти, зеленокровний комп’ютере!

Зачекавши, поки його супутник не встане рівно, Спок продовжує:

— І що, по-вашому, ми маємо робити?

Чоловік, Леонард МакКой, кидає на нього ядучий погляд.

— Це ж ви завжди висуваєте пропозиції, містере Спок?

Той нічого не каже: якщо прийдеться давати відповідь на це питання, то він буде змушений зізнатися, що не здатен придумати хоча б один реалістичний вихід із цієї ситуації. Можливо, ніхто його не стане за це звинувачувати, але втім Спок відчуває глибоку занепокоєність.

Здається, МакКой це розуміє. Замість того, щоб далі тиснути на больову точку, він розгортає коммунікатор та зв’язується з «Ентерпрайзом».

— Телепортуйте двох… — Він заглянув у коробку біля його ніг та виправив себе: — Трьох.

Вони знову збираються докупи на транспортувальній платформі космічного корабля. Лейтенант, що стоїть біля пульту, здивовано кліпає, побачивши їх. МакКой зітхає. Спок сходить на палубу. Третій прибулець кладе лапи на край відкритої коробки і ворушить у повітрі крихітним носиком. Потім досить наполегливо скавулить.

— До мене! — рикає МакКой і нахиляється, підхоплюючи маленький пухнастий багаж собі під лікоть.

Двері до транспортувального відсіку відчиняються, і всередину вбігає чоловік у червоному, вигукуючи:

— Містере Спок, я щойно дізнався… — та застигає, бачачи МакКоя з цуценям. Вираз його обличчя змінюється із занепокоєння на жах. — Бути цього не може!

— Безсумнівно, може, — відповідає рівним голосом Спок.

Головний інженер кілька секунд хапає повітря ротом, аж поки не видушує із себе:

— Але… як?!

— Саме це ми й маємо дізнатися, містере Скотт. — Спок ледве помітно киває в бік лікаря, що з покірним виглядом стоїть поза ним. — Якщо ви заберете нашого… — Він вагається, про себе здригаючись від думки, що до цієї слинявої тварини треба звертатися, використовуючи звання людини, яку він поважає.

— Пацієнта, — завбачливо підхоплює МакКой.

«Так, це підійде», — вирішує Спок.

—… пацієнта до лазарету, докторе, я підійду найближчим часом.

— Гей, ти, — каже МакКой, обережно підхоплюючи на руки цуценя, яке нетерпляче намагається залізти йому на плече. Коли він проходить повз Спока, його смиренний вигляд змінюється стурбованістю. — Пам’ятай, що я лікар, а не ветеринар, — але зроблю все що можу.

Той киває. Потім Спок, містер Скотт та все ще шокований оператор транспортеру спостерігають, як парочка покидає відсік.

— Що нам робити? — цікавиться інженер із тою ж мірою непевності, що звучала й у попередньому питанні Спока.

— Тільки те, що зможемо. — Спок мав на увазі «все, що зможемо задля того, щоб повернути капітанові Кірку його колишній блиск».

Здається, містер Скотт також його розуміє. Він додає:

— Отож. Тим часом я візьмуся за свої справи, як сказав би Джим, — та йде, хитаючи головою.

Спок прямує до лабораторії, вже внутрішньо готовий до того, що, як він здогадується, буде для нього та його команди найбільшим викликом на сьогодні.

~~~

№ 2

— Капітане, я б не радив…

— Містере Спок, — докірливо каже йому людина, про яку йде мова, — я не маю жодного.

— Жодного чого, сер?

— Песимізму, — заявляє Кірк, — або гірких поразок. Ти згодився прийти, і згодився, що я командую. Отже, буде як я кажу. — Він кидає вулканцю капелюх. — Надягни.

Спок кориться повільніше, ніж зазвичай, вочевидь починаючи розуміти: як би Джим не планував святкувати свою перемогу, йому це буде не до душі.

Коли капелюх займає своє місце на голові його друга, Кірк посміхається. І пропонує Спокові пару рукавичок.

— Тепер це.

— Капітане, — знову починає вулканець.

Джим обриває його поглядом.

Спок надягає рукавиці. Здається, він нарешті погодився, бо каже:

— Якщо я вірно вирахував пункт нашого призначення, мого нинішнього вбрання буде недостатньо для підтримки належного рівня тепла.

— Звісно, — з готовністю погоджується Джим. Він витягує з купи одягу останній предмет і з посмішкою протягує його Спокові. — Ось, надягни.

Через кілька хвилин вони висаджуються на дуже гарній планеті — поети б прославляли цю зимову казку. Джим із готовністю підхоплює трохи снігу та починає стискати його одягнутими в рукавички долонями.

— Приготуйся до першого заняття, — каже він своєму першому офіцерові й повертається до свого майбутнього — хоч і всього на годину, — супротивника.

Спок, не розуміючи, просто дивиться на нього крізь невеличку шпарину, що лишилася між вовняним капелюхом та шарфом.

— Як грати у сніжки! — закінчує Джим, приміряючись. І поцілює прямісінько між його незворушних очей.

Тридцятьма хвилинами пізніше

Христина стукає в напівпрочинені двері кабінету свого начальника.

— Докторе МакКой?

Леонард відриває погляд від комп’ютера.

— Що сталось, Христино?

— Ми щойно отримали виклик із поверхні Веги-ІІІ.

Він супить брови.

— Що? Від кого?

— Від містера Спока.

Леонард відсмикує руки від пульту.

— Якого біса він там робить?! Вега-ІІІ — крижана планета!

— Містеру Споку потрібна ваша невідкладна допомога, — безтурботно відповідає медсестра.

Поки вона це каже, Леонард вже встигає оббігти свій стіл, розриваючись між злістю та збентеженням.

Чепел легенько посміхається та дістає з-за спини пакунок з костюмом.

— Вам це знадобиться, сер.

Біжучи до дверей, Леонард підхоплює пакунок.

— Боже милий, цей вулканець зовсім з глузду з’їхав!

Трохи пізніше

Сніжок ковзає по термокостюму МакКоя, а його самого миттєво затягують за велику купу снігу.

— Благаю вас, докторе, не робіть із себе мішень, — суворо мовили йому.

— До чорта, Спок, хто казав, що я хочу брати в цьому участь?

Замість відповіді Спок вручає йому міцно зліплений сніжок.

Леонард намагається виглянути з-за верхівки снігового форту, але Спок відразу ж тягне його назад із вказівкою:

— Стріляти за моєю командою.

Леонард щось бурмоче під ніс, потім заявляє:

— Цього разу я йому мізки відшибу. Змусити тебе — вулканця! — витримувати цю кепську холоднечу заради дурнуватої гри!

Спок кліпає.

— Я програв йому в шахи.

Леонард стискає губи

— Джим мав би розуміти.

Спок дивиться вбік, ймовірно аналізуючи середовище — а також незвичайну тишу та відсутність атак із ворожого табору.

— Я ціную вашу турботу про моє здоров’я, докторе МакКой. Але маю заперечити, що почуваюся себе кепсько.

Спок, певне, міг би сказати ще щось вражаюче, якби не велика фігура, яка, з гучним ревом перестрибнувши стіну форту, тицьнула їм обом в обличчя величезними сніжками. Та ж фігура притискає їх з «Уф!» до землі. Леонард борсається, лаючись на мові, знання котрої від нього ніхто не очікує. Спок лежить на снігу, завмерши, і дивиться прямо в обличчя капітану, що посміхається.

— І навіть підкріплення тебе не врятувало, — каже Кірк із переможною втіхою, допомагаючи своєму вулканському другові сісти. — Хоча з твого боку було досить підло кликати по допомогу, Споче!

Леонард перевертається на правий бік, струшуючи з обличчя сніг.

— Чорт тебе забирай, Джим! — вигукує він. — Це шахрайство!

Джим піднімає брови.

— Ти залишив свій пост. Яке ж це шахрайство, якщо ти кинув вартувати?

Леонард хотів би сказати ще щось (на кшталт того, що саме він думає про капітана), але його погляд торкається кінця Спокового шарфа, який лежить у снігу, і, відштовхнувши Джима, Леонард повертає шарф на місце, обертаючи його навколо шиї вулканця, прикриваючи нижню частину обличчя.

— Бачиш, що ти накоїв? — скаржиться він. — Спок забув, як розмовляти. — І, зробивши паузу, піддражнює: — Мабуть, треба тобі подякувати.

Після цих слів у очах Спока виблискує розуміння, і він стягає шарф із рота.

— Ви будете розчаровані, докторе. Я повністю здоровий.

Джим кладе долоню Леонарду на плече, іншою стискає плече Спока.

— Цей раунд я виграв, джентльмени. — Тон його голосу змінюється на великодушний. — Може, давайте на два з трьох?

Леонард ловить погляд Спока, і декілька секунд вони обидва нічого не кажуть. Потім Спок швидко киває, неначе вони досягли згоди, та сповіщає Кірка:

— Давайте продовжимо.

— Чудово! — Джим зіскакує на ноги. Погляд, який він на них кидає, водночас і люблячий, і попереджує про те, що їх ось-ось вщент рознесуть у другому раунді гри у сніжки — гри, у якій Кірк вважає себе чемпіоном.

Почекавши, поки Джим не відійде подалі, Леонард каже:

— Спок, зателефонуй.

Той витягає коммунікатор із внутрішньої кишені свого костюму.

— Скількох людей ти порадиш викликати?

— Геть усіх, — вирішує Леонард, хитро посміхаючись. — Команді якраз на часі продемонструвати капітанові, як виглядає справжнє єднання. — Його усмішка стає хитрішою. — І скажи всім, щоб вдягли камуфляжні пристрої.

— Дуже добре, — погоджується Спок і відкидає кришку з маленького пристрою. — Спок викликає «Ентерпрайз». Прийом, «Ентерпрайз».

~~~

№ 3

— Тримай за ноги. Я візьмусь тут. На рахунок «три» — піднімай. Один… два… три!

Двоє чоловіків напружуються, намагаючись випрямитись, але сили їм бракне.

— Чорт забирай! — лається один із них. — Ще раз.

Крекчучи та стогнучи, вони роблять другу спробу — і знову невдалу.

Один із них сідає на землю та витирає рукою спітнілого лоба.

— Нам треба більше людей.

— Нам треба бісової суперси… хвилинку. — Другий чоловік вовтузить руками по підлозі темної печери, шукаючи їхній єдиний коммунікатор, що працював. — Коммандере Спок! — вигукує він у нього, — ви нам потрібні!

«Зрозуміло. Прямую до вас».

— Ви дійсно вважаєте, що ми можемо зрушити його з місця, докторе?

— Поки не спробуємо, не дізнаємось, лейтенанте. — Доктор знову нахиляється і тре подряпаний лікоть. До його куртки прикріплена стрічка з ім’ям «МакКой».

Лейтенант кидає зацікавлений погляд на довгий, непорушний предмет поруч із ними.

— Що це таке?

— Чесно, не маю поняття. — Вкрите пилюкою обличчя МакКоя дивиться вгору, на сталактити, що висять на стелі печери. — Я чув, що в цих тунелях мешкає якийсь вид. Їх важко знайти — тільки якщо знаєш, де шукати.

Очі лейтенанта розширюються.

— Хорта!

— Так, це їхня назва.

Молодший товариш доктора вказує на їхнього нерухомого супутника.

— Вони всі так виглядають?

МакКой активує трикордер і вже не в перший раз проводить вздовж каменя, ледве помітно схожого на людську фігуру, який вони з першого погляду прийняли за статую, що впала.

— Хотів би я відповісти. Все, що я знаю, це… — Він звужує очі. — Що цей камінь живий.

Лейтенант знизує плечима.

Невдовзі після цього прибуває коммандер Спок. Здається, він так само заінтригований цим відкриттям, як і вони самі, — і навіть більше, особливо коли МакКой показує йому дані зі свого трикордера, які підтверджують наявність життя, хоч і прихованого. Доктор на хвилинку відводить коммандера вбік із проханням:

— Спок, я б хотів, щоб ти… придивився до цього каменя ближче.

Той питально нахиляє голову.

МакКой повторює.

— Ближче. Ти зрозумів?

Очевидно, що так, але Спок відповідає тільки:

— Я спробую.

Він опускається біля каменя на коліна, а доктор із лейтенантом відходять убік.

— Що він робить? — питає другий, поки Спок водить долонею над скронею та носом страховидного людського обличчя.

МакКой змушує його замовкнути.

Довгий час Спок нічого не каже. Потім відпускає камінь і встає, але не відриває погляду від обличчя закам’янілої людини. Потім Спок раптово втрачає рівновагу, і МакКой швидко підхоплює його.

— Спок, що це таке?

— Його звати… — захриплим голосом пояснює той, — Кірком. Джеймсом Т. Кірком.

— Кірком, — різко повторює МакКой. — Ні! Це неможливо.

— Дуже малоймовірно, але не неможливо, — бурмоче вулканець, потім дивиться на доктора. — Розум, якого я торкнувся, не бреше.

— Але це не Джим!

Наче зрозумівши, що вони чіпляються один за одного аж занадто, Спок без попередження відступає назад.

Полегшення з’являється на обличчі МакКоя, коли Спок додає, виправляючись:

— Це не наш Джим.

— Звісно, ні. Нічого спільного.

Але МакКой усе ще тремтить.

Лейтенант переводить погляд з одного на іншого і здається більш блідим, ніж на початку розмови.

— Що ми маємо робити?

МакКой дивиться на камінь та лигає ком у горлі.

— Ми не змогли підняти його.

— Докторе… — Спок у ту ж мить замовкає. Потім знімає з поясу коммунікатор. — Спок викликає «Ентерпрайз».

««Ентерпрайз» на зв’язку. Це лейтенант Ухура».

— Лейтенанте, чи капітан на місці?

«Тільки що пішов до себе в каюту. Викликати його?»

Дивлячись на МакКоя, Спок відповідає:

— Підтверджую.

Очікуючи, поки Кірк відповість на виклик, Спок і МакКой і далі мовчки вивчають один одного.

— Якщо це Джим, — зрештою каже МакКой, — навіть якщо це не наш Джим…

— Його не можна лишити тут, — серйозно закінчує Спок.

Доктор киває, розуміючи, що Спок лише віддзеркалює його настрій, що можливість кинути їх найкращого друга та капітана, у якій би формі він не знаходився, виходить за будь-які межі. Ні! Джима — включно з цією дивовижною, мовчазною, захопленою в кам’яну пастку його версію — ніколи не можна просто залишити.

На [J]ukrtrek[/J] в рамках фестиваля «Чумацький Шлях-2016» <a href=>выложена</a> работа «І заради спільного блага» от [J]troyachka[/J]

@темы: Перевод, Чумацький шлях 2016, PG-13

---

[gavrusssha]

Назва: Пантеон
Автор: ЧайнаяЧашка
Перекладач: Gavrusssha
Дозвіл на переклад: отриманий)))
Бета: Gavrusssha
Всесвіт: TOS
Рейтинг: PG-13
Жанр: пригоди, гумор
Персонажі: Джим Кірк, Спок, Леонард Маккой, Павло Чєхов у різних... машкарах.
Розмір: 1300 слів
Відмова від прав: відмовились
Стислий зміст: Натхнене артами  Рия Ареи Дажбог, Перун, Род …Але автор інтерпретував іх дещо по-іншому)
Примітка: створено на фестиваль української фанатської творчості “Чумацький Шлях – 2016”

Переміщення на планету пройшло без пригод. Майже. Якщо не зважати на якісь дивні відчуття та трусіння, нібито вони учотирьох перли роздовбаним сільським шляхом десь в Огайо. Джим виявив, що стоїть рачки, практично носом у мурашник, швидко схопився й, обтрушуючись, запитав зненацька сварливим тоном… Втім ні, він тільки розтулив рота, а проказав це Боунс, тож тон мав вважатися нормою:
— Якого біса?
Спок стенув плечима, а Чехов узагалі не відгукнувся. Живе обличчя енсіна можна було використовувати як ілюстрацію до виразу «граничний ступінь здивування» — одною рукою він вказував на галявинку, що бовваніла за деревами, а іншою, схоже, намагався перехреститися. На галявинці на перший й навіть на другий погляд не відбувалося нічого незвичайного: зарослі бородами люди, що належали — це Джим міг визначити і без звітів науковців — до цивілізації невисокого рівня розвитку, вклонялися трьом дерев’яним стовпам-божкам.

Коли маленький загін підкрався ближче, то розгледів, що обличчя ідолів суворі, вуста вимащені свіжою кров’ю — вочевидь, тварини. Нутрощі тварини тубільці викладали навколо стовпів вигадливими кільцями.

— Тварини, — переконував себе Джим. — Не можуть же вони…

— В нього борода, — обурено прохрипів Чєхов. В нього чомусь перехопило горлянку від споглядання цієї відносно мирної картини відправлення релігійних потреб.

— Чєхов, облиште труситись, що з вами коїться?

— Заждіть, капітане, — раптом втрутився Спок. — Ви чуєте їхню мову? Схоже, це народ, близький до вашої слов’янської групи, а Чєхов — нащадок саме слов’ян.

— Та за яким бісом слов’яни могли прилетіти до цієї зорі? Й на чім? На мітлах?

— Боунсе, дай йому сказати. Чєхов, поясніть нам, що відбувається.

— Я багато читав про стародавній слов’янський пантеон. Той, з бородою, найближчий — то Перун, бог громовиці, у нього в руках блискавки, а брови набурмосені. Зліва я не впевнений, але схоже на Чорнобога… Щоправда, цей без бороди, але все сходиться — череп та кривий дрючок у руках, його ще Кощієм звуть. Даремно ви, капітане, регочете. У середині Стрибог — крила, бачте — теж чомусь без бороди, а, може, у книжці набрехали. Він, узагалі, добрий, але тут він у машкарі бога буревію — змітає все на своєму шляху.

— Лекція на відмінно, — з доктора аж точилася отрута, як із змії на старовинній медичній емблемі. — І що ми повинні…

— Та на обличчя подивіться! — заволав Чєхов.
Божки були вирізьблені майстерно — грубі риси передавали зрозумілі кожному емоції: жорстока радість Стрибога контрастувала з похмурою байдужістю Перуна й паскудною усмішкою Кощія. Обличчя…

— Це ж ми, — прошепотів Джим, несвідомо хапаючи за рукав Боунса, хоча логічніше було б шукати підтримки у Спока, що завжди у змозі відповісти на будь-які питання. — Але чому у Спока борода?

— Ось і я кажу, — промурмотів Чєхов російською, однак усі його зрозуміли.

— Тому що борода є в мене, — відгукнувся голос позаду, й чотири спалахи обірвали скрики здивування, недовіри та обурення.

***

— Я цього не перенесу, — ясно проказав Маккой, не розплющуючи очей.

Джим полегшено зітхнув — доктор не приходив до тями довше, ніж усі.

— Чого не перенесеш?

— Двох Споків. Один гостровухий гоблін — це ще туди-сюди. Зрештою, живий куточок на кораблі не заборонений. Але два. Ні, Джиме, я звільняюсь.

— Докторе, за Статутом… — зливу без сумніву корисної та доречної інформації урвали три голоса:
— Стули пельку, гобліне!

— Спок, не зараз.

— На бога!!!

***

Інший Спок був стриманим, спокійним… та дуже схожим на Спока першого (та єдиного — додавав собі Джим). Він заклопотано та без особливої жорстокості продемонстрував дію виробу під назвою «агонізатор» на Чєхові — чи то розраховуючи викликати у інших якісь почуття («Авжеж», — сичав Маккой. — «Звідки йому знати про почуття»), або вважаючи його найменш корисним у десанті — й порадив не намагатися втекти. Подальше спілкування швидко стало рутиною. Спочатку їх допитували по черзі, однак, без використання тортур, а потім тільки Спока. Боунс при цьому бурчав про пон-фар, що неначасі, й відсутність сумління у всієї вулканської раси узагалі, Чєхов підказував російські прислів’я: «два чоботи пара», «рибалка рибалку бачить здалеку», «на безриб’ї й рак… ой, вибачте, це не зовсім…» й інши, що мали не більше сенсу.

Було зрозуміло, що цей незнайомець в знайомій машкарі просто не знає, що з ними робити.

На третій, здається, день, обидва Споки повернулися з гранично задоволеними обличчями й повідомили, що загадка вирішена. Вони виголосили, перериваючи один одного з нехарактерною для вулканців палкістю, цілу промову про існування альтернативних версій реальності.

Бородатий Спок, узявши участь у загальній дискусії, буденно повідомив, що завтра в нього важкий день. Йому належить повернутися на корабель зі звітом, а полонених, відповідно, або розпорошити, або віддати капітанові — альтернативному Джимові Кірку, рідкісному, судячи з гримаси його командера, вилупку. Далі буде спроба захопити чужу версію всесвіту… нічого, в цілому, цікавого. Ідея звільнити Джима, Спока, Чєхова та Маккоя для альтернативного вулканця була, мабуть, занадто альтернативною.

***

Сон не йшов до них. Допомоги очікувати не випадало — Скотті був попереджений, що вони можуть бути відсутні кілька днів. А аномалії на інших планетах нерідко ускладнювали зв’язок. Та й комунікатори відібрали.

Невеселі думки перервав Чєхов. Він зненацька схопився, наче його шарпнули за невидимі нитки, й, з палаючими у прямому сенсі очима (Джим і доктор у майже непроникній нещодавно темряві виразно побачили здивування на обличчях один одного й, що дивно, на обличчі самого Чєхова), промовив рясним голосом, від якого завібрувало повітря:

— Чужинці. Тут відбулося… М-м-м, — Джим відчув, що у його мізках нишпорять гарячі невидимі пальці. — Непорозуміння, навіть інцидент, — голосу, здається, сподобався стиль капітанських звітів. — Що їх необхідно усунути. Душі народу, що під моїм захистом, збентежені. Я втрачаю зв’язок з їхніми серцями. Боги, що спустилися з неба, виявилися брехливими й принесли тільки нещастя. Народ не має сили, щоб упоратись з марою, а я не можу порушити рівновагу. Нам дуже поталанило, що серед вас опинилося моє дитя, чиї пращури вшановували мене. Ви повинні…

— З якого біса? – Боунс, як завжди, зблиснув дипломатичним хистом.

— З того біса, що вам самим загрожує небезпека. Та й вибору у вас немає. Сили вже рухаються. Й від тих, минулих, й від вас вибрали по одному… — голос стихав, а Джим стояв посеред чи то високої трави, чи то низьких дерев. Вітер намагався зірвати білу полотняну сорочку з червоною вишивкою, а у руках він знайшов золотий ціпок.

До Джима наближався похмурий велетень з бородою, судячи з книжок Чєхова — Перун, що стискав у руках блискавки. Блискавки смикались й злостиво сипали блакитно-білими лелітками.

— Жодної техніки безпеки, — пробурмотів Джим Кірк й замахнувся ціпком…

***

— Дякую, чужинець, що не знайшов ще свого бога, хоча й є бог, що обрав тебе, хоч він тобі й ні до чого, — голос, що викликав тремтіння, облишив Чєхова, й той сповз по стіночці на підлогу. Час було вибиратися. Тим більше, що Джим невиразно усвідомлював, що жодних перешкод не буде — щось невловиме змінилося в атмосфері, а, може, в ньому самому.

***

— Дивіться, ну дивіться ж! — Голос енсіна зривався.

— Дежавю, — меланхолійно відмітив Маккой. — Май на увазі, Джиме, я пишу рапорт й на найближчій базі…

— Докторе, Чєхов правий. Дивіться!

Ідоли, що нікуди не поділися з галявини, вражаюче змінилися: відкриті обличчя, вінки на дерев’яних головах, пов’язані стрічки… Чєхов шепотів, примружуючись, щоб роздивитися різьблення: Сварог — змінює світ без магії, руками; Даждьбог — несе світло, відає родючістю, деревину для нього вибрали світлу, золотисту й вишиванку розписали, а це…

— Чому там жінка??? — заволав Боунс, най не вивалившись на відкритий простір.

Чєхов поспіхом придушив смішки й відповів перебільшено серйозно:

— Це Макошь, заступниця мирних мешканців та зцілювачів.

— Усе вірно, Боунсе, усе вірно. Може, не будемо поспішати додому? Збереш квіточок, звієш віночок… — Доктор загарчав, Джим з Чєховим, що завбачливо відступив за капітанську спину, розреготалися, й навіть Спок зобразив щось, віддалено нагадуюче посмішку.

Місія була завершена успішно.

На [J]ukrtrek[/J] в рамках фестиваля «Чумацький Шлях-2016» <a href=http://ukrtrek.diary.ru/p209485624.htm>выложена</a> работа «Пантеон» от [J]ЧайнаяЧашка[/J]

@темы: Перевод, Фик, Чумацький шлях 2016, PG-13

---

БОНУС

[mila007]

Вітаю, любі читачі та учасники!
Ми вже на фінішній прямій - лише чотири дні до офіційного завершення фесту! Йу-ху!
Проте ми не прощаємося, а питаємо - чи нема в кого бажання та наснаги виставити щось у бонусі?
У цьому пості офіційно відкривається запис на бонусні викладки, що почнуться із 20 червня.

20 червня -  Рия Ареи
21 червня -  ЧайнаяЧашка

То ж коли маєте готову роботу або дике натхнення, чекаємо у бонусних викладках!

@темы: Организационное, Бонус, Чумацький шлях 2016

---

Ще партію?..

[ukrtrek]

Арт на заміну

Назва: Ще партію?..
Автор:  Юрия
Всесвіт: STID
Рейтинг: G
Форма: art
Жанр: побутова сценка
Персонажі: Джим Кірк та Кхан
Відмова від прав: усі права належать самі знаєте кому)
Попередження: дякую чарівній  mila007 за магічні "тапки" які прискорювали роботу над артом)
Опис: Хан та командер козаків грають на Ентепрайз в тривимірні шахи
Примітка: створено на фестиваль української фанатської творчості “Чумацький Шлях – 2016”

На [J]ukrtrek[/J] в рамках фестиваля «Чумацький Шлях-2016» <a href=http://ukrtrek.diary.ru/p209473698.htm>выложена</a> работа «Ще партію?..» от [J]Юрия[/J]

@темы: Чумацький шлях 2016, Рисунок, G

---

Випадок у Академії, переклад, PG

[Кромешница]

Назва: Випадок у Академії
Автор: Danzinora Switch
Перекладач:  Кромешница
Посилання на оригінал: www.fanfiction.net/s/9694765/1/The-Academy-Inci...
Дозвіл на переклад: отримано, автор у шоці, сподіваюсь приємному
Бета:  Indi05go
Всесвіт: ST:TOS
Рейтинг: PG (бо щось забаго п`ють)
Жанр: юмор
Розмір: 1 681 слів в оригіналі
Відмова від прав: персонажі належать авторові сценарію, таткові та мамі, але ж трішечки й мені. Чому б і ні.
Стислий зміст: Як весело було в Академії Зоряного флоту.
Попередження: в Україні та на Землі не продають та не виробляють сауріанське бренді… а шкода… може через це в наш час ще не має Маккоя та Скотті)
Примітка: переклад зроблено на фестиваль української фанатської творчості “Чумацький Шлях – 2016”, дякую, що прочитали.

Офіцери сиділи за низьким столиком, хтось зі схрещеними ногами, а дехто розкинувся на подушках. Гєдона була чудовою планетою, щоб провести звільнення на берег, і після деякого часу, витраченого на вмовляння, Кірк таки спромігся заманити Спока, Скотті та Маккоя в один з її ресторанів. Він усім заборонив розмовляти про роботу, а щоб полегшити спогади про їхню останню виснажливу місію замовив усім сауріанського бренді. Ще й не один раз.
Дві години потому Кірк вже катався по підлозі від сміху від зовсім невеселої історії Спока про його часи в Академії. Науковий офіцер з подивом спостерігав за цією не зовсім адекватною реакцією. Він звісно ніякого алкоголю не вживав. Маккой та Скотті розслаблено посміхались. Пити вони вміли краще за капітана, хоча ніколи не посміли би сказати йому це в обличчя.
- Це чудово, Спок, просто дивовижно! – сміявся Кірк, ледве тримаючи себе в руках.
- Капітан, я розповів вам як пропустив заняття через те що мене викликали як свідка конфлікту на території Академії.
З якоїсь причини це розвеселило Кірка ще дужче.
Скотті драматично зітхнув.
- О, цей напій богів, що робить життя прекраснішим, - він зробив ще ковток бренді.
- Я за це вип’ю, - підтримав його Маккой та теж випив.
- А щ…що до вас двох? – запитав Кірк, знову вмостившись на кріслі-подушці.
- А що до нас? – перепитав Маккой.
Кірк махнув рукою.
- Боунз, Скотті, розкажіть нам щось про ваші дня у Академії.
Капітан вже трошки протверезів, й зараз спирався на стіл, дивлячись на них сяючими очима.
Маккой та Скотті обмінялися поглядами. – Гадаєте варто їм розповісти, докторе?
- Я не проти, - неспішно вимовив він, відсьорбнувши зі склянки. – Крім того, головною зіркою був ти.
- Що? Якою зіркою? – Кірк уважно дивився на обох. – Ви були знайомі у Академії?
- Можна і так сказати, - підказав Маккой. – Ми зустрілися у барі поза територією кампусу.
- Точно, - додав Скотті. – І якимось чином це призвело до найбільшої, кхм, катастрофи, яку коли-небудь бачив Зоряний флот…


- Голову даю, - сказав Дейтер, - що ти спроможен перепити будь кого.
- Досить, - відповів Маккой, - тебе послухати, так я якийсь алкоголік.
Очі Дейтера заблищали. – Але ти не заперечуєш.
- Ну, а щодо, наприклад, друга Калеба? Того, що з Шотландії? Вони там багато п’ють, дідько, та він напевне п’яним народився.
- Чого б тобі не спитати в нього самого.
Маккой мало не вдавився. – Що?
Дейтер вказав через увесь бар. – Онде він.
І звісно чоловік з темним волоссям щойно зайшов та приєднався до своїх друзів за столиком. До того як Маккой спромігся його зупинити, Дейтер вже опинився біля їх столика і почав розмову. В його бік кидали погляди, а потім декілька людей почали махати йому, запрошуючи підійти. Зі стогоном він піднявся та пішов до них.
- Лен, ти приймаєш участь у змагання хто більше вип’є, - з радістю об’явив Дейтер.
- Яке щастя, - видавив Маккой.
Шотландець простягнув свою руку через стіл. – Монтгомері Скотт, - бадьоро відрекомендувався він.
- Леонард Маккой, - відповів Боунз, потиснув руку. Він сів. – Я вже знаю, що пошкодую про це.
- Вище носа, приятелю! – сказав Монтгомері занадто вже по-дружньому. – Тобі стане краще за декілька хвилин.
І саме в цей момент принесли їхні напої.
Спочатку їхні друзі намагалися не відставати, але коли змагання все тривало, і тривало, і тривало, почали відриватись і купувати вже власні напої. Ніхто не помітив коли саме Леонард та Монтгомері перестали пити і почали розмовляти; вони сміялись поки обличчя не стали червоні.
- Це була найбільша гидота, що я коли-небудь куштував! – стогнав Скотт. – Я з’їв лише шматок, подивився на матір та сказав «ти мене вбити хочеш, бо тобі це вдається!».
Маккой захрипів та махнув рукою. – Якщо ти вважаєш, що це гидота, то ти нічого не знаєш. Мені якось довелось їсти окру… варену.
Монтгомері зойкнув. – Жах! – він розсміявся та сплеснув руками (занадто сильно, бо попав собі по обличчю).
- Я навіть не знаю, що гірше, - Маккой витер сльози. – Це, чи всі ці ненормальні, механічні штуки, що вилазять з синтезаторів!
- Ага, вони гірші, - погодився Монтгомері. – Але знаєш, я можу їх покращити.
- Як?
Монтгомері розправив плечі. – Бо Я ІНЖЕНЕР!
Впала тиша. А потів Маккой розсміявся. – Доооообре… пане інженере…, ходімо полагодимо деякі синетезатри.
Останнє слово Маккою не підкорилось.


- Як вийшло, що ви почали розмовляти про їжу? – перебив їх Кірк.
Маккой нахмурився. – Здається ми розмовляли про сенс життя та піну у ванні.
- Точно, - погодився Скотті. – І ця аналогія веде мене по життю навіть зараз.
Кірка це спантеличило.
- Джим, все просто, - почав Маккой. – Вода це хімічний первісний бульйон Землі. Потім Бог додає піну для ванни і створює… бульбашки.
Він зробив паузу, а потім вказав на них пальцем.
- Бульбашки – це ми. Ми починаємось як суміш генів та первісного бульйону, а потів збільшуємось і збільшуємось поки не стаємо бульбашкою. Коли вже рости нікуди і булька вже давно існує… ми лопаємось.
Він зітхнув.
- Бо самі знаєте як кажуть попіл до попелу…
-… мило до мила, - закінчив Скотті.
Кірк та Спок здивовано на них подивились.
- Це, - повільно промовив Спок похмурившись, - дуже нелогічно…
- До мене дійшло! – промовив Кірк, грюкнувши по столу. В нього було таке обличчя, наче йому щойно відкрився сенс усього існування … в якійсь мірі так воно й було.
- Так, отже де ми зупинись?
- Ми пішли в їдальню Академії, - підказав Скотті.
- А, точно…


- Як гадаєш, ти можеш полагодити їх настільки, щоб вони робили солодкий чай? – запитав Маккой.
Монтгомері задумався.
– Непогана ідея, додай до списку.
Леонард так і зробив.
- Якщо я зможу дістати інгредієнти, - пропихтів Монтгомері, засунувши голову у «нутрощі» синтезатора. – Я можу запрограмувати, що ми захочемо.
- Саме вчасно! – радісно вигукнув Маккой. – Знаєш, зараз дуже просто стати шеф-поваром.
- Шеф-поваром?
- Так, пане.
Він пояснив. – Замість того щоб бруднити руки все що треба це навчитися програмувати сенти… синтезтори…санти… - здався Маккой.
- Якщо ми вже тут, - сказав Монтгомері, вражений геніальністю ідеї, - я можу виправити цю жахливу затримку, коли він гальмує!
- Га?
Монтгомері глибше заліз у пристрій. – Є! Це має спрацювати… - він вдарився головую та матюкнувся.
- Це що було? – запитав Маккой.
- Галльська.
- О.
- Певно гарна річ, бо переклад тобі міг би не сподобатись.
Леонард хмикнув. – Будь ласка, моя матінка навчила мене всіх лайливих слів, що я знаю.
Він намагався побачити, що робить Монтгомері та також просунув голову в отвір та вилаявся.
- Вражає, - промовив Скотт.
- Дякую.
- Вдалося! – вигукнув Монтгомері. – Тепер, якщо я лишень…
Їх перервав шум. Їм знадобився деякий час, щоб почути, але коли до них дійшло вони стрімголов вилетіли з панелі синтезатора та побігли до їдальні.
Усі синтезатори з варп швидкістю вистрелювали їжею з усіх отворів.
- Леонард, - сказав Монтгомері, ще не зовсім розуміючи, що відбувається. – Це що, картопляне пюре щойно пролетіло поруч з моєю головою?
- Так.
- Добре.
Вони декілька хвилин спостерігали, а потім почали реготати. П’яні та втомлені вони борсалися в їжі намагаючись зупинити машини. Спроба затулити руками отвори не дуже вдалася. Через декілька хвилин вони були вкриті сиром, пудингом, рагу з яловичиною та солодким чаєм.


Маккой насупився.
– Після цього я небагато пам’ятаю, – він подивився на Скотті. – Лише твою ідею стати навколішки та спробувати ловити літаючу їжу ротом.
- Ага, - пригадав Скотті. – Я зупинився лише коли ти визначив діагноз для синтезатора , як фонтануючий нудотою.
- Без сумніву вас викрили, - сухо зауважив Спок.
- Ні! – швидко виправив його Маккой. – Нас не спіймали! Зараз усе що я пригадую так це приємні кольори та пробудження у квартирі на іншій стороні міста, але Зоряний флот нас не знайшов.
- Але вони ввели заборону на відвідування їдальні після півночі, - сказав Скотті.
- Стривайте, то це ви двоє відповідальні за це правило? – видав Кірк. – Так це через вас не міг з’їсти бутербродика пізно ввечері?
Маккой здригнувся. – Вибач, Джиме.
- До речі, лікарю, - сказав Скотті. – Ти пам’ятаєш у чий квартирі ми прокинулись?
Маккой нахмурився.
– Ні, не пригадую… лише записку «випийте кави та пігулок від похмілля, а потім ідіть своєю дорогою».
- Схоже на доброго самаритянина, - сказав Кірк.
- Ти й гадки не маєш наскільки, - погодився Маккой.
Ухура з посмішкою дивилась на те, як чоловіки п’ють та розважаються. Вона зробила ковток бренді, пригадуючи ту божевільну ніч, коли врятувала двох гарних чоловіків від виключення з Академії Зоряного флоту.

На [J]ukrtrek[/J] в рамках фестиваля «Чумацький Шлях-2016» <a href=http://ukrtrek.diary.ru/p209468174.htm></a>выложена работа «Випадок у Академії» от [J]Кромешница[/J]

@темы: Перевод, Чумацький шлях 2016, PG-13

---

одного разу в його очах (увесь мій світ сяяв) (переклад, G)

[luta]

Назва: одного разу в його очах (увесь мій світ сяяв)
Автор: doradita
Перекладач:  mori.more
Посилання на оригінал: once in his eyes (my whole world shone)
Дозвіл на переклад: отримано
Бета: немає
Всесвіт: Star Trek: Alternate Original Series
Рейтинг: G
Жанр: ангст, дженослеш, 5+1 Things
Персонажі: Вайнона, Джім, Спок
Розмір: 1676 слів (оригінал), 1535 (переклад)
Відмова від прав: нічого мені не належить, персонажі й всесвіт - творцям, текст - авторові.
Стислий зміст: П'ять разів, коли Вайнона плакала у день народження Джіма і один раз, коли це були сльози радості.
Попередження: Та власне й немає.
Примітки перекладача: переклад зроблено на фестиваль української фанатської творчості “Чумацький Шлях – 2016”.
Примітки автора: Я справді планувала К/С фік, але якимось чином він перетворився на фік про Вайнону. І я не жалкую.
Назву запозичено з пісні Kate Rusby - My Young Man (дякувати Lee).
Подяки автора: Lee - дякую за те, що ти найкращий Перший Помічник, якого я тільки могла бажати. Не можу передати, як важливі для мене твої добрі слова і підбадьорювання.
Katri - дякую за віру в мене (а також за вичитування цього і за вказання на деякі дурні помилки).

На [J]ukrtrek[/J] в рамках фестиваля «Чумацький Шлях-2016» <a href=http://ukrtrek.diary.ru/p209453101.htm>выложена</a> работа «одного разу в його очах (увесь мій світ сяяв)» от [J]mori.more[/J]

2234.04

Перший день народження Джіма виявився не надто веселим днем. Вайнона спекла торт, але скоріш через те, що Сем наполягав. Вона посміхнулася, коли той вирішив допомагати молодшому братові задувати свічку, але ця посмішка так і не торкнулася її очей. Вона приготувала подарунок для Джіма, але той був ще занадто малим, щоб розуміти значення усього цього. Він щасливо рвав яскравий папір, але, здається, кольорова обгортка цікавила його більше, ніж власне подарунок.

Ввечері, вклавши дітей до ліжка, Вайнона сіла на кухні з бокалом вина і почала пригадувати. Вона згадувала усмішку Джорджа, коли вона сказала, що вагітна Джімом. Згадувала, як вони сперечалися, де провести Різдво. Як дзвонили додому, щоб сказати Семові, що в нього буде маленький брат чи сестричка. Як тримала руку Джорджа у лазареті після невдалої місії на чужій планеті. Вона згадувала їх опівнічні розмови, обличчя Джорджа, коли він розповідав про їх майбутнє і усе, що вони ще можуть зробити разом. Вона згадувала його останні слова.

І плакала.

2240.04

- Мамо, Сем вкрав мій подарунок!

- Та не крав я! Тобі ще рано дивитися подарунки!

Вайнона із зітханням забрала подарунок з рук Сема.

- Хлопці, не сваріться! Ваші бабуся з дідусем вже скоро приїдуть, а ви ще досі не прибрали у кімнатах.

Сем одразу ж послухався мати, але Джім й не поворухнувся.

- Це ж мій день народження, я не маю прибирати свою кімнату! Скажи, щоб Сем зробив це!

- Джеймсе Тайберіусе Кірку! Ти будеш прибирати свою кімнату, якщо я скажу тобі зробити це. Після цього ми повечеряємо, а потім ти матимеш змогу відкрити свої подарунки. Якщо прибереш кімнату.

Джім дивився на неї, клипаючи блакитними очима. Йому лише сім, але з кожним днем він стає усе більш схожим на свого батька. Вайнона майже бачила Джорджа в очах свого сина і в його поведінці. Джім, сам того не розуміючи, поводився як чоловік, якого він, власне, ніколи не бачив. Так, він успадкував її усмішку і, вона була впевнена, безрозсудність, але іноді він так нагадував батька, що їй було боляче.

Вайнона трохи здивувалася, коли Джім раптом підійшов до неї і міцно обійняв.

- Вибач, мамо, - пробурмотів хлопчик тремтячим голосом.

- Джім? Любий?

- Вибач, що засмутив тебе.

Вайнона зітхнула і знов пригорнула сина до себе. Вона увесь час забувала, яким спостережливим бував Джім, як швидко помічав він усі дрібниці.

- Ні, цукерко. Ти не зробив нічого, усе гаразд. Це не твоя провина, - відповіла жінка, обіймаючи сина і сподіваючись, що той не побачить її сліз.

2247.04

Вони майже забули про день народження Джіма. Минув лише тиждень з його повернення з Тарсусу IV. У будинку стояла тиша. Джім не размовляв, а Вайнона не знала, що треба говорити. Вона могла лише обійняти його, коли він зійшов з рятувального корабля, шепочучи, як любить, як рада бачити. Джім теж обійняв її, але нічого не відповів.

І от вони залишися удвох: Сем поїхав декілька років тому, а Френка вона вигнала одразу, як дізналася, що він робив з її хлопчиком. Дім здавався незвично порожнім, але, можливо, це було на краще. Можливо, так краще для Джіма, думала Вайнона, миючи посуд. Звісно, вони мали посудомийну машину, але іноді важливо мати якусь справу, щоб зайняти руки. Вона кинула погляд на календар. І раптом зрозуміла. Четверте січня. День народження Джіма.

Вона не мала продуктів для приготування торта, але репліціювала кексик, увіткнувши в нього свічку. Джім був у своїй кімнаті, після Тарсусу він майже не виходив звідти. Вайнона легенько постукала. Ніхто не відповів, тому вона несміливо зайшла. Джім лежав на ліжку, підклавши руки під голову. Він дивився у стелю, але Вайнона помітила, як його погляд швидко ковзнув по ній, коли вона зайшла. Вона спробувала посміхнутися йому.

- З днем народження, цукерко, - сказала вона, простягнувши кексик Джимові. Він подивився на нього, але не всміхнувся і навіть не спробував взяти його.
- Вибач, я наразі не маю для тебе подарунка, але ми могли б придбати щось завтра, якщо захочеш. Може, поїдемо до Сан-Франциско? Що думаєш?

- Не знаю, - бурмотнув Джім. Вайнона була майже впевнена, що це перші слова, які вимовив її син після повернення додому. І це не можна було назвати перемогою.

- Може задуєш свічку?

- Ні, - відповів Джім, не дивлячись на неї.

- Гаразд, тоді я це за тебе зроблю. Загадаю бажання, - і Вайнона дмухнула. Потім піднялася, поставила кекс тумбу і простягнула руку, щоб торкнутися Джімової щоки. Той смикнувся.

- Я буду внизу, якщо треба, - мовила вона, бо що ще можна сказати. Вона нічого не може зробити. Причинивши двері, Вайнона вже не стримувала сліз.

2253.04

- …Саме тому ми маємо не забувати жертву, принесену рівно двадцять два роки тому. Ми повинні пам’ятати усіх, хто загинув того дня. Ми повинні пам’ятати Джорджа Кірка, - закінчивши промову, Вайнона спустилася з подіуму. Слухачі усе аплодували, хоча наступний оратор вже був готовий говорити. Вони б вже мали затихнути, думала Вайнона, йдучи до свого місця.

Сівши, вона раптом відчула теплу долоню на своєму плечі и почула шепіт:

- Гарна промова, мам.

- Джім! – ойкнула жінка. – Що ти тут робиш?

Хтось зробив їй зауваження, але вона не зважала. Вайнона обернулася і побачила свого сина, який сидів позаду неї і всміхався.

- Це ж на честь старого. Мене запросили, - сказав Джім, підморгнувши їй. Потім він зробився серйозним і увесь наче витягнувся. – Минуло двадцять два роки, мам. Я розумію, що цей день значить для тебе.

Вайнона кивнула, часто моргаючи. Джім виглядав трохи невпевнено, але усе ж взяв у руку її долонь. Вони просто сиділи поруч, не дослухаючись до чиєїсь промови.

- Я досі сумую, - прошепотіла вона.

- Я знаю, - відповів Джім, утираючи сльозу з її щоки.

2256.04

- Командере, у вас новий… Командере, усе гаразд? – енсін, що розмовляв з нею, виглядав наляканим. Вайнона спробувала посміхнутися, але, напевно, вийшло не надто вдало. Вона витерла щоки і підвелася.

- Усе гаразд, енсіне.

- Командере, якщо я щось можу… - знов почав парубок, але Вайнона зупинила його, піднявши руку.

- Ні, справді, усе гаразд. Ви щось казали?

- Так. Мем. Ваш син дзвонить.

- Який саме? – запитала Вайнона, хоча вже знала відповідь.

- Ем. Джеймс Ті Кірк.

- Ну звісно. Я відповім у своїй каюті, якщо це можливо.

- Звісно, мем. Командере, - відсалютувавши їй, енсін поквапився піти.

У каюті Вайнона на секунду глянула у дзеркало перед тим, як відповісти на дзвінок. Очі трохи почервоніли, але у цілому усе було гаразд.

- Гей, це ж наш іменинник! З днем народження, цукерко! – посміхнулася вона Джімові. Той був одягнений у свою кадетську уніформу і був схожий на батька як ніколи раніше. Вайнона думала, що бачити це буде боляче, особливо сьогодні, але чомусь вигляд Джіма заспокоював її. Син посміхався їй у відповідь.

- Мамо! Радий бачити тебе.

- І я тебе, Джіммі. Як ти? Усе ще впевнений, що Зорефлот – це твоє?

І Джім почав розповідати про своє рутинне життя у Сан-Франциско, і Вайнона лише зітхнула, дозволяючи собі насолоджуватися захопленим голосом свого сина.

2260.04

Вайнона сервірувала стіл, коли почула, як відчиняються парадні двері. Приходити завчасно – це не про Джіма, але сьогодні був особливий день, багато речей мало відбутися вперше. Як то, наприклад, сьогодні вона декілька хвилин обирала, який посуд краще поставити.

- Мамо?

- Я на кухні, любий! – відповіла вона. Вона почула, як Джім щось сказав, і низький чоловічий голос відповів йому. Вона зупинилася. Джім не казав, що завітають гості.

Вже через хвилину Джім стояв у дверях, простягнувши руки для обіймів.

- Йди сюди, мамо!

Вайнона обійняла сина, одразу помітивши вулканця, який вагався, не знаючи, що робити, позаду. Це, мабуть, Спок, подумала Вайнона, в останній раз притискаючи до себе сина.

- Мамо, я хочу познайомити тебе зі Споком. Він мій Перший Офіцер і… Ну, він… Спок, це моя мати, Вайнона Кірк.

Спок глянув на Джіма, і Вайнона була впевнена, що помітила посмішку в його карих очах.

- Дуже радий знайомству, командере, - сказав той, простягнувши руку для привітання.

- Я теж, командере, - трохи здивовано відповіла Вайнона, приймаючи рукостискання. – Але вам слід називати мене Вайноною.

- Прошу, кличте мене Споком.

- Гаразд. А тепер, будь ласка, поясни, що тут намагався сказати мій дурний син? У мене таке враження, що я щось пропустила.

- Можу запевнити Вас, Ваш син має досить високий інтелект, - відповів Спок, і Вайнона могла б присягнутися, що бачила посміх у його очах. – Маю визнати, я теж мав деякі хибні уявлення щодо цього, але з часом зрозумів свої помилки.

- Гей! – запротестував Джім. Жінка засміялася.

- О боже, Джіме! Тобі варто поберегти цього хлопця.

Джім, який досі обурено дивився на свого супутника (хоча посмішка трохи руйнувала ефект, як на думку Вайнони), повернувся до неї.

- Взагалі-то, мамо. Я про це й казав. Я бережу Спока. Для себе.

Щоки Спока трохи позеленіли, і він трохи прочистив горлянку перш ніж промовити:

- Я запропонував Джимові з’єднатися зі мною вузами. Як мені відомо, у вас на Землі існує традиція просити благословення батьків.

Вайнона здивовано моргнула. Вона дивилася на Спока, погляд якого, хоча він розмовляв із нею, був спрямований на її сина. Вона ніколи не бачила, щоб вулканці дивилися так на когось. А потім вона звернула увагу на Джіма, який дивився Спокові у відповідь. У його блакитних очах плескотілось кохання. Вайнона ще ніколи не бачила свого сина таким щасливим. Вона знов моргнула. І шмигнула носом.

- О, мамо, ти плачеш?

- Ох, Джіме, я така щаслива за тебе!

- Ой, я не маю, чим дихати…

- Будь гарним хлопчиком і дай матері обійняти тебе.

І Джім послухався.

@темы: Перевод, Чумацький шлях 2016, G

---

Казка для двох (клiп)

[ЧайнаяЧашка]

Назва: Казка для двох
Автор:  ЧайнаяЧашка
Всесвіт: STID, TOS
Рейтинг: PG-13
Форма: кліп
Жанр: романс
Персонажі: Леонард Маккой, Спок
Попередження: споунс
Відмова від прав: права - власникам, фантворчість - народові
Примітка: створено на фестиваль української фанатської творчості “Чумацький Шлях – 2016"

Для обзорів

На [J]ukrtrek[/J] в рамках фестиваля «Чумацький Шлях» выложена работа «Казка для дво» от [J]ЧайнаяЧашка[/J]

@темы: Клип, Чумацький шлях 2016, PG-13

---

А панночка то жива

[ukrtrek]

Викладається на прохання артера

Назва: А панночка то жива
Автор:  lenxen1984
Всесвіт: STID
Рейтинг: PG-13
Форма: арт
Жанр: містика
Персонажі: Кірк, Спок, Хан
Відмова від прав: все не наше
Попередження: ретейлінг "Вій"
Примітка: створено на фестиваль української фанатської творчості “Чумацький Шлях – 2016”

@темы: Чумацький шлях 2016, Рисунок, PG-13

---

Кіт, авторська оповідка, G

[gavrusssha]

Назва: Кіт
Автор: gavrusssha
Бета: netttle
Всесвіт: Star Trek TOS
Рейтинг: G
Жанр: пригоди, ангст, AU
Персонажі: Кіт на ймення Кіт, Джим Кірк, Вайнона Кірк, Леонард Маккой, інші.
Розмір: 1500 слів
Відмова від прав: та заберіть.
Стислий зміст: Він був вулканцем, але про це ніхто не знав. Дякую за натхнення Роберту Енсону Хайнлайну.
Попередження: обґрунтуй сконав від перенапруження десь після нейтрино. Я просто благаю не прискіпуватися до часових парадоксів, мені й себе вистачило))))
Примітка: написано на фестиваль української фанатської творчості «Чумацький Шлях — 2016»

***

Він обходив кути раз за разом, нишпорячи по щілинах, залишався біля дверей, винюхуючи, торкався спорохнявілих китиць від занавісок, тупцяв, грюкав у передпокою старим взуттям та зберігав на морді критичний вираз. Очі його палахкотіли зеленню, а хутро було радикально чорним, від кінчиків вусин до здригаючогося хвоста. Він зупинявся перед кожними дверима, терпляче чекаючи, щоб їх відкрили, висував назовні чорний писок і невдоволено нюхав сніг. Він був упевнений, що десь, за якимось дверями неодмінно буде літо.

Капітан привіз його сюди, у родинний дім у Айові, та й залишив, вкотре загубившись серед зірок. Кіт та й кіт, тільки що незвично мовчазний — Вайнона ніколи не чула, щоб він муркотів або нявчав, та й під пестощі її він ніколи не підбігав, хоча й терпляче їх переносив.

—Я знайшов його, — сказав Кірк. — На тій планеті, що ми вийшли на неї за високочастотним радіосигналом. Він жив у старих руїнах. Все вказує на ядерне самознищення цивілізації, але так давно, що ті руїни навіть не фонили. Дивні рослини, трохи дивних тварин… І кіт. Він сам до мене підійшов.

— Земний кіт — це так дивно, — сказала Вайнона.

— Це загадка. Загадок там, у космосі, повно.

***

До відпустки після чергової сутички з ромуланськими екстремістами Кірк приїхав не сам. Він привіз Кощавого. Кощавий вхопив кота впоперек живота й необачно підніс до обличчя, щоб вивчити. Промиваючи йому подряпини, Вайнона порадила:
— Не чіпай його… Здається, він сумує.

— Та потрібен він мені! — зарипів Кощавий. — Кірку, а ти його кастрував? Перемітить тут тобі все.

Кіт пожалкував, що тепер до обличчя Кощавого було не менше, як п’ять футів, а хазяїн оселі, сидячи у кріслі зі скотчем, погойдав пальцем і сказав:

— Ніколи, Боунсе, у моєму домі не скалічать беззахисного живого.
— Ідеаліст.

Вайнона посміхалася.

***

Зима в «серці Америки» — то багато холодного білого снігу й вітер, що загортає вуса на потилицю. Набагато приємніше лежати, склавши лапи, під обігрівачем, і щоб Вайнона поралася десь неподалік, або, навіть, сівши у крісло, де зазвичай сидів її син, коли був удома, роздивлялася його з пильною цікавістю, а він роздивлявся її у відповідь.
— От якби ти міг говорити, — казала вона тихо.

Кіт, якого кликали просто «Кіт», не палав бажанням розмовляти. Минуле його було напівзітерте, наче спляче, майбутнім він не цікавився, його загалом влаштовувало теперішнє. От якби ж ще трохи тепліше й людина, до якої він підбіг там, де він жив раніше, сам не розуміючи, чому, приїзжала частіше. З нею було затишно.

***

— На тій його планеті почали розкопки, — казав Кірк, киваючи на Кота. — Дедалі більше доказів, що то була ядерна бійня. І чимала. Деяки материки втратили обриси, а один взагалі пішов під воду. Предмети культури, не кажучи про книжки й голозаписи, майже не збереглися — схоже, що ніхто не піклувався, щоб їх сховати. Схоже на те, що вони були гуманоїдні.

— Але інших котів ви не знайшли?

— Ні, наш Кіт унікальний… Але він не єдина аномалія.

Кіт примружився і ворухнув вухом.

— Углеродний аналіз вказує на тисячолітній вік руїн. Але астрофізики зацікавилися захопленими ядром планети нейтрино. Їх кількість не відповідає умовам навколишнього космосу — ні зараз, ні того, де планета мала б бути тисячі років назад. Дуже велика розбіжність. Схоже, що система перетинала нейтринний потік, але тоді у квадранті залишилися б і інші сліди.

— Отже, у минулому причин цієї аномалії немає?
— Так, — повільно проказав Кірк, дивлячись на Кота, що саме вдав, наче спить. — У минулому немає.

***

— Лихо яке, — почув Кіт, і щось у цьому голосі змусило його забігти до вітальні й запитально подивитися на обличчя Вайнони. По обличчю ковзали бліді сполохи — Вайнона дивилася головізора. Кіт не любив голокартинок, вважаючи несправжню реальність різновидом брутального шахрайства, а особливо таких — мерехтливих, тривожних і занадто гучних.
— … Досі знаходять рештки загиблих у Лаврентійській системі, — проказував диктор. — Рятувальники наголошують, що на збитих кораблях бракує повних комплектів скафандрів, то ж є шанси знайти живих. Федерація виголосила ноту протесту Ромуланській Імперії, Імператор ще не виступив з офіційною заявою. Командування Зоряного Флоту вважає, що за загибель підрозділу капітана Пайка несе відповідальність ромуланське екстремістьське угрупування «Шахтарі».

… Вайнона несвідомо видерла стиснутими пальцями волосся зі скронь. Кіт підійшов и притиснувся боком до її ноги. Вона не помітила.

***

«Хто я?», — спитав він себе й одразу ж. — «Хто це питає?». Ніс впирався в щось тверде, у роті було неприємне й цупке. Отже, у нього, як мінімум, є ніс та рот. Він відкрив очі, й тяма вп’ялася йому в мозок разом із мільоном зірок, що їх сяйво трохи приглушувалося фільтром шолому. Скафандр, у який він був ув’язнений, повільно обертався навколо своєї вісі в пустоті. На вуха тисла тиша, тільки іноді ніби піщинки сипалися на барабанну перетинку — реліктове випромінення космосу фонило в навушниках.

Його накрило задухою. Як дивно! Він висів у центрі найбільшої з порожнеч, яку тільки можна уявити, і страждав від нападу клаустрофобії. Покажчик на екрані шолому сигналізував, що кисню залишилося на десять годин. Щоб відволіктися, він ковтнув із загубника. Зліва на його краєвид напливало велетенське червонувате сонце. Справа — віддалялися уламки «Федерації». Жахлива кошлата громада ромуланського корабля-вбивці розгорталася, вочевидь збираючись зникнути. Його не помічали, а він, тим часом, віддалявся від місця катастрофи з тією ж швидкістю, з якою його винесло зі шлюзу вибуховою хвилею, і швидкість цю він ніяк не міг загасити. Шанси на порятунок наближалися до нуля.

***

— Заберіть від мене свої цурпалки, я сам лікар! — заволав Боунс і завовтузився у принизливому лікарняному балахоні з розрізом на дупі, шукаючи зав’язки. — Я в нормі.
— Ви були без кисню майже вісім хвилин, — над ним схилилося співчутливе обличчя. — Вам необхідна допомо…
Маккой оскаженів.
— Я живий! — скрикнув він. — Надайте свою допомогу тим, кому вона потрібна! Іншим, хто вижив!
Співчутливий мовчав. Боунсові раптом перехотілося сканадалити — губи затерпли.
— З «Федерації», — зпитав він. — Що?.. Пайк?… Кірк?
— Ми ще прочісуємо квадрант, — сказали йому. — Тіла ідентифікуються. Іноді це… складно.
Боунс усе порпався й порпався у клятих зав’язках, дивлячись у стіну.
— Дайте мені одяг, — сказав він нарешті. -… Будь ласка.

***

Кіт бачив сни. Уві сні у нього були задовгі лапи, а ще він думав про різне надокучливе й нервуюче. Наприклад, йому було конче потрібно всіх про щось попередити, але його зовсім не слухали, що дивувало — адже уві сні він не був Котом. Ще йому ввижалася Людина у зкрижанілій білій шкаралупі. Людина дивилася на нього всотуючими очима крізь темне віконце, і Кіт попереджав її про те, про що не міг попередити інших, а Людина, на відміну од них, його чула.

У цьому маренні Кота було дуже зимно. Він здригався і просинався.

***

Кощавий сидів у вітальні, тому Кіт заглядав у вітальню через двері. Вайнона схлипувала. Кощавий плескав її по плечу, але якось непереконливо.
— Його ще не знайшли, — казав Кощавий. — Нічого… Не знайшли.
Кіт заходився лизати лапу. Людини-Кірка давно не було вдома, Котові його бракувало.

***

— Отакої, — сказав Кірк пошепки в темряву. — Анекдот, та й годі. Помирає чоловік на самоті в космосі, а ж раптом до нього з’являється привид. І вимагає, щоб чоловік дослівно запам’ятав… Що?
— Напад ромуланського корабля спричинить новий виток громадянської війни між родами Вулкану. Інститут Сурака, що його щойно було засновано, знищать. Зупинити войну не стало кому, й, врешті-решт, Сарек із роду Счн Т’чай клану Хгртча активізував свій винахід… Активізує. Планета зараз існує, Людино! Але потік нейтрино після вибуху віднесе її в минуле… І Вулкан просто щезне. Треба зупинити ромуланців. Хоча б на кілька років, далі історичні чинники стануть більш позитивними для розвитку нашої культури.
— Перший раз чую про таку планету. І взагалі, розумнику, ти що, не бачиш, що в мене самого проблем вистачає? Я теж збираюся щезнути, а замість того, щоб подумати про вічне, розмовляю з витівками власної підсвідомості. До речі, ти мені нагадуєш одного знайомого кота.
— Ти що, мариш? Я був видатним бійцем і загинув із честю, забравши із собою багатьох супротивників… Що таке кіт?

Кірк посміхнувся собі.
— Ач, цікавий. Час я маю, розповім.

***

Ніколи ще в Кота не було такого неприємного сна. Людина у шкаралупі помирала, бо її не могли знайти, бо не знали координат, а вона не могла померти, бо тоді власне завдання Кота залишиться нерозв’язаним, бо тоді він не розчепиться з цією клятою задачкою ніколи, бо тоді Людина помре, бо вони не знають координат, і він залишиться з цим нудоттям, бо тоді… Котячий мізок у відчаї кидався з майбутнього у глибоке минуле — і знову в мабутнє, якісь силуети мерехтіли у ньго перед очима, клятий винахід батька, за що йому таке… Вулканська катра, що глибого поснула на роки, прокидалася, і це було нестерпно боляче. Котяче тіло зовсім не було до цього пристосоване.

Кіт, якого звали просто Кіт, закричав. Потім змовк. Леонард Маккой раптом прибрав руку зі спини Вайнони й зацікавлено подивився на свій п’ясток.
— Що це ще в біса…

Що таке підселена вулканська катра, йому ще тільки належало зрозуміти, і жоден аспект цього розуміння не додасть йому веселощів. Але зараз йому був потрібен тільки комунікатор, і терміново.

***

Він обходив кути раз за разом, нишпорячи по щілинах, залишався біля дверей, винюхуючи, торкався спорохнявілих китиць від занавісок, тупцяв, грюкав у передпокою старим взуттям та зберігав на морді критичний вираз. Очі його палахкотіли зеленню, а хутро було радикально чорним, від кінчиків вусин до здригаючогося хвоста. Він зупинявся перед кожними дверима, терпляче чекаючи, щоб їх відкрили.

За кожними було літо.

Десь у космосі його повно.

На [J]ukrtrek[/J] в рамках фестиваля «Чумацький Шлях-2016» <a href=http://ukrtrek.diary.ru/p209424579.htm>выложена</a> работа «Кіт» от [J]gavrusssha[/J]

@темы: Фик, Чумацький шлях 2016, G

---

Не розлий вода, переклад, G, кідфік

[netttle]

Назва: Не розлий вода
Автор: theplotholesmademedoit
Перекладач:  netttle
Посилання на оригінал: archiveofourown.org/works/1019538
Дозвіл на переклад: запит надіслано
Бета:  gavrusssha
Всесвіт: Star Trek
Рейтинг: G
Жанр: кідфік
Персонажи: Джим Кірк, Спок, Аманда, ОЖП
Розмір: 2158 слів (оригінал)
Відмова від прав: лише права на переклад
Стислий зміст: Погано, коли т'хі'ла хворий.
Попередження: АУ
Примітка: переклад зроблено на фестиваль української фанатської творчості «Чумацький Шлях — 2016»

На [J]ukrtrek[/J] в рамках фестиваля «Чумацький Шлях-2016» <a href=http://ukrtrek.diary.ru/p209417298.htm>выложена</a> работа «Не розлий вода» от [J]netttle[/J]

Усе почалося з тремтіння губ.

Крихітне людське дитя слухняно виконувало разом з вулканськими (та андоріанським) товаришами по групі завдання з медитації тривалістю 10,2 хвилини. А потім хлопчик видав жалісний звук, а його нижня губа затремтіла.

До того ж дитя хлюпало носом, та іноді на нього нападала гикавка.

Вихователька Т'ріла, що наглядала за малюками, була гостролицею вулканкою, з вилицями загостреними, як її вуха, з волоссям, прибраним у тіснісенький вузол на потилиці. Але, незважаючи на зовнішність, вона була не такою суворою, як більшість її співвітчизників, та навіть час від часу була здатна на ледь помітні прояви емоцій. Це була одна з основних причин, чому вона обрала роботу з маленькими дітьми, такими юними, що їх інколи досі треба було сварити за те, що вони ще засовують пальці в різні отвори.

— Містере Кірк, — сказала Т'ріла, наблизившись до шестирічного хлопчика, поки один із дітей змінив позу «сехлат, що крадеться» на позу, що більше нагадувала млинець, для того, щоб повитріщатися на емоційну поведінку Кірка. — Щось вас турбує?

Стривоживши її ще сильніше, Кірк одразу ж почав рюмсати, сльози, немов горошини, покотилися з великих блакитних очей по рум'яним щічкам.

Обережно, щоб не доторкнутися до його шкіри, вихователька відвела його від решти. У садочку було лише кілька невулканців, і такі вибухи емоцій траплялися нечасто. Так нечасто, що Стокар, витягши шию, щоб краще бачити, поки виконував позу «лі-мата мисливець», втратив рівновагу та впав, штовхнувши Т'Пі під сідниці. Т'Пі теж впала, приземлившись на Селіра та потягнувши усіх трьох за собою, усім гамузом утворивши чималеньку купу з маленьких вулканців. Існувала велика ймовірність, що ситуація вийде з-під контроля, якщо не втрутитися.

Щойно вони залишилися наодинці, хлопчик у сльозах вчепився в її мантію, обійняв за ноги та сховав обличчя десь трохи вище її колін. Людські діти були надзвичайно тактильними, і це бентежило телепатку: дивно було відчувати, як її охоплює стрес хлопчика. Однак дотик дозволив їй зрозуміти, що його температура на 3,2 градуси вища за норму, прийнятну для цього виду.

— Животик болить! — заскиглив він, стискаючи обійми.

Якомога ніжніше вона відштовхнула його.

— Дитя, — сказала Т'ріла. Вона не зітхнула, але була близька до цього. — Де твій т'хі'ла?

Три роки тому Спок відвідував родину його людської матері на Землі, щоб взяти участь у теранському святі, що називається Різдво. Як вона чула, там сталися дивні події, до яких були причетні яблука та нелогічна поведінка, в результаті чого виявили, що ці двоє були т'хі'ла та стали телсу, щойно торкнулися один одного.
Коли батьки Спока поспілкувалися з опікунами Джима, то з'ясували, що мати та вітчим жорстоко поводяться з хлопчиком. Були чутки, що в той день, коли вони вперше потрапили в оселю Кірка, у Джима був синець під оком — від важкої руки вітчима. Т'ріла ніколи не розуміла, як люди можуть кривдити своїх дітей. Сарек та Аманда подали клопотання про опіку, і, за вулканським законом, її було надано.

Спок був у групі Т'ріли два роки тому. Вона запам'ятала напівкровне дитя тихим, терплячим та надзвичайно розумним, навіть за вулканськими мірками. І хоча Джим демонстрував майже такий самий високий інтелект, на противагу, він був пристрасний і занадто схильний до авантюр.

Часто впродовж їхніх «галактичних пригод» в години відпочинку він майстрував содові бомбочки, щоб «кидати в клінгонів», що не було би проблемою, якби він не вирішив, що роль клінгонів виконуватиме модель скелету вулканця в науковому кабінеті, а потім, коли гру зі скелетом було заборонено, під удар потрапив хлопчик, що якось дражнив Спока.

Якщо згадати теранський вислів, Джим і Спок були «друзі не розлий вода». Бо ж їх розуми і справді зливалися і були нероздільними. Було дивовижно спостерігати, як віддано восьмирічний хлопчик захищає меншого, як Спок захищає Джима. Якщо молодший хлопчик виказував навіть найменші ознаки стресу, Спок приходив зі свого класу, що був розташований на два поверхи вище, перш ніж Т'ріла навіть могла якось відреагувати на це.

Якимось чином, незважаючи, наскільки роздратованим або нещасним був Джим, Спок мав унікальну здатність його заспокоїти. Одного дня в присутності Джима одна дитина назвала Аманду «ватош нейк-хагел шед» — потворною дурепою. Джим відповів на образу кулаками, розкидавши двох юних вулканців, кожен з яких був утричі сильніший за нього.

Поки супротивників заціпило від несподіванки, Джим встиг надавати їм стусанів та прикрасити око одного з вулканців темно-зеленим синцем, який мав вражаючий вигляд, незважаючи на те, що його появу спричинили такі маленькі рученята. Але вже у наступну мить два сильніших хлопця схопили Джима за руки і ноги та повалили на підлогу.

Т'ріла кинулася вперед, що розняти учнів, але першим встиг Спок, який із вражаючим гарчанням увірвався немов вихор та відштовхнув хлопців від свого т'хі'ла. Зв'язок Т'хі'ла, хоч який рідкісний, був з давніх давен невід'ємною часткою культури, ще з досураківських часів. У виразі обличчя Спока з'явилось щось первинне, жодного проблиску раціо не було в тому, як він захищав тіло Джима власним, вишкіривши зуби.

Коли нападники втекли, Спок затяг Джима собі на коліна, обійняв, торкнувся чолом його чола. Промайнуло 5,8 хвилин, перш ніж вони розімкнули обійми. Джим сховав обличчя біля вилиці Спока, і Спок ввічливо сказав Т'рілі, що Джим особисто вибачиться за сумбурну поведінку, коли почуватиметься краще, та чи може вона, будь ласка, знайти для них кригу, тому що Джим пошкодив третю кісточку на лівому вказівному пальці, що вже почав набрякати зі швидкістю 3,2 міліметри за хвилину.
Вони залишалися разом на підлозі, поки Джим не заснув, і Спок вирішив, що буде логічним віднести його додому. Незважаючи на Спокову спокійну вдачу, наступного ранку Слокар, хлопець, що образив Аманду, відчинивши свою кімнату, отримав вибух сехлацького лайна в обличчя. Розслідування показало, що це було зроблено завдяки механізму, що був закріплений на замку двері і спрацьовував від деяких температур (за збігом обставин, температури тіла вулканця чи вище. Механізм було розміщено так високо, що Джим не мав би змоги дістатися його самотужки, але доказів причетності його чи Спока до цієї витівки не було).

У будь-якому разі незвично, що Спок не з'явився в кабінеті, щойно Джим почав рюмсати.

— Чому Спок ще не прийшов по вас? — знову спитала вона, не отримавши відповіді вперше.

Він заскиглив у її мантію, його біляве волосся стирчало у всі боки.

— У нього теж болить животик. Він вдома, спить, — Джим зморщив кирпатий носик. — Мені це не подобається. Спок ніколи не хворіє. І я не відчуваю його, бо його розум наче в тумані. Поверніть мені мого Спока! І нехай животик не болить.

Перш ніж почався новий раунд рюмсання і її вже мокра мантія не стала ще мокрішою, Т'ріла обережно погладила хлопчика по спині, що, на її думку, мало хоча б трохи його заспокоїти.

— Не треба плакати, це зайва втрата дорогоцінної енергії. У вас висока температура і, скоріш за все, такий самий вірус, як у вашого т'хі'ла. Чекайте тут, я зв'яжуся з Амандою.

Джим кивнув та сів на підлогу, притуливши голову до колін. Він навіть не ворухнувся, коли Т'ріла пішла до комстанції, тільки заскиглив та обхопив руками живіт.
Тріла лише встигла привітатися з Амандою Грейсон, як почула позаду шурхіт кінцівок та хриплі звуки. Вона обернулася та побачила, що Джима нудить у контейнер зі сміттям.

— О, — сказала Аманда, стурбовано виблискуючи темними очима. — Це була лише справа часу, щоб Джим теж підхопив Спокову шлункову інфекцію. Бо ж вони щоночі сплять в одному ліжку.

Чепурні чорні брові Т'ріли високо піднялися, але її волосся було зібрано в такий тісний вузол, що цього навіть не було помітно.

— І хоча я не думаю, що в шлунку містера Кірка живуть якісь паразити, але ваш висновок мені здається логічним. Гадаю, ви…

Її перервало пхикання і вологі звуки.

— Пиріжечку, — здавалося, Аманда хоче обійняти Джима з екрану комутаційної системи. — Я приїду по тебе, тобі щось привезти?

Джим похитав головою.

— Спок. Мені просто потрібен Спок. Прошу.

— Ви мене з розуму зведете! — Аманда посміхнулася. — Спок спить. Але мені здається, він захоче піднятися, якщо це означатиме побачення з тобою.

Джим лише кивнув у відповідь, безуспішно намагаючись стримати тремтіння губи.

— Цей хлопець зламав руку у трьох місцях і навіть не заплакав, але біль у шлунку його дістає. Дякую за повідомлення, Т'ріла, і вибачте за неприємність із контейнером для сміття, — вона подивилася на Джима, який лежав, згорнувшись калачиком. — Ми зі Споком уже вирушаємо, канбу, ще трішечки будь хоробрим, добре?

Джим спробував позбавитися сумного виразу обличчя.

— Я хоробрий. Спок каже, що «я просто не думаю про свою безпеку», але я вважаю, що це — хоробрість.

Посмішка Аманди стала теплішою, навколо очей зібралися ниточки зморшок.

— Я знаю, милий. До зустрічі.

Екран згас. Т'ріла спорожнила контейнер, що розповсюджував неприємний запах, святкуючи маленьку перемогу з приводу того, що Джим не забруднив підлогу. Вона пошукала та знайшла на столі пляшечку з блакитними пігулками. Зламала пластикові запобіжники, відкрила пляшечку та віддала одну пігулку Джиму.

— Посмокчи пігулку, так ти позбудешся присмаку їдкої шлункової кислоти в роті, і відчуття нудоти послабшає. Ти можеш підвестися? Якщо так, я вважаю, ми маємо почекати ззовні. За моїми розрахунками, Аманда приїде за 4,7 хвилини.

Джим знову кивнув, закинув пігулку на язик та відштовхнувся руками від підлоги, намагаючись встати. Він захитався, але брови суворо зійшлися разом, демонструючи його рішучість, і він пішов за Т'рілою з її кабінету. Вона трималася на відстані, про всяк випадок.

Вони вийшли з будівлі, полуденне сонце могутніми променями освітлювало навколишні скелі та било в незахищені очі. Джим вмостився на лавці. Він ліг, задовгі брюки зібралися навколо щиколоток, підклав маленькі долоні під біляву голову. Незважаючи на спокійну позу, він невідривно дивився на шлях. Інколи повз них із посвистом пролітали поодинокі шатли, але Т'ріла не впізнала серед них того, що належав опікунам Джима.

Здавалося, Джим також. Але ось нарешті темно-червоний шатл з'явився з темної арки. Джим різко сів, але схопився за живіт і застогнав, а потім склався навпіл. Шатл зупинився на парковці біля школи.

Аманда Грейсон вийшла з шатлу, довга літня сукня хвилями летіла за нею. Вона прикрила очі долонею від сонця та помахала, помітивши Джима та Т'рілу. Пасажирські двері відчинилися, там був буркотливий Спок із зеленим рум'янцем на обличчі, він нетерпляче чекав, поки мати допоможе йому вийти.

Щойно ноги Спока торкнулися глинистої землі, Джим побіг. Він біг швидко, швидше, ніж була здатна людина в його стані. Він стикнувся зі Споком, який від зіткнення відступив на крок, але впіймав Джима в міцні обійми.

— Мені зле, Спок, — пробурмотів Джим у груди Споку, маленькі долоні трималися за його сорочку. Він говорив так тихо, що Т'ріла ледь розчула, навіть маючи вулканські вуха.

Пальці Спока, насправді ненабагато більші за Джимові, погладили потилицю та шию хлопчика.

— Я знаю, Ашаям, — він невинно торкнувся губами щоки Джима — він завжди так робив, як помічала Т'ріла. — Ш-ш-ш, тобі покращає, обіцяю. Я тут.

Джим підійшов ще ближче до Спока.

— Мені вже краще.

Губ Спока торкнулася ледь помітна, зовсім не вулканська посмішка.

— Мені теж.

Т'ріла спостерігала, як Аманда, посміхаючись, загнала обох у шатл. Джим щось пробуркотів, коли вона розділила їх, щоб підняти Спока в ховеркар, але коли настала його черга, він дозволив їй покласти долоню на його чоло, а потім обхопив коліна Аманди. Коли він опинився в салоні шатла, то ліг біля Спока, влаштувався зручніше в його обіймах і заплющив очі. Спок обійняв свого т'хі'ла і руками, і ногами. І теж закрив очі.

— Ще раз дякую, що допомогли мені зібрати моїх хлопчиків докупи, — сказала Аманда Т'рілі, зробивши та'ал. — Я знаю, це непросто.

Т'ріла повернула люб'язність та кивнула.

— Це було… не неприємно.

Аманда нагородила її своєю людською посмішкою і поїхала геть.

Обличчя Т'ріли зашарілося, але вона не була певна, що це від сонця.

@темы: Перевод, Чумацький шлях 2016, кідфік, G

---

Род

[Рия Ареи]

Арт на заміну

Назва: Род
Автор:  Рия Ареи
Всесвіт: STID
Рейтинг: G
Форма: арт
Жанр: портрет
Персонажі: Леонард Маккой (Род)
Відмова від прав: усе не моє, але я хоч насолодилась пока малювала
Попередження:Я так закохалася в трейлер нового фільму та офіційні постери, що не змогла пройти повз
Примітка: створено на фестиваль української фанатської творчості “Чумацький Шлях – 2016”

На [J]ukrtrek[/J] в рамках фестиваля «Чумацький Шлях-2016» <a href=http://ukrtrek.diary.ru/p209218224.htm>выложена</a> работа «Род» от [J]Рия Ареи[/J]

@темы: Чумацький шлях 2016, Рисунок, G

---

Gaycation. Ukraine

[mila007]

Назва: Gaycation. Ukraine
Автор:  mila007
Бета:  Die Glocke
Всесвіт: RPS (Star Trek AOS)
Рейтинг: PG-13
Жанр: слеш, RPS, романс
Пари/персонажі: Карл Урбан/Антон Єльчін, у епізодах Зої Салдана та Саймон Пегг
Розмір: ~2250 слів
Відмова від прав: все не моє, окрім Києва. Київ — моє місто!)
Стислий зміст: Зої із Карлом — ведучі шоу Gaycation, котрі приїхали знімати чергову серію свого документального фільму до Києва.
Подяки:  Die Glocke — за те, що вона є Еллен та Йену — за «Gaycation»
Попередження: бета написала у відгуках "мімімі" та "уруру", то ж ви попереджені
Примітка: написано на фестиваль української фанатської творчості “Чумацький Шлях – 2016”

Карл був приємно здивований тим, що Київ йому сподобався. Попри увесь радянський спадок, що його дуже не любив Урбан у всіх пост-радянських містах, та попри те жахливе становище, у якому перебувала ЛГБТ спільнота в Україні, місто все одно залишалося світлим та теплим. Навіть дощ, який заважав їм знімати увесь четвер та п'ятницю, не став на заваді милуванню місту.

Взагалі, коли на обговоренні планів щодо другого сезону шоу Gaycation Зої сказала, що хотіла б відвідати Київ, Карл здивувався. Україна була не найочевиднішим вибором. З іншого боку, наразі в країні відбувалося багато чого, суспільство роздирало забагато протиріч, одним із яких була проблема ЛГБТ. То ж якщо дивитися на проблему під таким кутом, то коли, як не в самий розпал медіавійни, на порозі певних змін у законодавстві і (бажано) у людській свідомості, знімати їхню документальну передачу?

На щастя, продюсер думав так само, тому дав зелене світло — й ось вони вже пакували валізи та прямували на літак до Борисполя.

Субота була третім днем знімання, останнім цього тижня. Це було вирішено відсвяткувати в одному із небагатьох дружніх до ЛГБТ закладів. Карл розслаблено розкинувся у кріслі та мружив очі, дивлячись крізь кальянний дим на колег. Зої разом з оператором голосно сміялася над чимось, що їй розповідали київські активісти. Саймон, їхній режисер, відчайдушно намагався привернути до себе увагу дівчат за сусіднім столиком. Карлові було просто добре і спокійно — не вишукувати якісь цікаві історії, не знімати шокуючі інтерв'юю, не нагадувати собі весь час, що тебе знімає камера, а просто розслабитися і не думати.

Лід у віскі неспішно танув. Карл періодично прокручував у долоні келих із напоєм, аби прислухатися до перестуку криги та скла. Пити вже не хотілося — спостерігати за оточенням було набагато цікавіше на тверезу голову.

Зої прихилилася до Карла та прошепотіла йому на вухо:

— Я б на твоєму місці сходила за новою порцією віскі.

Карл поставив свій напівпорожній келих на стіл та нетямуще поглянув на подругу:

— Я не впевнений, що й цей доп’ю.

— А я тобі не пити пропоную. А прогулятися до барної стійки. Он той хлопець, — вона непомітно вказала в напрямку бару, — останні півгодини очей з тебе не зводить.

Карл зацікавлено подивився у вказаному напрямку та побачив невисокого хлопця, що сидів на високому барному стільці та розглядав зал. Він був дуже просто вдягнений — біла футболка із якимось темним малюнком та джинси. У руках він тримав келих із пивом. Карл охоче розглядав його ладну стать та копну м’яких на вигляд кучерів. Він не був схожий на тих хлопчиків, що приходили у клуби «знімати» чоловіків. Проте дійсно — він не відводив погляду від Карлу.

— Хм…

— Я б на твоєму місці проявила ініціативу. — Зої окинула хлопця оцінювальним поглядом. — Він гарнюня.

— Ти забагато випила, — посміхнувся Карл. Потім в один ковток прикінчив свій віскі та підвівся. — Проте інколи ти маєш рацію.

— Вперед, сміливцю. — Зої відсалютувала келихом вслід Карлові.

Карл невимушено оперся на барну стійку поруч із хлопцем та, привернувши увагу бармена, замовив ще випивки.

— Привіт, — усміхнувся Карл, дивлячись прямо на незнайомця. — Я — Карл.

— При... привіт. Мене звати Антон. — З несподіванки він ледь не скинув келих із пивом зі стійки. Карл посміхнувся ще ширше.

— Помітив, що ти мене споглядаєш, то ж вирішив підійти та познайомитися. Як справи?

— Дуже добре. З огляду на те, що тобі не докучила моя увага. — Хлопець мав досить жахливий акцент, проте дуже чарівно шарівся. — А як справи в тебе?

— Просто чудово. Бо хіба така чарівна увага може докучати?..

Антон лише посміхнувся у відповідь.

Бармен поставив перед Карлом келих, поглянув на Антона та підморгнув.

— Пропоную тост. — Карл узяв віскі та повернувся до Антона. — За наше знайомство!

— За знайомство.



Годину по тому Карл притискав Антона до дверей свого номера та гаряче цілував. Взагалі такі зустрічі на одну ніч не були у стилі Карла, проте інколи можна собі дозволити раптові вчинки. Поготів, коли вони такі гарні, чуйні та з таким пилом цілують у відповідь.

Від одягу позбавлялись на ходу, розкидуючи його по усій кімнаті. Карл почував себе наче під кайфом — голову крутило від неймовірності того, що робилося із ним. Антон штовхнув його на ліжко та вмостився на ньому, накинувся із поцілунками, спускаючись нижче по грудях, животу, до бедер. Як Карл і думав, антонове волосся було дуже мяким на дотик. Він із задоволенням запустив у нього руку, перебираючи кучері на потилиці.

— Презерватив? — спитав Антон, зтягуючи із Карла джинси разом із білизною.

— Зараз, — випроставшись із джинсів, Карл підвівся із ліжка та дістався своєї валізи, де серед нерозібраних речей лежали туба із любрикантом та стратегічний запас презервативів. У поспіху він вивалив на підлогу половину коробки. Антон розсміявся.

— Зараз хтось досміється, — жартома пригрозив Карл, вертаючись до ліжка та кидаючи на простирадло свою здобич.

Поки Карл ходив, Антон не втрачав дарма часу та повністю роздівся і тепер лежав, розкинувшись на ліжку та дивився на Карла сяючими очима.

— Який ти гарний, — Карл провів долонями вздовж його боків, насолоджуючись відчуттям теплої шкіри під руками.

— Ти теж нівроку, — посміхнувся той. — Так і будеш мене розглядати, чи до діла перейдемо?

— Коли ти так чемно просиш...

Антон хотів щось відповісти, та не зміг — Карл вчасно відволік його поцілунками.



— Звідки ти взявся, такий гарний? — Карл лежав на боку, роздивляючись хлопця, який все ще важко дихав. На його лобі виступив піт, кучеряве та дійсно м’яке на дотик волосся було тепер усе розкуйовджене. Карл припускав, що має такий самий вигляд.

— Із Санкт-Петербургу.

— О. — Карл підвівся на лікті та поглянув на Антона зверху вниз. — То ти також не місцевий?

— Дивлячись із якого боку судити. Народився та жив у Росії, проте багато подорожував. Останні півтори роки живу тут. То ж у принципі вже можу вважатися місцевим. — Антон розслаблено посміхався, дивлячись на Карла.

— Я допоки пробув у Києві лише три дні, та й ті ми провели більшою частиною за роботою.

— О, тоді ти зовсім не бачив Києва! — Антон підтягнувся на руках та сів, відкидаючись спиною на стіну. Ковдра сповзла на його стегна, відкриваючи до милування гарні ключиці, на одній із котрих лишився слід від Карлових зубів, та підтягнутий живіт. — Це треба виправити!

— Пропонуєш послуги гіда? — примружившись, спитав Карл.

— Чому б і ні? Ти завтра вільний?

— Так.

— Тоді… — Антон на хвильку замислився. — Тоді ми можемо зустрітися завтра десь о дванадцятій біля твого готелю, та я покажу тобі місто.

— Або ти можеш лишитися в мене на ніч, — Карл провів рукою по животу Антона, зупинившись над самою ковдрою. — І зранку ми підемо відкривати місто разом.

— Або я можу лишитися в тебе на ніч? — Антон накрив його долоню своєю.

— Це питання? Чи ствердження? Тому що за твоїм акцентом я не дуже вловлюю правильні інтонації, — провокаційно запитав Карл.

— Ах ти, — розсміявся Антон, переліз на Карла, всівся на його стегнах та нахилився за поцілунком. — Хто б казав про акценти, містер із Нової Зеландії.

— Так, ми, новозеландці, маємо найчарівніший акцент у світі.

— Й его розміром, набагато більшим за площу вашої країни.

— То ти ще з австралійцями не знайомий. Ось у них пиха дійсно розміром із континент.

— Карле…

— Що?

— Досить балакати, цілуй!

— Із задоволенням!



Сніданок у готелі вони проспали. Частково. Частково — занадто захопилися водними процедурами. То ж коли на початку першої Карл нишком виводив Антона із номеру (не те, що він його соромився, проте вислуховувати глузливі сміхуйочки від Саймона не мав жодного бажання), вони були голодними, проте задоволеними життям.

Погода змилувалася над ними — над Києвом сяяло яскраве сонечко, і на рівненській блакитті неба не було жодної хмарної плями.

— Куди підемо? — спитав Карл, зсунувши сонцезахисні окуляри на ніс.

— Ти як ставишся до вуличної їжі?

— Зараз я до будь-якої їжі ставитимуся добре. Та в принципі нічого не маю проти.

— Моя справа — спитати. — Антон примружив очі, затуляючи їх долонею від яскравого сонця. — Бо ж може ти один із тих рафінованих акторів, що обідають лише в мішленівських… Гей! — Антон ледь встиг ухилитися від потиличника, що його ледь не отримав від Карла. — За що?

— За те, що сильно балакучий. А я дуже злий, коли голодний. Веди мене вже кудись, де є їжа.

Паша розсміявся та хитнув головою у сторону вулиці Сагайдачного.

— Ходімо, тут недалеко. Приготуйся скуштувати найсмачніші фалафелі у світі. І я тобі можу гарантувати, що вони — найсмачніші, ані моя бабуся, ані жодне кафе в Ізраїлі не могло вихвалитися такими фалафелями!

— Це що в біса таке?

— Це — національна ізраільська кухня! Тобі прийде до вподоби, гарантую!

— Повірю тобі на слово, — із сумнівом відповів Карл.

Іти дійсно було недалечко, а от їжі довелося чекати — не дарма Антон вихваляв так місце, бо там була чималенька черга. Нарешті, вистоявши її, Антон замовив щось на свій розсуд. Потім, тримаючи два паперові пакети з їжею, потягнув Карла за собою назад.

— З тебе кава. Бачиш он той автобус? Візьми мені щось із молоком і льодом.

Карл слухняно замовив фраппе для Антона та капучіно для себе.

— Тепер я тобі покажу місце, де я полюбляв ховатися від проблем. — Антон затяг його в одну з невеличких вуличок, котрими може похвалитися кожне старе європейське місто — звивиста, вузька, заставлена автівками та частково відреставрована, частково перебудована.

— Це Покровська церква, якщо тобі цікаво, — усю дорогу Антон говорив. — Невеличка, проте гарна. Я сам узагалі, по-перше, єврей, по-друге, не вірянин, проте православні храми дуже люблю. Чимось вони дуже… чіпляють. Хоча дивлячись які. Печерську Лавру я не люблю, вона мені дуже холодна. А от Володимирський собор чи Андріївську церкву — шкода, що вона на реконструкції, і ти її не побачиш — просто обожнюю. Вони такі, як сам Київ — величні, проте прості, дружні. Вони не здавлюють тебе своєю значущістю та величчю, а ніби запрошують бути чемним гостем.

— І при всьому цьому ти кажеш, що не релігійна людина? — з посмішкою умудрився вставити слово Карл.

Антон хитнув головою.

— У моєму захваті нема нічого релігійного. Я просто люблю архітектуру. Вона неначе застигла музика.

— Ти просто поет!

— Музикант насправді, — усміхнувся Антон. — О, нам сюди. — Він указав на парапет біля сходів, що спускалися до храму. Скинувши джинсову куртку, Антон вмостив її на цегляній поверхні та жартома вклонився.

— Місце для вашої високості готове.

Їм вдалося поміститися на куртці вдвох, і кілька хвилин вони мовчки їли. Карл мусив визнати, що та національна єврейська страва, назви котрої він не запам’ятав, — дійсно дуже смачна штука. Доївши та допивши каву, вони ще деякий час милувалися церквою.

Витягнувши із кишені смартфон, Антон сфотографував церкву та запустив Інстаграм.

— Фанат соціальних мереж? — всміхнувся Карл, дивлячись, як Антон невдоволено відкидає п’ятий фільтр підряд.

— Тільки Інстаграму. Взагалі люблю фотографувати. Ось так. — Закінчивши з постом, він сховав телефон та зістрибнув на землю. — Ходімо далі?

Прогулянка Києвом вийшла довшою та важчою, ніж Карл собі уявляв. Взагалі, кому спала на думку чарівна ідея побудувати місто на настільки пагористій місцевості?!

— Кию, Щеку й Хориву, трьом братам, — із посмішкою відповів на запитання Антон. — Ти міг бачити на Майдані Незалежності монумент їм та їхній сестрі Либідь, на честь котрої названа одна із річок Києва. Нині вона майже зміліла.

— Відкіля ти все це знаєш?

— Кажу ж тобі, вже півтори роки тут живу.

— Я половину життя провів у Веллінгтоні та все ж не впевнений, що знаю про його історію стільки, скільки ти про Київ. — Карл похитав головою, із захопленням дивлячись на Антона. Незаплановане знайомство в клубі виявилося не просто приємно проведеною ніччю, проте й достобіса цікавим днем, котрий Карл розділив із неординарним співрозмовником. Окрім цікавої антонової екскурсії, вони обговорили стільки різноманітних тем — починаючи від музики, якою він займався професійно, та закінчуючи останніми відкриттями, що їх оприлюднило NASA. Карл цікавився космосом через свою натуру гіка, а Антона на темну сторону затягнув свого часу своїми музичними вправами на орбіті Кріс Хедфілд.

Вечеряли вони в одному із ресторанів неподалеку від готелю, де жив разом зі знімальною групою Карл. Карл наполіг на тому, щоб пригостити Антона — це найменше, чим він міг йому віддячити за послуги гіда.

Півтори години та кілька келихів вина по тому вони знову вибралися на набережну Дніпра. Антон розповів, що вона не так давно була відкрита після реконструкції, тому народу на ній було чимало. Спершись на поручні неподалік від каплиці святого Миколи (її Антон не дуже любив, проте вона мала у вечірньому світлі просто чарівний вигляд), вони розглядали вечірній Київ. Лівий берег здалеку майорів тисячами вогнів спальних районів, на темному масиві присхилових лісів правого берегу яскраво світилася арка Дружби народів.

— Ми поміж собою її символом ЛГБТ кличемо.

Карл поглянув на веселково підсвічену арку та із розумінням посміхнувся.

— Дякую тобі за цікавий день, — вимовив Антон.

— Це я тобі маю дякувати. — Карл простягнув руку та накрив нею долоню Антона. Дочекавшись, допоки Антон підніме на нього погляд, спитав. — Лишишся сьогодні?

Антон похитав головою.

— Маю бути вдома. Завтра зранку зустріч, — витримавши паузу та удосталь намилувавшись на розчарований вираз Карлового обличчя, Антон посміхнувся. — Проте можу зайти на кілька годин.

Карл розцвів усмішкою та стиснув Антонову руку у своїй.



Тиждень по тому знімальна група під чуйним керівництвом головного оператора завантажувала обладнання до таксі, що мало відвезти їх до аеропорту. Карл з Антоном стояли трохи осторонь від загальної метушні та з сумом дивилися на купу валіз, що поступово меншала.

— Не поїдеш до аеропорту зі мною? — ще раз перепитав Карл, знаючи відповідь наперед.

— Ні, вибач. Проте дякую за все. Коли будеш у Києві, зателефонуй. — Антон простягнув свою візитну картку. Карл обережно взяв її та сховав у внутрішню кишеню піджаку.

— Дай мені, будь ласка, свій телефон, — попрохав Карл.

Антон здивовано поглянув на нього, проте простягнув девайс.

— Я не маю із собою візитівки… О, англійська клавіатура! — Карл завзято клацав по віртуальній клавіатурі. — Проте тепер у тебе буде мій номер. Коли мандруватимеш десь повз Окленд чи Ел-Ей, чекаю в гості.

Антон з усмішкою забрав телефон, встав навшпиньки та поцілував Карла в щоку.

— М'якого приземлення, містере Урбане. — Із цими словами він розвернувся та пішов геть.

— До зустрічі! — крикнув услід Карл. Антон підняв руку, проте не озирнувся. Карл дивився йому услід, допоки не згубив у натовпі людей, що поспішали на фунікулер.

— Готовий летіти додому? — До Карла непомітно підійшла Зої та обняла зі спини.

Карл мовчки кивнув.

На [J]ukrtrek[/J] в рамках фестиваля «Чумацький Шлях-2016» <a href=http://ukrtrek.diary.ru/p209383765.htm>выложена</a> работа «Gaycation. Ukraine» от [J]mila007[/J]

@темы: Фик, Чумацький шлях 2016, PG-13

---

Перун

[Рия Ареи]

Назва: Перун
Автор:  Рия Ареи
Всесвіт: STID
Рейтинг: G
Форма: арт
Жанр: портрет
Персонажі: Крістофер Пайк (Перун)
Відмова від прав: усі права не мої, а шкода.
Примітка: створено на фестиваль української фанатської творчості “Чумацький Шлях – 2016”

е

На [J]ukrtrek[/J] в рамках фестиваля «Чумацький Шлях-2016» <a href=http://ukrtrek.diary.ru/p209365150.htm>выложена</a> работа «Перун» от [J]Рия Ареи[/J]

@темы: Чумацький шлях 2016, Рисунок, G

---

На захист вулканців скажіть пару слів

[ukrtrek]

Викладається на прохання перекладача

Назва: На захист вулканців скажіть пару слів
Авторка: Ellaahn
Перекладачка: Алиса ака Подарок
Посилання на оригінал: link
Дозвіл на переклад: запит надіслано.
Бета: немає
Всесвіт: Star Trek: Enterprise
Рейтинг: G
Жанр: гумор
Персонажи: Арчер, Совал, ОМП
Розмір: ~750 слів (оригінал)
Додаткова подяка: Подяка від авторки Е. Раткевич за правильні думки
Відмова від прав: все належить франшизі Star Trek та авторові тексту)
Стислий зміст: про тонкощі педагогіки і "брєм'я білої людини вулканське"
Попередження: всі б москалі були такі При перекладі ніхто не постраждав
Примітка: переклад зроблено на фестиваль української фанатської творчості “Чумацький Шлях – 2016”

Москва 2167. Міжзоряна конференція

Арчер ледве вибрався на цю конференцію – він все більше загинався під стосами паперів. Плітки про присудження йому адміральського звання та невідворотній кабінетній роботі становилися все чіткіше і він розумів, що скоро питання постане ребром. Не те, щоб він не прагнув сісти в адмиральське крісло, але пов’язана із ним необхідність відмовитися від космосу зводила нанівець всі переваги високого звання.

– Капітане, – хтось кликнув його, – стривайте!

Обернувшись він побачив як до нього наближається Владімір – один з найкращих викладачів школи бойових мистецтв, знайомий йому по місії, яка могла б бути провальною, якби його бійці забарилися.

Коли вони вже йшли до виходу з будівлі, Арчер боковим зором зловив високу фігуру, що йшла до них на зустріч. Обмінявшись із послом Совалом привітаннями, він повернувся до свого товариша і побачив, що той глибоко вклонився послу. Вулканець, аніскілечки не здивований, уклонився у відповідь, нехай не так глибоко, але, безперечно із неменшою повагою. Пам’ятаючи про чутливі вулканські вуха, Арчер почекав поки Совал відійде на достатню відстань, в напівголоса запитав:

– Ви знайомі із послом?

– Лише за переказами інших.

– І тоді, як це розуміти?

– Повага до Вчителя.

– Хіба посол майстер бойових мистецтв?

– Не знаю, але я б не здивувався, бо він має пречудову координацію. Втім я не тому вважаю його за Вчителя. Точніше – я в цілому ставлюся до їхньої раси як до вчителів.

– О, то я дивлюся, що й ти повірив пропаганді. Вони нам століття не давали вийти в космос! Століття! Політ «Ентерпрайза» був фактично бунтом!

Владімір ствердно хитав головою у відповідь, і з кожним новим словом його посмішка ставала ширшою. А потім він почав історію, яка, ніби то не стосувалася предмету розмови:

– Учням нашої школи заборонено виходити за її межі без особистого дозволу вчителів. Але коли то зупиняло молодь? Я завжди знав, коли й скільки разів мої учні бігали у «місто». Який ти боєць, якщо навіть у самоволку збігати непомітно не в змозі? Я ловив лише тих, хто проколювався. А для інших то була наука. І не така, що вчитель їм втолдичує, а така, що здобувається із боєм.

– Так ви хочете сказати, що то навмисне? – в голосі капітана звучала дитяча образа. – Вони це робили навмисне? Як вони могли? П-педагоги доморощені, хай їм грець! – проносилися думки в голові капітана. Від обурення всі лайки якось забулися, лишилося лише подив та жахливе відчуття, що погані дорослі його надурили як дитя.

Все життя він був годим, що пішов проти течії, а тепер виявилося, що то була частина чужого великого плану.

Владімір подивися на нього зі співчуттям.

– Ти хочеш сказати, що ніколи не підігравав підліткам задля досягнення своєї мети?

– Звичайно, ні! – в запаленні заперечив закиди Арчер. І одразу почервонів, згадавши, як нещодавно маніпулював кадетами, що слухали його лекції в Академії. І визнав, що тактика, якою він послуговувався була дуже схожа на щойно озвучену позицію.

Декілька днів Арчер старанно оминав усіх вулканців, а особливо пана посла, тому неочікувана зустріч в коридорі засмутила його.

«Може він мене не помітить?»

– Капітане Арчере, – покликав його посол.

«Ага, ото не варто недооцінювати гостроту зору вулканців,» – тихенько тренькнула інтуїція.

– Слухаю вас, пане посол.

– Капітане, мені видається, що із нашої останньої зустрічі ви відчуваєте якийсь дискомфорт у моїй присутності.

«Не треба недооцінювати уважність вулканців».

– Ну, то… В цілому ви праві…

– І, наскільки я можу судити, вас збентежили слова вашого товариша.

«Не варто недооцінювати слух вулканців!» – інтуїція вже завила як базер червоної тривоги.

– Ну, ми розмовляли про найпершу місію «Ентерпрайзу»…

– Ви ображені на нашу расу за те, що ми дозволили вам самим обирати вашу долю, а не чекати від нас дозволу?

У пана посла була надзвичайна здібність перевертати все догори ногами.

– Ми чекали на той момент, коли ви відчуєте себе достатньо самостійними, щоб приймати рішення не обертаючись на нас, та нести за них власну відповідальність. І, якщо для розвитку у землян деякої критичності до авторитетів, було потрібно щоб ви нас трохи ненавиділи – то, зрештою, був зважений ризик.

– І ви хочете сказати, що про це знали всі вулканці?

– Політика по відношенню до вашої раси була сформована давно. Все, що було треба – час від часу підновлювати її.

– Й що? Хто то визначав? Верховне командування?

– Ні, не Верховним командуванням, але… Втім, це не так важливо. Має значення те, що нашому народу теж треба було, якщо можна так схарактеризувати, очищення. Можете вважати, що ми пережили спільний катарсис. Поміркуйте над цим, – Совал попрощався із Арчером укліном голови й пішов далі.

Арчер лишився стояти на місці, ошелешено хитаючи головою, ніби намагаючи розсортувати в ній ці шокуючи факти. Совал, зробивши пару кроків обернувся й додав:

– Й на майбутнє, капітане, не варто недооцінювати вулканців в принципі.

«Чорта с два вони просто "слабкі тактильні телепати"!»

На [J]ukrtrek[/J] в рамках фестиваля «Чумацький Шлях-2016» <a href="http://ukrtrek.diary.ru/p209368462.htm">выложен</a> перевод «На захист вулканців скажіть пару слів» от [J]Алиса ака Подарок[/J]

@темы: Перевод, Чумацький шлях 2016, G

---

На “Ентерпрайзі” без змін

[mila007]

Переклад на заміну

Назва: На “Ентерпрайзі” без змін
Автор: infiniteviking
Перекладач: mila007
Посилання на оригінал: archiveofourown.org/works/478349
Дозвіл на переклад: запит надіслано.
Бета: Ligress-Cat
Всесвіт: Star Trek: The Next Generation
Рейтинг: G
Жанр: гумор
Персонажи: Вільям Райкер, Дейта, Беверлі Крашер, Джорді Ля Форж
Розмір: 840 слів оригінал
Відмова від прав: все належить франшизі Star Trek та авторові тексту)
Стислий зміст: “Ентерпрайз D”, здається, знову захоплений невідомими формами життя. Чи все зовсім не так, як здається?..
Попередження: перекладач дозволив собі довільний переклад назви тексту
Примітка: переклад зроблено на фестиваль української фанатської творчості “Чумацький Шлях – 2016”

Коммандер Райкер йшов коридором насвистуючи. Збій, який стався деякий час тому в компютерній системі, та внаслідок цього тимчасова втрата штучної гравітації були тривожними, але Райкер був упевнений, що Джорді про все подбає. Комп'ютер здавався полагодженим, тож Райкер рішуче прямував до "Тен-Форварду" – пропустити келих-другий та розслабитися після важкого дня. Проте його спинив тихий поклик:

– Гей! Гляньте-но сюди!

Озирнувшись, Райкер побачив Дейту та Джорді, що стояли біля люку до технічного коридору.

– Хутчіш! – прошепотів Джорді озираючись. – Ховайтесь сюди!

У голові Райкера промайнула купа запитань, проте він пройшов за ними тільки для того, щоб опинитися обличчям до дула фазеру, який тримав у руці Дейта.

– Якого біса...

– Коммандере, слухайте, – Джорді мав дуже схвильований вигляд. – Будь ласка, зберігайте спокій та дайте відповідь на питання. Хто був убивцею в останній справі Діксона Гілла, у котру ви з Ворфом грали за програмою Дейти?

Райкер змірив поглядом фазер.

– По-перше, Дейта програмує на голодеці Шерлока Холмса, а не Діксона Гілла. По-друге, останнього разу, коли я відвідував голодек разом із Ворфом, ми НЕ гралися в детективів. Я ледь вийшов звідти живим. До чого усе це?

Джорді зітхнув із видимим полегшенням та пробурмотів:

– Дякувати Богові!

Дейта сховав фазер.

– Коммандере, – звернувся він, – це дійсно щасливий збіг обставин, що ми вас засікли. Нам необхідна допомога.

– Це очевидно, – відповів Райкер. – То ж чому б нам всім не пройтися до медичного відсіку?

– Туди не можна, – сказала Беверлі Крашер, наблизившись з-за спини коммандера. – Він чекатиме там на нас, – вона взяла Першого офіцера за руку та збентежено поглянула на нього. Її голос тремтів. – Капітан був захоплений невідомою формою життя.

– Знову?! – Райкер перевів погляд на Дейту та Джорді, які синхронно хитнули головами. Що ж, принаймні їхня дивна поведінка мала виправдання. – Ви що, думали, що я також заражений?

– Ми не могли дозволити собі помилитись, – сказав Джорді. – Воно проникає крізь комп'ютерну систему. За нашою оцінкою наразі вже третину екіпажу інфіковано.

– Так багато? – присвиснув Райкер. – Гаразд, як нам позбавитися від цієї істоти?

– Ми синтезували сполуку, яка діє лише на чужорідний організм, не впливаючи на людину, у котру вона вселилася, – сказав Дейта, демонструючи аерозольну банку старовинного зразка. – Як тільки ця сполука входить у контакт із людською плоттю, загарбник покидає тіло та переміщується назад до комп'ютерної системи.

– До того ж, – додала Беверлі, – цей спрей також діє на вулканців, андоріанців, баджорців, вавилонців, трібблів. Проте Ворф може виявитися нашою проблемою, тож я рекомендую вам не перетинати із ним шляхи.

Вона передала Райкеру аерозольну банку. Він узяв її двома пальцями, тримаючи на простягнутій руці, наче мертву рибу.

– Зачекайте, що я маю із цим робити?

Беверлі Крашер подивилася на нього.

– Капітан, або та істота, що його контролює, знає, що ми знаємо про вторгнення, вона знає, що ми знаємо, що вони готуються повністю захопити контроль над кораблем, та вона думає, що знає, що ми готуємо диверсію. Однак чого вона не знає, так це того, що вам про неї відомо. Ваше завдання– дістатися містку та оприскати капітана цією сполукою.

Раптом Джорді скрикнув, коли чиясь рука висунулась з-під оглядового люку, схопила його за щиколотку та повалила на підлогу, витягуючи його із коридору, у якому вони стояли. Беверлі злякано зойкнула, а Райкер кинувся до Джорді. Він побачив молодого енсіна, який з непорушним виразом обличчя тягнув старшого інженера до найближчої компютерної панелі. Дейта схопився слідом за Райкером, опустився на одне коліно та виприснув на енсіна субстанцію із банки, яку тримав у руках. Голосно закричавши, енсін відпустив Джорді, відступив назад, розмазуючи по обличчю білу субстанцію, після чого, спазматично здригаючись, впав на підлогу.

Беверлі перевірила його пульс.

– Він буде в нормі, – доповіла вона. – Коммандере, вам необхідно дістатися капітана якомога швидше.

Райкер із жахом подивився на енсіна, а потім перевів погляд на Джорді, котрому Дейта допомагав підвестися на ноги.

– Третя частина екіпажу? – спитав Райкер.

Джорді похмуро кивнув.

– Ще дещо, – попередив він. – Не використовуйте спрей допоки ви не дістанетеся містку. В нас не так багато цієї речовини. І, коммандере, намагайтеся вести себе максимально природньо.

Райкер кивнув.

Джорді, Дейта та Беверлі провели поглядом коммандера, котрий прямував коридором, старанно уникаючи комп'ютерних панелей. Як тільки Райкер зник з-перед очей, вони повернулися до енсіна.

– Можеш підводитися, Девон, – сказав Джорді. – До речі, у твоїй особі мистецтво втрачає геніального актора.

Енсін підвівся, відтираючи піну з очей.

– Фу! Ви не могли використати збиті вершки замість піни для гоління?

Беверлі нарешті не стримала сміху.

– Не знаю, як ви, а мені було дуже важко утримувати серьйозний вираз обличчя.

– Девон, – сказав Джорді, – сходи поклич Діану та Ташу, та Майлза, Рега, Гуінан та Ро, і скажи їм прямувати на другий турболіфт до містка. Дейта, ти молодець. Тепер, коли капітан повернеться та спитає, що в біса коїться на його кораблі, ми всі вистрибнемо із турболіфту зі словами: "З першим квітня!". Проте ти, Дейта, маєш прокричати це дуже голосно та із найрадіснішим виразом обличчя, бо інакше це буде не так смішно.

На [J]ukrtrek[/J] в рамках фестиваля «Чумацький Шлях-2016» <a href="http://ukrtrek.diary.ru/p209338845.htm">выложен</a> перевод «На “Ентерпрайзі” без змін» от [J]mila007[/J]

@темы: Перевод, Чумацький шлях 2016, G

---

Щоб тебе мавки забрали!

[Die Glocke]

Назва: Щоб тебе мавки забрали!
Автор: Die Glocke
Бета: автор цього року трошки дедлайнер, тому всі помилки на його совісті
Всесвіт: Star Trek Reboot (AOS)
Рейтинг: G
Жанр: фентезі
Персонажі: Павло Чехов, Леонард Маккой, трошки Джима Кірка і Спока, сторожовий тріббл Пурко
Розмір: ~2500 слів
Відмова від прав: мій лише Пурко
Стислий зміст: Ну що поганого може статися, коли в тебе під лавкою сито посапує сторожовий тріббл Пурко (той ще охоронець, чесно кажучи, та все одно краще, ніж нічого), а на лавці — бойовий друїд Леонард із клану Маккоїв?
Попередження: фентезі-вінегрет (якщо вам здалося, що ви це вже десь читали, вам не здалося). Уявімо, що в цьому всесвіті прекрасно уживаються слов'янська міфологія та імена на кшталт Джим Кірк.
Примітка: написано на фестиваль української фанатської творчості “Чумацький Шлях – 2016”

Крихітна Павлова хатинка тулилася на самісінькому краєчку села, а на п’яти їй наступав темний ліс. Односельці часто дивувалися, що сирота живе на відлюдді, коли в селі повно вільних будинків, спустошених війною — тією самою, де загинув Джордж Кірк і мало не загинув його син, та, на щастя, вкрадена ним з громадського стійла старенька коняка переламала ноги в яру за селом, і на цю війну малий Джим так і не потрапив.

Пайк, сільський староста, неодноразово пропонував Павлові переселитися до однієї з пустих хат — мовляв, небезпечно жити поряд з лісом, а ну, як мавкам чи перевертням одного дня набридне в хащі сидіти, та прийдуть вони по Павлову душу. Та Павлик усе жартував, що покаже їм, хто тут хазяїн, а потім несподівано серйозно дякував старості за турботу й казав, що не може зрадити пам’ять батька, покинувши його дім, — і мало помалу Пайк навіть пропонувати припинив, але за хлопцем усе ж таки доглядав. Де це бачено — мало не в лісі жити.

Мавок і перевертнів Павло дійсно не боявся і страшним байкам та легендам не вірив. Його навіть повний Місяць не лякав. Ну що поганого може статися, коли в тебе під лавкою сито посапує сторожовий тріббл Пурко (той ще охоронець, чесно кажучи, та все одно краще, ніж нічого), а на лавці — бойовий друїд Леонард із клану Маккоїв?

Ось друїд, до речі, хлопця лякав більше ніж усі мавки, перевертні й інші потвори разом узяті. Павло, зітхнувши, зірвав біля ґанку лілово-рожеву квітку сон-зілля та поклав її Леонардові під подушку. Про всяк випадок.

Маккоя того тижня притягнув на собі Джим Кірк. Він саме повернувся з переможного бойового походу на Схід проти армії Хана в супроводі двох горців — зброяра Монтгомері з клану Скоттів та бідолашного Леонарда з клану Маккоїв. Загубивши Скотта десь на півшляху до Павлової хати, Кірк прийшов до хлопця зі знепритомнілим друїдом в оберемку.

— І якби не моя надзвичайна хоробрість і винахідливість, зачарована зброя Скотта та цілющі здібності Маккоя…

— Стривай, ти ж казав, він бойовий друїд, — здивувався Павло.

— Бойовий друїд-цілитель, що тобі незрозуміло? — роздратовано пояснив Джим. — І зцілити може, і відгамселити. У будь-якому порядку.

— Ну, добре, а до мене ти його навіщо притяг? Я ж не цілитель, його до Христини віднести треба.

— Та не треба його нікуди нести. — Кірк хотів було рукою махнути для більшої виразності, але друїд мало не сповз униз, і Джимові довелося знову його обійняти. — Він не хворий і не поранений, він просто виклався. Полежить тут у тебе трохи та й оговтається. Мабуть, — додав Джим після невеликої паузи, вже не так упевнено.

«Ну й халепа», — подумав Павло. Маги викладалися, тобто розтрачували всю свою енергію, дуже й дуже рідко, бо знали, що це величезний ризик — якщо Земля-Матір вирішить, що ти не заслуговуєш на «підзарядку», то так і залишишся порожньою оболонкою. Напевно, бій був насправді важким, якщо цілитель не пожалів себе (у тому, що сили забрало саме зцілення, Павло не сумнівався — фаєрболи, хоч і мають ефектний вигляд, енергії тягнуть не так уже й багато).

— Добре, — згодився хлопець. — Залишай його тут. Лавка вільна в мене знайдеться, а їсти він не просить поки що. А посох його де?

Цілителю посох був ні до чого, хіба що враження на селян справляти, але ж Маккой був ще й бойовим друїдом і напевне мав посох, щоб ним, за висловом Кірка, «гамселити».

— Скотті його забрав, щоб підремонтувати трошки, чари підновити. Принесу, як Леонард оговтається.

Спільними зусиллям вони поклали непритомного друїда на лавку. Пурко зацікавлено його обнюхав, але, зрозумівши, що поживитися тут немає чим, миттєво втратив до Леонарда будь-яку цікавість.

Друїд виявився майже ідеальним сусідом — мовчить, їсти не просить, дихає ледве чутно (але таки дихає — Павло перевіряв двічі на день) і водночас створює відчуття іншої живої істоти в хаті, поки Пурко в городі кріп під’їдає. І відразу не так самотньо стає.

Павло потрусив головою, щоб відігнати недоречні думки. Небезпечний цей друїд, небезпечний! Як опритомніє й трохи оговтається — відразу ж зрозуміє, хто хлопець насправді такий, і тоді чекай біди. Тому Паша про всяк випадок пообвішував хату віниками духмяних трав — набирати силу вони друїду не заважатимуть, але інстинкти його після пробудження притуплять, що виграє Павлові трохи часу.

Звісно, краще було б маскувальний амулет зробити, але людська магія Павлові не давалася через матір, а чужорідну навіть майже повністю знесилений друїд миттю відчує. Хіба що… ну як він відразу про це не подумав!

— Пурко, залишаєшся за головного! — повідомив Паша тріббла, намацав на дні глечика декілька монет — і був такий.

Лавка Спока була на протилежному боці села. Як і Павлова хата, вона стояла осторонь, але якщо хаті на п’яти наступав ліс, то за купцевою лавкою розкинулося поле. Спок прийшов до їхнього села з Півдня. Гортанні назви його рідної країни та народу селяни так і не призвичаїлися вимовляти, то ж кличуть далеку державу краєм вулканів, яких там дійсно незміряно, а її жителів — південними ельфами за гострі вуха. Хоча й не ельфи вони зовсім, та кого це хвилює?

Подейкували, що Спок був знатного роду, і на Північ подався, бо посварився з батьками. Як там було насправді, ніхто не знав, а сам купець розповідати про своє минуле не поспішав. Павла, втім, походження купця аж ніяк не хвилювало, і приходив він до нього суто у справах — наприклад, за сигнальними амулетами.

— Ти ж не боїшся тих, що живуть у лісі, — констатував Спок начебто байдуже, але Павло досить добре його знав, щоб зрозуміти, що купець здивувався.

— Не боюся, — погодився хлопець. — Але на мене тут звалився знесилений друїд, і я подумав, що перестрахуватися не заважає. Поготів, рівнодення близько, мало що їм заманеться.

— Слушно. — Спок поклав на стіл зв’язку амулетів. Деактивовані, вони були схожі на звичайні камінці, але Павло знав: щойно він їх активує, амулети засяють тьмяним рожевим світлом, попереджаючи, що нечисть близько, але кордонів не порушує. Те, що треба. — Як активувати, знаєш?

— Звісно. Дякую.

Павло поклав гроші на стіл, але Спок їх брати не став.

— Потім якось розрахуємося. Хай щастить.

Сперечатися хлопець не став і покірно переклав монети назад у кишеню. Про дивний напад благодійності в купця можна буде й потім задуматися, зараз у Павла були важливіші справи.

Амулети активувалися без проблем, і Паша вперше за кілька днів відчув себе у відносній безпеці. Мати завжди йому казала: хочеш щось сховати — поклади на видне місце, ніхто навіть і не помітить. Чого сторожові амулети світяться, спитає друїд? Так тут ліс недалечко, спокійно відповість йому Павло, от і швендяє погань всіляка. А чому віники якісь по всій хаті розвішані? Так погань же ж відлякувати — так, Пурко, для погані це, не для тебе, ану негайно припини чебрець жерти!

На свою біду й Павлове щастя, друїди-цілителі звикли повністю покладатися на магію й до травознавства ставилися зневажливо. То ж доки Маккой здогадається, що трави насправді не погань відлякують, а його морочать, Паша ще щось придумає. У крайньому разі тишком збере речі та піде світ за очі, поки друїд спатиме. Давно вже час.

Коли друїд, нарешті, отямився, він не спитав ані про амулети, ані про трави, наче й не помітив їх зовсім. Він взагалі нічого не спитав, сприйнявши своє пробудження в чужій хаті як належне, і насамперед попросив щось поїсти. «Хоч би за притулок спочатку подякував», — сварливо подумав Павло, але все ж таки поставив перед Леонардом полумисок з овочевим салатом.

М’яса хлопець майже не їв — не з принципу чи тому що грошей бракувало, просто якось не любив — а спеціально для друїда його купувати — забагато честі. Хай його Джим за власний кошт м’ясом годує. Але, помітивши сумний погляд, який Маккой подарував заправленим олією огіркам та помідорам, Паша поставив поряд із полумиском глечик жирної сметани. Пурко з разючою спритністю (особливо для істоти, що не має кінцівок) стрибнув на стіл і цілеспрямовано поповз до сметани, але друїд щось пробурмотів, і тріббл на півшляху застиг як укопаний.

«Ну ось, щойно прокинувся, а вже магію марнує на дрібне хуліганство, — подумки зітхнув Павло. — Раз такий жвавий, то й без м’яса обійдеться».

— Смачного, — сказав він уголос, намагаючись вкласти в одне-єдине слово якомога більше сарказму, зняв Пурчика зі столу і протягнув Леонардові, який спокійнісінько уминав салат, щедро засмачивши його сметаною. Друїд ляснув пальцями, не відвертаючи увагу від їжі, і тріббл миттєво забився в руках у хлопця. Паша опустив його на підлогу, Пурко шмигнув під лавку, пошкрібся там трохи та й затихнув.

— Дякую, — нарешті, відповів Маккой.

— Павло.

— Що? — Їжа друїда займала явно більше, ніж діалог.

— Мене звати Павло.

— Так, я знаю, чув вашу з Джимом розмову. Я не знепритомнів, просто заціпенів.

Оце так несподіванка! Паша гарячково почав згадувати, чи не сказав чого компрометуючого — була в нього звичка час від часу з Пурком вголос розмовляти — але, здається, всі його таємниці поки що були в безпеці. Неймовірним зусиллям волі Павло проковтнув своє необґрунтоване обурення (ну як Маккой міг дати йому знати, що все чує?), круто розвернувся й пішов у город, нарвати ще огірків для салату й кропу для Пурка.

Коли селом рознеслася звістка, що друїд опритомнів, до Павлової хати почалося справжнє паломництво. Односельці дуже любили Джима Кірка й тому наввипередки хотіли виразити свою вдячність людині, що врятувала його життя. Виражали вдячність переважно продуктами — овочами, фруктами, пирогами, хтось навіть приніс вже обскубану та випотрошену курку — так що Павло хоча б міг не хвилюватися, що Маккой, поки набиратиметься сили, його об’їсть.

Постійна присутність людей у хаті хлопця нервувала, хоча вони й були давно знайомими й навіть майже рідними, тому він якомога більше часу намагався проводити в лісі, де збирав трави. Чуття на трави в нього теж було від матері, але сам він лікувальні зілля не робив, щоб не привертати до себе зайвої уваги, а продавав усе, що назбирав, Христині. Хай офіційна травниця вже з ними порається. Головне було — не відходити далеко від хати, щоб сторожові амулети не перестали світитися.

Незважаючи на роздратування, Павло навіть і не думав натякати на переїзд Маккоя до однієї з вільних хат: він чудово розумів, що чим ближче друїд буде до лісу, його природного джерела сили, тим швидше він остаточно одужає й тим швидше все це закінчиться. План втечі Павло вже мав, тому далі тягнути час не було сенсу.

За кілька тижнів потік відвідувачів почав міліти, а Паша вирвав майже всі лікарські трави в безпечному радіусі й навіть увесь город просапав, тому хоч-не-хоч, а довелося залишатися наодинці з друїдом. Той, на щастя, був не дуже балакучим і здебільшого щось занотовував на уривках пергаменту або читав книги, які йому позичив Спок зі своєї великої бібліотеки — неабиякий знак довіри, між іншим. Іноді Маккой відвертав увагу від книжок і пергаменту, щоб приготувати обід чи прибратися в хаті — якось непомітно вони з Павлом почали робити це по черзі. Навіть Пурко поступово звик до нового сусіда й радісно плутався у нього в ногах так само, як і в хазяїна.

Павлові було… комфортно, іншого слова, мабуть, не підібрати. Але коли Скотті повернув посох — як новенький! — а Джим передав подарунки від селян, новий балахон та містку шкіряну торбу, Маккой, нарешті, почав із натяком позиркувати на сторожові амулети — мовляв, сам зізнайся, не змушуй мене влаштовувати тобі допит.

Звісно ж, ні в чому зізнаватися Павло не збирався. Він просто тишком запхав від подушку вузлик з речами, який приготував ще декілька днів тому, та прикинувся, що спить. Мало не захропів для правдоподібності, але в останній момент вирішив, що це буде занадто. Леонард ще трохи походив по хаті, але врешті-решт улігся на свою лавку. Паша дочекався рівного сонного дихання з лавки, обережно піднявся, ухопив однією рукою вузлик, іншою — Пурка, навшпиньках вийшов з хати й застиг неначе вкопаний, коли на ґанку наткнувся на друїда.

— Не спиться? — з наскрізь фальшивим співчуттям запитав Леонард. От паскуда, не інакше як морок навів, а тепер сидить і радіє, що вдалося гостинного господаря навколо пальця обвести.

Паша зітхнув і важко опустився на ґанок. Отже, розмови не уникнути. Привіт, багаття, чи що там для нього придумають обурені селяни.

— Батько чи мати? — запитав Маккой.

— Мати, — чесно відповів Павло.

— Русалка?

— Ти в мене десь луску бачиш? Чи зелене волосся? — пирхнув хлопець.

— Тоді мавка, — упевнено зробив висновок друїд.

Вісімнадцять років тому, у ніч літнього сонцестояння, хлопець на ім’я Андрій пішов до лісу. Ні, безвісти він там не зник, і вовкулаки його не загризли, і русалки з лісового озера не залоскотали. Повернувся вранці цілий і неушкоджений, ніхто навіть і не помітив, що його не було — Андрій жив один на самісінькому краю села.

За декілька місяців він одружився на дівчині з сусіднього села — теж сироті, як і він сам, — потім народився Паша, і жили вони щасливо до того самого дня, коли дитині виповнилося тринадцять років.

У день Павлового тринадцятиріччя Андрій із дружиною пішли до лісу по ягоди й цього разу не повернулися. Шукали їх усім селом, але дарма. Ховали пусті домовини. Різні потім чутки селом ходили, але Павло знав правду: ліс забрав те, що йому належало. Такий був договір: тринадцять років в обмін на справжнє кохання, а потім ліс забере своє. Плід кохання належатиме до світу людей, але постійно чутиме поклик лісу — і колись зробить остаточний вибір.

Нічого цього хлопець друїдові не розповів — все одно той вже витягнув з односельців всю Павлову біографію, про решту здогадався, а подробиці йому знати було не обов’язково.

— І чого ти ховаєшся? — спитав Маккой.

— Ти серйозно? Я ж потвора. Нелюдь.

— Хіба твоя мати була потворою?

Павло замислився. Для нього вона була найкращою матір’ю у світі — ніжною, люблячою, розуміючою. Не була потворною ані ззовні, ані зсередини. Але…

— Вона була мертвою. Фактично.

— Проте подарувала світові нове життя, — спокійно відповів на це Леонард.

Павло вперше в житті бачив людину, що так ставилася до істот, яких називали не інакше як нежиттю або потворами (залежно від того, наскільки вони були живі). Окрім власного батька, звісно. Ними лякали дітей, їх боялися дорослі, а дехто й ненавидів (Пашу завжди дивувало, як можна ненавидіти щось, чого ніколи в житті навіть не бачив). Павлові односельці, втім, до безпідставної ненависті схильні не були, але й для них «Щоб тебе мавки забрали!» було мало не найстрашнішим прокляттям. Маккой на породжень лісу явно дивився по-іншому, але це ще не значило, що Паша може йому довіряти.

Хлопець уперто мовчав, тому Леонард вирішив зайти з іншого боку:

— Ти ж не через мене з дому вирішив піти. Ти давно це планував, але все ніяк не наважувався. А коли підвернувся я, у тебе нарешті з’явися привід.

— А якщо й так, — пробубонів Павло, — що тобі з цього?

— Мені… дай-но подумаю. — Маккой удав, ніби замислився. — О! Учень. Учень мені потрібний. Передати комусь свою мудрість, доки мене якийсь троль не забив, і все таке інше.

— Придумай щось краще, — криво посміхнувся Паша. — Людська магія мені не дається, ти цього не можеш не знати.

— Добре. Тоді мені потрібен наставник. Давно мріяв опанувати травознавство — гарний цілитель має вміти використовувати різні способи лікування.

— А тепер підлизуєшся. — Хлопець посміхався вже майже щиро.

— Тобі не догодиш.

Леонард теж посміхався та гладив тріббла, який переповз із Пашиних рук йому на коліна й голосно виправдовував своє ім’я.

— Ось такий я. — Павло розвів руками. — Так що, пропонуєш піти з тобою?

— Пропоную, — кивнув Маккой. — Удвох на шляху веселіше, а розбігтися завжди встигнемо, якщо один одному набриднемо.

— І куди лежить той шлях?

— А куди забажаємо.

На тому й порішили.

У дорогу виходили на світанку. Паша востаннє подивився на свою хату, а коли повернувся до Маккоя, поряд з ним стояли Джим, Спок та Скотті в дорожньому одязі, із сумками і зброєю.

— Чорт з вами, — розсміявся Павло. — Уп’ятьох на шляху веселіше.

— А Христина, надійсь, усім роздзвонить, що нас мавки забрали. — Кірк виразно підморгнув.

— Що ж, веди нас, дитя лісу, — промовив Спок.

І Паша зробив перший крок на лісову стежку, а далі вона вела їх сама.

На [J]ukrtrek[/J] в рамках фестиваля «Чумацький Шлях-2016» <a href="http://ukrtrek.diary.ru/p209339933.htm">выложена</a> работа «Щоб тебе мавки забрали!» от [J]Die Glocke[/J]

@темы: Фик, Чумацький шлях 2016, G

---

Він не важкий (він мій брат)

[Lauriel]

Назва: Він не важкий (він мій брат)
Автор: canistakahari
Перекладач: 80 миль в час
Посилання на оригінал: archiveofourown.org/works/637796
Дозвіл на переклад: запит відправлений
Бета: thompson s.
Всесвіт: Стар трек: кіновсесвіт
Рейтинг: R
Жанр: Романс
Пари: Джеймс Т. Кірк/Леонард Маккой
Побічні пари: Дерек Хейл/Стайлз Стілінскі
Розмір: 2194 слів
Відмова від прав: персонажі належать авторові сценарію, таткові та мамі, але ж трішечки й мені. Чому б і ні.
Стислий зміст: Життя Лео обертається довкола Стайлза
Попередження: АУ, кросовер з серіалом "Вовченя"
Примітка: переклад зроблено на фестиваль української фанатської творчості “Чумацький Шлях – 2016”

Лео дванадцять років, коли на світ з’являється Стайлз.

Лео дванадцять, два роки тому його мама вийшла заміж вдруге. Його вітчим – наче й непоганий чоловік, тихий та добрий; час від часу купує Лео морозиво. Підморгує, плескає по плечу, бере з Лео обіцянку не розповідати про це мамі. Але величезна пустка, що лишилася по батькові, прагне ненавидіти Джона лише за те, що він посмів зайнятитаткове місце в їхніх з мамою серцях.

На щастя, Джон не просить Лео називати його татом.

Навпаки, він говорить, що Лео може називати його, як заманеться. Зазвичай Лео не думає про те, що він не називає Джона ніяк, адже він так і не визначився.
Ситуація не ідеальна, втім, ідеалу не існує, Лео вже знає. Дізнався про це, коли помер тато. Чорт – трясця – ще тоді, коли дізнався, що тато хворий.

Лео дванадцять, і останні дев’ять місяців він читає все, що знайшов у бібліотеці про вагітність.

Більша частина прочитаного викликає лише відразу. Уявити це неможливо. На фотографії Лео взагалі не дивиться, натомість, зосереджує увагу на знеособлених діаграмах, тому що, коли він виросте, то стане лікарем, як Девід Маккой, а лікарі не гидують людськими тілами.

Якщо мама так хоче народити від Джона дитину, Лео має підготуватися.

Але він усе ще неготовий, коли Джон витягує його з передпокою та заводить до маминої кімнати тієї ночі, коли народився Стайлз. В мами під очима темні кола, наче вона не спала кілька діб, але вона посміхається щиро, Лео ніколи не бачив, щоб вона так сяяла.

Можливо, вона усміхалася так і тоді, коли народився і Лео.

- Привіт, маленький, - вона куйовдить волосся Лео, - не занудьгував на самоті?

- Та ні, - відповідає він. – Я ж не дитина, можу сам собі дати раду. Медсестра дала мені книжку з кросвордами, я їх розв’язав.

Мама сміється, торкаючись його щоки.

- Звичайно ж, розв’язав. Хочеш потримати малюка, любий?

- Мабуть, - каже Лео. Він ще не розуміє, що потрібно відчувати, зараз, коли дитина перестала бути умовним поняттям. Лише підозрює, що незабаром буде багато сліз. Мабуть, варто попросити затички до вух.

Маленький сувій з ковдри на маминому плечі виявляється зовсім не сувоєм, а дитиною.

Джон показує Лео, як це правильно тримати – його, а не “це”, маленького братика – і раптом в руках у Лео – немовля, крихітне людське буріто. Він спить, що дуже тішить Лео, і уві сні тихесенько сопе.

- В нього є ім’я? – питає Лео.

- Ще ні, - відповідає Джон. – Ми думаємо. Може, в тебе є варіанти?

- Він маленький, - недолуго каже Лео. – Менший, ніж я собі уявляв.

Джон та мама сміються.

- Так, - каже мама. – Він ще буде маленьким певний час, але згодом виросте.

- Він нічого, - вирішує Лео. – Хоча б не плаче.

oOo

Лео шістнадцять, коли Стайлз іде до школи.

Початкова школа Бікон Хіллз поруч із середньою школою Бікон Хіллз, тому Лео разом з мамою ведуть Стайлза до школи, поки Джон на роботі. Вони тримають малюка за руки, Стайлз іде між ними, в нього новий рюкзак із покемоном, і він безперестанку говорить: про все, що він робитиме в школі, і як там буде чудово, і як він буде точнісінько, як Лео, і все в нього пречудово, і без жодних проблем.

- Ти поклала мені бутерброд? – уп’яте перепитує Стайлз.

- Так, - терпляче відповідає мама.

- А фломастери? Не забула про них?

- Ні, маленький.

- А...

- Якщо я тебе на крижах покатаю, замовкнеш? – каже Лео, зупиняючись посеред тротуару.

- Так! – погоджується Стайлз.

Він видряпується на спину Лео, наче мавпа, обхоплює руками шию, дихає у вухо. Схоже, у Стайлза колосальні проблеми з носовими пазухами.

- Не говори багато, - каже Лео. – Дай іншим вставити слово. Нікого не бий, не штовхайся та не обзивайся. Ти хороший хлопець. Багато хто поводитиметься, наче дитинча, ти так не роби. Знайди собі друга. Неважливо, дівчинку чи хлопчика. І ще: якщо тобі казатимуть, що ти поводишся як дівчисько, або тобі подобаються дівчачі штуки, нікого не слухай.

- Гаразд, - щиро каже Стайлз. – Я буду чемний..

Стайлз навіть не озирається біля дверей класу. Він помічає іграшки і з величезними очима біжить до найбільших кубиків. Там вже стоїть хлопчик, з темним розкуйовдженим волоссям, і Стайлз відразу ж починає з ним говорити, і ось вони вже разом будують замок.

Мама відходить поговорити з учителем, тож Лео ще деякий час спостерігає за Стайлзом. Той говорить безперестанку, інший хлопчик терпляче слухає; Лео думає, що Стайлз несвідомо обрав ту єдину дитину, яка стане йому найкращим другом на все життя.

- Все гаразд, - каже мама, - Стайлза офіційно прийняли, тепер він – учень. Ти зможеш забрати його о пів на четверту?

- Так, - хитає головою Лео, - Гей, малий! Ми йдемо!

Стайлз миттєво підводить погляд і шалено махає їм.

- Бувай, мамо! Лео, па!

Ніяких тобі сліз чи чіпких обійм, Стайлз вже знову грається з новим другом.

- Нам знайшли заміну, - пирхає мама.

- Навіть не обійняв, - закочує очі Лео.

oOo

Лео двадцять, коли в Стайлза діагностують синдром дефіциту уваги та гіперактивності.

(За кілька місяців Лео має одружитися.
Мабуть, він забагато на себе звалює – в нього інтернатура в лікарні Джона Хопкінса, він працює на півставки в Старбаксі і одночасно намагається проводити якомога більше часу зі своєю дівчиною, ні, вже нареченою, Джоселін, а ще кожного вечора він розмовляє по Скайпу зі Стайлзом, щойно той повертається зі школи – але Лео подобається все, що відбувається в його житті, і тому він робить усе, аби так тривало й надалі).

- Привіт, малий, - каже він, відхекуючись. Лео біг з роботи додому, щоб не запізнитися на дзвінок. Він вже й так рідко бачить свого молодшого брата, не вистачало ще пропускати їхню розмову по Скайпу. – Як справи в школі?

Стайлз метушиться, але це його звичний стан. Він і досі маленький, навіть на свої дев’ять років, на ньому стара худі Лео з написом «середня школа Бікон Хіллз», і в ній він видається ще меншим.

- Ну, - каже Стайлз, – я сьогодні не ходив до школи. Мама водила мене до лікаря.

Лео хмуриться.

- Вона не казала про це, коли ми з нею сьогодні розмовляли. Ти ходив до терапевта?

- До іншого лікаря, - неохоче каже Стайлз. Він не дивиться в камеру і грається зі шнурком худі. – Він лише поговорив зі мною. Ми вже не вперше до нього ходили, але... Цього разу вони остаточно сказали, що зі мною не так.

- Все з тобою так, - палко заперечує Лео.

- Мама прочитала ту штуку, яку написала вчителька, - бурмоче Стайлз, не слухаючи Лео. – Там написано, що я ніколи не можу закінчити роботу, що я багато говорю на уроках, і як мене постійно виганяють з класу, бо я відповідаю, не піднімаючи руки, - Стайлз і далі не дивиться Лео в очі. – Я думав, що усього лише погано вчуся. Мені складно в школі. І... Минулого тижня мене викликали в кабінет до директора.

- Ну то й що, - каже Лео. – Ти погано поводився, всі час від часу погано поводяться.

- Вони кажуть, що в мене СДУГ, - каже Стайлз, і Лео не знаходиться, що сказати.

Лео нічого сказати, бо він вже давно щось подібне підозрював. Але Стайлз завжди був таким. Непосидючий, імпульсивний, він міг зосередитися лише на тому, що повністю його захоплювало.

- Ти знаєш, що це означає? – обережно питає Лео.

- Ні, - шепоче Стайлз.

- СДУГ значить “синдром дефіциту уваги та гіперактивності”, - повільно роз’яснює Лео. Стайлз розумний хлопець, Лео знає, що він зрозуміє.

- Дефіцит – це погано, - вперто каже Стайлз.

- Це не погано, - каже Лео. – Дефіцит означає, що в тебе чогось бракує, але це не погано. Це значить, що тобі складно сконцентруватися та всидіти на місці.

Стайлз задумливо нахиляє голову.

- А що значить синдром? Це щось погане, так? Всі знають, що мені складно вчитися.

- Ні, - терпляче відповідає Лео. – Це означає, що частина мозку, яка зазвичай відповідає за концентрацію, погано працює. Тому твій СДУГ – це розлад. Протилежне від ладу, розумієш? Це не значить, що в тебе все погано. Тепер ти просто розумієш, чому тобі складно у школі.

- Лікар говорив, що треба приймати пігулки, - невпевнено каже Стайлз.

- Ці пігулки допоможуть тобі концентруватися, - каже у відповідь Лео. – Лікарі зазвичай підказують, чи потрібні тобі ліки. Ти ж приймаєш пігулки, коли в тебе болить голова чи коли температура?

- Так, - погоджується Стайлз.

- То чому ж ти хвилюєшся через пігулки, які допоможуть тобі у школі? – каже Лео. - Не переймайся.

- Гаразд, - відповідає Стайлз, вже більш впевнено.

- Ти ж маєш бути на весіллі, пам’ятаєш? – нагадує Лео. – На тобі лежить велика відповідальність – подати нам обручки. Ми не зможемо одружитися без обручок.

- Я знаю, - гордовито промовляє Стайлз, в нього навіть груди випнулись. – В мене вже є костюм. Я в ньому як Джеймс Бонд!

- Аякже, - сміється Лео.

Після цього Стайлз жвавішає, він торохкоче про школу, про Скотта, про нову відеогру, і коли згодом Лео лягає спати, малий вже не так переживає.

oOo

Лео двадцять один, і він одружується.

Весілля вони гуляють всією родиною на узліссі в Бікон Хіллс. Стайлз підносить обручки з обличчям людини, яка тримає в руках щось дорогоцінне або крихке, типу немовля чи скляну статуетку.

Лео куйовдить Стайлзу волосся і, нахилившись, шепоче йому на вухо:

- Я дуже тобою пишаюсь.

Стайлз широко посміхається.

Відтоді, як вони бачилися востаннє, Стайлз дуже змінився. Мама розповідає, що Стайлз приймав Аддерол п’ять тижнів, після чого лікар підтвердив діагноз. У Стайлза зникли проблеми в школі. Тепер він міг зосередитись та закінчити домашню роботу.

Лео просить Стайлза допомогти розрізати торт та віддає йому перший шматок. Стайлз вимазав щоку в поливі, і заради доверешеної картинки Лео маже йому тортом ніс. Від обуреного вигляду Стайлза Лео вибухає реготом.

Тоді Джоселін розмазує торт Лео по губах і цілує, злизуючи солодке, і Стайлз пирхає та скиглить, які вони огидні. Лео щасливий, як ніколи.

oOo

Лео двадцять сім і він розлучається.

Чим менше про це говорити, тим краще.

oOo

Лео двадцять вісім, коли Стайлз вирішує влаштувати йому пекло на Землі.

- Ти забронював столик на моє ім’я? - перепитує Лео, й сам не помічає, як розтягує слова. Він вже двадцять років не живе на півдні, але говірка час від часу проскакує.

- Так, - Стайлз зручно вмощується на ліжку Лео та вкладає лептоп на коліна. Поруч з ним миска з попкорном, Лео впевнений: за мить її вміст розсиплеться по підлозі. Стайлз, схоже, влаштувався надовго.

- В ресторані, - уточнює Лео, на випадок, якщо вони зі Стайлзом паралельно ведуть дві різні розмови.

- Так, - каже Стайлз, не відводячи очей від екрану лептопа.

- З Джимом, - завершує Лео.

- Ти ба, зауважив, - жваво говорить Стайлз. – Я тут кіно намагаюся подивитись, Лео. Якщо не застрибнеш під душ зараз, запізнишся.

- На побачення з Джимом, - трохи зарізко промовляє Лео.

Раніше, коли старший брат ще був для нього авторитетом, Стайлз би знітився від такого тону. Але тепер Стайлзу шістнадцять, і він досконало опанував сарказм. Крім того, тепер Стайлза оточують як не похмурі вовкулаки, так ящірки, здатні паралізувати людину. Нещасне серце Лео ледь витримує подібні небезпеки.

Все жахливо.

- Я навіть чую курсив, - відповідає Стайлз. Перед тим він запхав жменю попкорна до рота, і тепер разом зі словами в нього з пащеки вилітають крихітні шматочки, просто Лео на ковдру. – Непогано. Дуже емоційно. Можеш повторювати наш діалог вголос, допоки його зміст не дійде до твоїх стареньких слабеньких мізків.

Лео зціплює зуби.

- А Джим знає про це побачення?

- Звичайно, знає, - Стайлз нарешті дивиться на Лео. – Бо вчора він отримав від тебе смс, на яку, до речі, відповів ствердно тієї ж миті. Дуже завзято.

- Я дуже, дуже хочу розізлитися на тебе, - стверджує Лео, палаючи від сорому. – Натомість мені соромно до смерті, а отже, лють прийде пізніше, після того, як я скасую вечерю, перепрошу в Джима і провалюся крізь землю, видряпаю собі очі, а потім скручу твою худорляву шийку.

- Лео, – каже Стайлз. – Ти зізнався мені в своїх почуттях до Джима. Мені ясно до болю, що він відповідає тобі взаємністю. Лише одне побачення, ок? Якщо буде жахливо, забудьте та залишайтесь друзями. Але бодай спробуй. Прошу тебе. Між вами стільки НСН, що аж іскрить.

- НСН? – збентежено перепитує Лео.

- Нерозв’язана сексуальна напруга, - стогне Стайлз, закочуючи очі. – І я більше не хочу продовжувати розмову в цьому напрямку.

- Ненавиджу тебе, - сповіщає Лео. –За що мені така кара.

- А ти запізнюєшся, - безтурбно каже Стайлз.

Лео назло братові гучно тупцяє і гупає дверима ванної.

(Побачення проходить прекрасно. Їм ніяково лише перші десять секунд, а потім Джим жартує, а Лео сміється, і ось вони вже їдять, як їли сто разів до цього, лише цього разу вони краще вдягнені і між ними відчувається запаморочлива напруга нових можливостей.

Джим притискає Лео до дверей гуртожитку і цілує. До всього, Лео відчуває ще й неймовірне полегшення від того, наскільки правильним виходить поцілунок. Наступного дня Лео змушений терпіти самовдоволеного Стайлза, який помічає засмокт в нього на шиї. Життя повертається в нормальне русло.)

oOo

Лео тридцять, і Стайлз їде до коледжу.

Лео разом із Джимом та Дереком допомагають йому перенести речі. Потім вони всі разом йдуть на обід, і Стайлз неймовірно щасливий, бо йому вдалося влаштувати подвійне побачення. Лео з Дереком зітхають, а Джим дає п’ять Стайлзу. Згодом Лео робить вигляд, ніби не помічає, як Дерек обережно кладе руку на коліно Стайлза та цілує його в скроню.

Джим бере Лео за руку, їхні пальці сплітаються.

Лео тридцять, і він закоханий.

На [J]ukrtrek[/J] в рамках фестиваля «Чумацький Шлях-2016» <a href=http://ukrtrek.diary.ru/p209328395.htm>выложена</a> работа «Він не важкий (він мій брат)» от [J]Lauriel[/J]

@темы: Перевод, Чумацький шлях 2016, R

---

Дажбог

[Рия Ареи]

Назва: Дажбог
Автор:  Рия Ареи
Всесвіт: STID
Рейтинг: G
Форма: арт
Жанр: портрет
Персонажі: Джим Кірк(Дажбог)
Відмова від прав: усі права не мої, а шкода.
Попередження: присвячується  mila007 та  gavrusssha, бо ця шалена ідея належить їм, я тільки малювала.
Примітка: створено на фестиваль української фанатської творчості “Чумацький Шлях – 2016”

На [J]ukrtrek[/J] в рамках фестиваля «Чумацький Шлях-2016» <a href=http://ukrtrek.diary.ru/p209307906.htm>выложена</a> работа «Дажбог» от [J]Рия Ареи[/J]

@темы: Чумацький шлях 2016, Рисунок, G

---

Заглушки

[ukrtrek]

Ми взяли низький старт і вже завтра все почнеться!

А допоки - любі учасники, зверніть увагу на заглушки до ваших творів:

<div align="center"><img src="http://i.imgur.com/I9IkN44.png" alt=ЧШ weight="400px"></div>

<div align="center"><img src="http://i.imgur.com/nEPLJih.png" alt=ЧШ weight="400px"></div>

<div align="center"><img src="http://i.imgur.com/epVHWE3.png" alt=ЧШ weight="400px"></div>

<div align="center"><img src="http://i.imgur.com/3YmgT81.png" alt=ЧШ weight="400px"></div>

<div align="center"><img src="http://i.imgur.com/lattsVM.png" alt=ЧШ weight="400px"></div>

P.S. Приклади шапок знайдете тут.

P.P.S. Не забуваємо проставляти теги та вказувати коди для Обзорів (тільки прибравши крапочку наприкінці тегу):

[CODE]На [J]ukrtrek[/J] в рамках фестиваля «Чумацький Шлях-2016» <a href=>выложена</a> работа «НАЗВА РОБОТИ» от [J]ІМ'Я АВТОРА[/J][./CODE]

@темы: Организационное, Чумацький шлях 2016